Люба встала, потягнулась до сонечка та вмочила ноги коло бережка. Дивилась, як бистра вода огортає литки і змиває пил, зібраний за вечір.
Так ото цікаво. У нас усе своє, рідне: і пшениця, і яблука, і малина. Гуси, кози, корови. І люди всі такі, як ми. Не на одне лице, але ж схожі. От дивишсяі зразу видно: наш! І зростом, і поставою. А там же все інше. Вдягаються у якісь фасони, капелюшки, патефона вдома слухають, на великих залізних автомобілях їздять Папаша казали, що навіть наймолодший німець не такий, як ми: усі строгі, дисципліновані, ні на хвильку не спізняться. Але пісні так само люблять. От би й собі той далекий світ побачити
І не страшно тобі? Люди там чудні, аж страх.
А чого ж страшно? Цікаво! А уявляєш: поїдемо і ми в ту Герма-а-анію, Люба навмисне розтягнула склад, передражнюючи їхнього сільського голову, який щоразу, зустрічаючи її з книгами в руках, бідкався, куди це батька вічно несе в далекі краї, а діти, лишені без нагляду, замість роботи вештаються в бібліотеки і читають усякого, забиваючи свої голови.
Тоня розсміялась, і собі уявивши, з якою міною той завжди робить їм зауваження. Вона зістрибнула з пенька і взялась ходити перевальцем, демонструючи як той рухається, коли злізає зі свого коня. А тоді схопила Василька на руки й закружляла:
А як гадаєш, які папаша приїдуть? Може, й собі в якомусь кітелі німецькому й чоботях? І що нам привезуть у подарунок? Чи юбку яку, чи сорочку? Чи туфельки з пряжками? Чи ми взагалі батька впізнаємо?
Ото ти невгамовна! А як не привезуть нічого, будеш засмучуватися?
Сестри частенько жартували одна з одної, змагаючись у тому, хто любить батька більше, хоча кожна знала, як інша хотіла потішити тата до приїзду. Як відмовлялися зайвий раз погуляти з друзями, памятаючи його наказ: щодня грати у вигадану ним же груназивати всі бачені речі німецькою. Як Тоня вставала удосвіта і йшла в садок підливати яблуні й груші, а Люба до худоби; як доїла корову чи козу, а молочко свіженьке швидко до хати несла, де ділила: це дітям і мамі, а це на продаж, бо копієчка до копієчки складатись має батьків завіт добре виконували.
А сонце все хилилося за обрій, і, щебечучи про своє, дівчата проводжали його поглядом. Гуси мирно щипали травичку, а десь там, ліворуч від ріки, але праворуч від старого дуба, на роздоріжжі, добрий кілометр углиб села стояла коло тину й примружено дивилась на жовто-багряне коло жінка, з останніх сил притлумлюючи страхи, що вже більше року не давали їй спочинку. О, як же Віра не хотіла знову відпускати чоловіка на чужину! Знову і знову повторювала йому, що там же чужі люди, чужі порядки: не так станеш, не так скажешможеш і у вязницю потрапити, і хто з рідних знатиме, що там із тобою? Уже вдруге переживала вона цей усепоглинаючий страх, який не змінився з моменту, коли Макар уперше поїхав на заробітки. Та першого разу чоловік хоча б листи писав щотижня, ще й детальні: про свою роботу на рільництві. І що все йому наче звичне: ті ж буряки, та ж картопля, а все одноінакше: і реманент новий і міцний, і німці суворо стежать і за спізнення карають, і як побачать, що хто, не приведи Боже, узяв щось зайве, то в поліцію потягнути можуть. Розповідав про місцеву гордістьщойно відкритий завод. Вона багато разів перечитувала, щоб добре запамятати те дивне слово«Мерседес». Про дивомашини, що їх складають на конвеєрі. Про яскраві вітрини магазинів, де можна купити і чобітки, і туфельки будь-якого кольору, та такі гарні, що їх і в церкву, і на танці можна. Про широкі вікна ресторанів, де щодня обідають і вечеряють, а то й сидять увесь день, плавно перетворюючи обід на вечерю, заможні бюргери з моноклями та своїми білявими супутницямитакими світловолосими, яких Макар ніде раніше не бачив; про вишколених і виряджених у все чисте та яскраве швейцарів (ще сміявся, що їх, мабуть, усіх зі Швейцарії привозять), рівнесенькі та широкі дороги, які терплять і дощ, і сніг і не вкриваються багнюкою
Від ранку вона чекала на чоловіка та не знаходила собі місця. Хоч старший син Петро й намагався заспокоїти, усе було марно. От і зараз, мішаючи курям просо, не могла зосередитись ні на роботі, ні на агуканні малого Олексійка, що повзав по дворі та смикав собак за вуха, а Сірий та Лапа ніжно його облизували, ані на періодичних окриках того ж Петра, який гострив лопати, готуючи їх до копання картоплі, та все намагався розважити матір. Думки Віри були далеко: знала ж вона, що пять днів тому чоловік виїхав додому, але розуміла й те, що то був лише початок пригоди. Адже мало приїхати, мало рік працювати від світанку до пізнього вечоратреба ще повернутися додому цілим та неушкодженим, зберегти все, заради чого покладали сили та здоровя. А зберегти непросто: он скільки ласих до чужого майна ходить навколо! Віра пригадувала Романа, знайомого із сусідньої Тернівки, доброго й працьовитого чоловіка. Той їздив на заробітки у Францію, вирощував, підрізав та збирав виноград, щоб робити вино. А коли повертався, розговорився із сусідами в потязі. Вони ж його тієї самої ночі пограбували та ногами забили до півсмерті, викинули з вагона на повному ходу, то Роман так і пролежав у бурянах до ранку, поки селяни не вивели корів пастися та не знайшли його, скаліченого та ледь живого. Тоді, перш ніж дістатися додому, він кілька місяців жив у сусідніх селах: соромився показатись на очі рідним із порожніми кишенями Намагався хоч якусь копійку заробити. А дружина в той час усі очі виплакала: думала, що згинув десь на чужині, та й сама з того горя занедужала сильно. Так і не зустрілися вони: приїхав Роман аж на жінчин похорон, зате з грішми в кишенях. Памятала Віра й Петра з Нововікторівки, що на тому березі Верхньої Терси. Той заїхав аж у далеку Швейцарію, пас корів та робив сири й масло. А коли повернувся додому, свої ж сусіди-заробітчани напоїли й до нитки обібрали, поки спав, добре, хоч на життя не зазіхнули. Забрали і гроші, і крам, а самого залишили ночувати на лавці. Чи не спіткала така ж доля Макара? Бо скільки ж йому щаститиме по тих світах
Привіт, сусідко! веселий голос вирвав Віру з важких дум.
І тобі привіт, Марічко.
Марічкавесела та румяна, трохи від молодості, а трохи й від сивухи, котрою була повна по вінця, якщо лише можна визначити, де в жінки є ті вінця, примостилася поруч на ґанку.
Ждеш?
Та жду Думки всякі в голову лізуть. Чи все добре з нашими чоловіками
Марічка гучно розсміялась.
Ой, сусідко! Дурнегикто діло баг-ик-ато думати. Жени ті думки-ик! І все буде добре. Приїдуть гик-голубчики, ніде не дінуться. Та лишись ти того проса на хвилинку! нервово забрала з Віриних рук миску, поставила під ґанком і востаннє гучно гикнула. А бодай їй у печінки, тій гикавці! Розмову до тебе маю. Жіночу.
Ото раптом! глянула здивовано. Ні коло церкви, ні коло річки розмов не маєш, а тут-таки й жіноча. Чи не про того вусатого, що з хати твоєї вже місяць поночі виходить?
Віра взяла миску з просом і пішла за хвіртку насипати курям. Марічка за нею. І через усе куряче квоктання, шелест їхніх крил та тупіт лап у боротьбі за їжу ледь чулась та жіноча розмова, яку Марічка так прагнула приховати від сусідських вух і яку вела, звиваючись лисицею та в очі зазираючи.
Ото ж про нього. Сусідко, Іван мій, як їхав, так і наказав: жити весело, про нього щодня згадувати, але не журитися. От я й не журилась. Бо кому від того краще? Хіба ліпше ночами плакати та молодість свою на сум зводити? І щоб тіло молоде без ласки пропадало? Наш вік жіночий і так недовгий, а тут ще й чоловік сам на рік полишає, у таку далечінь їде. Чи ж я залізна?
Зовсім не залізнаце Віра добре знала. Нерідко бачила сусідку з чаркою, нерідко проводжала поглядом уздовж вулиці, коли та на танці з заходом сонця вибиралась, а частенько безсонними ночами крізь віконце спостерігала, як вусатий Данило, пастух із сусіднього села, що за річкою, по-злодійськи в її хату пробирався й покидав її стіни аж під ранок. А що хата стояла майже на краю села, то лише Віра та її безсоння були небажаними й мимовільними свідками того короткого перелюбного щонічного ритуалу. І хоч як би хотіла не знати, та не виходило в неї. Погодувала курей, вийшла за хвіртку, взяла на руки малого Олексійка й відвернулася спиною в надії, що та зрозуміє: не до неї зараз, а Марійка все не відставала: