Ірина Мельниченко, Вадим ГеращенкоЖиві. Всупереч
Вступне слово
Ця оповідьтрагедія не лише нашої родини (особисто бабусі та її сестриЛюбові Макарівни Геращенко та Антоніни Макарівни Деревської), але й маленький клаптик полотна історії всього народу Українимогла бути втрачена навік. Хоч як ми любили бабусю, її щедрі сімейні застілля, галушки та крученики, розповіді, схожі на страшну казку, та все ж не спромоглися записати їх за життя. Лише коли її не стало, спохопилися: пішла від нас не просто рідна людина, а цілий світ, у який більше неможливо зазирнути та розгадати його. Пішла й забрала із собою стільки незвіданого: болю, радощів, пригод, волі до життя, сили, що вистачало на десятьох, простих життєвих мрій та смиренності, яких нам було не осягнути.
І лише за кілька тижнів, розбираючи бабусині речі, ми знайшли скарб. Не під деревом у саду і не в старій скрині у звичайному столику коло ліжка. Кілька листочків, списаних її каліграфічним почерком із безпомилковою орфографією, на першому з яких було виведено «Моя біографія». Це виявився не звичайний щоденник турбот та переживань, а справжня історична довідка: багатий фактами логічний виклад подій у чіткій послідовності. На кількох сторінках нам відкрилась та частина історії, про яку ніхто з тих, котрі пережили її, не любить розповідати: занадто багато страху, занадто багато болю. Розкуркулення родини, виселення її на Далекий Схід, холод, голод, утрата найрідніших, вороги серед друзів та друзі серед ворогівусе це оживало перед нашими очима.
Бабуся подбала про те, щоб память жила, навіть коли її самої не стане. А ми пообіцяли собі подбати, щоб ця память стала спільною. Бо не лише наша родина зіткнулась із цимв Україні було знищено-розкуркулено 52 тисячі господарств так званої першої та 112 тисяч господарств другої категорії, сотні тисяч українців вивезли до Сибіру, позбавивши дому, надії та життя. А ті, що вижили й залишись там, вимушено втратили національну ідентичність.
Нашій родині пощастило (якщо вважати це щастям): дві сестри, Любов та Антоніна, повернулись додому, вийшли заміж та дали життя всім намвеликій кількості дітей та внуків. Про щасливі дні до, повні жаху та голоду дні під час та сповнені надії дні після перебування на Далекому Сході й оповідає ця книга. Сухі факти тут перекликаються з уривчатими спогадами, а десь навіть зі здогадками, але ми намагалися зробити все, щоб цей строкатий візерунок долі правдиво вписався в полотно української історії, доповнивши її, як багато інших історій до цього.
Кожна родинаце окрема історія. А сукупність цих родин-історій і є справжньою історією країни.
Родина Геращенків
Історія життя Деревської Любові Макарівни, яку вона написала власною рукою перед смертю
Деревський Макар Зіновійович
Зліва направо: Деревський Петро Макарович (син); Деревський Василь Макарович (син); Деревський Макар Зіновійович (батько); Деревська Антоніна Макарівна (дочка); Деревська Віра Ісаківна (мати); Деревська Любов Макарівна (дочка)
Облікова картка сімї Деревських
Архівна справа Деревських
Відомості про пересування сімї
Частина 1
Розділ 1Повернення
Серпень 1929 року
Задушливий серпневий вітер безжально гнав перекотиполе. Хоча не пора ще було цим галузистим жмутам трави усихати, відриватися від свого коріння й мандрувати світ за очі, корячись безжальним потокам повітря, та непомірна пекельна спека не залишила їм і найменшого шансу: випалювала вщент і землю, і пагінці, і трáви, відбирала живильні соки, аж доки ті не здались і не відірвались од землі. Так і котився жмут із переплутаними стебельцямиуже й не розбереш, де яке, полем та лугом, полем та лугом, аж до Гуляйпільського району, наче приваблений спорідненою назвою, наче під тихий шепіт: «Тут тепер буде твій дім», і, звісно ж, обманутий. Вітер-блукач жартівливо довіяв, підняв догори, покрутив і погнав далі, на північний схід, до Марянівки, де звивається Верхня Терса, про яку ще кажуть, що вона «неправильно тече». Доніс та щодуху пожбурив на камінняаж розлетілось перекотиполе на клапті, погубивши всі гілочки, що з них складалося, пустивши їх униз течією у вільнучи то пак останнюпуть. Деякі втонули одразу, решта ж пішли за водою, шукаючи хоч якоїсь долі, поки не вхопила їх смаглява дівоча рука.
Тримай, Васильку! Он ти паличку шукав, а її тобі вода вернула.
Малий Василько, що до цього плакав і витирав очі притрушеним курявою рукавом, аж засяяв. Лише щойно він грався на березі та малював на чорній землі чоловічків, щойно впустив паличку в річку й зарюмсав, а сестра Люба кинула своє читання та взялась допомагати в пошукахаж ось і паличка знайшлась. Та ще й краща за попередню!
Малий уже й забув про смуток та взявся домальовувати тим чудернацьким персонажам руки й дивакуваті головні убори. А Люба, підібравши спідницю, сіла на давно зрубану колоду та знову поринула в читання. Чи не щохвилини вона кусала нігті, а інколи здивовано скрикувала, і луна від того скрику розходилась над рікою і віддавала гусячим ґелґотінням, що поволі наближалося. І ледь устигла втомлено видихнути й загорнути книгу, як почула:
Любаню! Ти чого так кричиш? Усіх гусей мені розлякаєш! молодша сестра Тоня вже підоспіла до річки і зручно вмостилась на колоду позаду. Тоненька, метка, прудконога, вона б радше залізла на вербу, яка росла тут же, понад рікою, та звісилась би з неї вниз головою, дражнячи сестру тим, що хоча вони обидві Деревські, та з деревами дружить лише одна. Але сьогодні Тоня не могла дозволити собі пустощі: за нею дріботіли гуси, і дівчинка точно знала, що відповідальна за кожну з цих білих голів. Сонце вже потроху прямувало до обрію, тож нестерпна спека мінялась хвилею приємного теплого повітрясаме час розтягнутися на травичці та відпочити, проводячи поглядом величне небесне світило.
Та як не кричати, коли тут таке диво! Уяви лиш: дівчинці, як ото ми з тобою, на Різдво подарували іграшку, щоб горіхи колоти! А та іграшка виявилась чарівною. Ожила в різдвяну ніч і почала війну.
Війну?
Так! З мишачим королем, який усі іграшки знищити хоче.
Іграшка?
Не зовсім. Насправді то був зачаклований хлопчик. А зла мишача королева перетворила його на іграшку!
Тоня злякано глянула на сестру, ніби хвилюючись, чи не перегрілась та на сонці, але помітила в її руках книгу і заспокоїлась. Люба завжди любила читати, але інколи історії, які вона розповідала, видавалися настільки химерними, що й не вірилося, що їх вигадала така ж людина, з плоті й крові. Тоня перевела погляд на братика, який безтурботно вимальовував коло вже зображених чоловічків таких же неоковирних коней із наче вкороченими наполовину лапами. Підхопилась, обійняла та притулила малого до себе. Хлопчина лише здивовано глянув на сестру та випручався: не міг стримати бажання домалювати отих гнідих, вороних та в яблука, хоча на темній землі всі були одного кольору. Тоня стежила за ним таким же пильним поглядом, якого днями не зводила зі своїх гусей.
Чого ж ти сміялась? Аж до поля чути було. Чи то не лиходитину в батьків відібрати і зачаклувати? Якби хто Василька відібрав і на іграшку перетворив Не знаю, що б і робила.
Ти ж далі слухай! Там так багато пригод було! Він переміг мишачого короля, знову перетворився на гарного хлопчика та ще й женився на тій гарній дівчинці.
Тоня і собі зайшлася сміхом і знову пригорнула Василька, який уже домалював коням гриви та хвости, довгі, закручені, наче в поросят, і потроху позіхав на вечір.
Ото чудернацька історія. І де ти книгу таку взяла? У нашій сільській бібліотеці?
Де там! То ж папаша подарували, як минулоріч із Німеччини приїхали. Вона так довго лежала, а тепер я за неї взялась. Бо ж повернеться і питати буде.
Тоня й сама минулі кілька місяців думала, що добре б частіше у батькові книги зазирати. Їдучи на заробітки, він наказав донькам ті книги читати й мову вчити, щоб не тільки знали, в якій стороні папаша працюють, але й могли по-їхньому шпрехати за потреби. І якщо старша сестра залюбки виконувала батькові настанови й годинами могла просиджувати над сторінками, то молодшій куди звабливішими здавалися двір, і ліс із його густими деревами, і річка з неквапливою течією, і поля, де можна було розігнатися на всю силу молодих ніг і бігти, бігти, з кожним кроком відчуваючи себе живою.