Генрі памятає, як одразу по приїзді до Парижа був шокований тамтешньою двоїстістю культурного товариства. Саме таке враження виникло в нього від споглядання всіх тих жінок і чоловіків, які під уважним оком романістів легко відмовляли собі в тому, що їм найдужче подобалося.
Йому ніколи не подобались інтриги. Але він волів знати чужі секрети, бо незнання означало б, що він геть усе пропустив. Але сам він ніколи нічого цікавого не викрив і навіть жодного разу не зумів розпізнати момент, коли новина починала курсувати товариством, яке миттєво пожвавлювалось, охоплене тривожною піднесеністю. Відвідувачі паризьких літературних салонів скидалися на гравців «Віриш, не віриш?», які постійно переповідають сенсації, прикидаючись, що самі в них не вірять. Він про все дізнавався саме від них.
Він знайшов, де всадовити княгиню, приніс їй кілька додаткових подушок, а потім запропонував пересісти в шезлонг, де їй було б зручніше.
У моєму віці, всміхнулась вона, вже ніде не буває зручно.
Генрі перестав кружляти кімнатою і подивився на гостю. Він давно вже помітив, що варто було його спокійним сірим очам зупинитися на чиємусь обличчі, людина одразу заспокоювалася, ніби розуміючи, чи, принаймні, йому так здавалося, що грайливі балачки скінчились і настав час поговорити серйозно.
Мені доведеться повернутися до Росії, неквапно сказала вона, ретельно вимовляючи французькі слова. Я мушу це зробити. Коли я кажу «повернутись», це звучить, ніби я там коли-небудь уже була. Так, я була там, але проведений у тій країні час для мене зовсім нічого не значить. Я не маю бажання знов опинитися в Росії, але він наполягає на тому, щоб я переїхала туди, щоб залишила Францію назавжди.
Ці слова супроводжувалися її звичайним усміхом, але тепер крізь нього проступала мука й нерозуміння. Разом із княгинею до кімнати ввійшло минуле, і тепер, після смерті батьків і сестри, згадки про роки, коли вони були ще живі, наповнювали серце болем і меланхолією. Час не приносив полегкості, а молодим чоловіком він і гадки не мав, що втрати несуть із собою такий біль, від якого ніщо не рятує, лише робота та сон можуть бодай на трохи його втишити.
Мякий голос і природність манер свідчили про відсутність у ній якихось змін. Усі знали, що чоловік погано з нею поводиться. У нього були проблеми з маєтками, і зараз княгиня розповідала про якийсь віддалений куток, до якого її буде заслано.
Шовковисте січневе світло заливало кімнату. Він сів, аби послухати. Йому було відомо, що князь Оболенський залишив у Роси сина від першого шлюбу, а сам довгі роки відлюдником жив у Парижі. Навколо нього завжди відчувався дух політичних інтриг, ніби князь розраховував на якесь майбутнє в історії Росії, чекаючи на свій час.
Мій чоловік каже, що нам усім час повернутися до Росії, на батьківщину. Він зробився реформатором. Каже, що Росії настане кінець, якщо не відбудуться реформи. Я сказала йому, що Росії настав кінець уже дуже давно, та промовчала про те, що він не цікавився ніякими реформами, доки не потонув у боргах. Родина його першої дружини самотужки виховала сина і тепер нічого й чути не хоче про мого чоловіка.
Де ви будете жити?поцікавився він.
Я житиму в майже палаці, зі стін якого сиплеться тиньк, а пришелепуваті селяни розплющуватимуть носи об скло моїх вікон, якщо в тих вікнах іще лишилося скло. І в такому місці я житиму.
А Париж?
Доведеться все покинути: будинок, слуг, друзів усього мого життя. Я помру від холоду чи від смертельної нудьги. Іншого вибору просто не буде.
Але чому?мяко запитав він.
Він каже, що я розтринькала всі його гроші. Мені довелося продати будинок. Я годинами палила листи і плакала. Повикидала весь свій одяг. А тепер прощаюся з усим і всіма. Завтра поїду з Лондона, щоб провести місяць у Венеції. А потім я їду до Росії. Він каже, що й інші повернуться, тільки вони їдуть до Санкт-Петербурга. А от мене там бачити не хочуть.
Княгиня говорила з почуттям, але, спостерігаючи за нею, Генрі подумав, що дивиться на одну зі своїх актрис, захоплену власною грою. Часом виникало враження, ніби вона переповідає смішний анекдот, а не говорить про себе.
Я вже побачилася з усіма своїми знайомими, хто ще живий, і перечитала листи тих, кого вже немає. Стосовно декого довелося зробити і те й інше. Я спалила листи Поля Жуковського, а потім несподівано з ним зустрілася. Не думала, що він іще живий. Він виглядає таким старим... Цього я теж не очікувала.
На мить її погляд зустрівся з йогоі кімнату пронизав промінь літнього сонця. Полю Жуковському зараз має бути пятдесят, підрахував він подумки. Вони не бачилися багато років, протягом яких ніхто, тим паче, отак похапцем, не згадував його імені.
Генрі завжди пильнував, аби встигнути вчасно змінити тему. Може, було щось у тих листах, якесь речення чи просто згадка про розмову або зустріч. Але він так не думав. Напевно, його гостя з ностальгічного почуття давала зрозуміти, що відбиток минулих років лежить і на ньому. Його відшліфована щирість, неквапність і ввічливість не могли, звичайно, одурити таку жінку. Вона на льоту ловила кожне його слово, кожен погляд і, напевно, про все здогадалася. Звичайно ж, вони про це не говоритимуть, адже й вона лише принагідно назвала імя, призабуте, що й досі звучить у його вухах. Це імя колись для нього було всим.
Але ж ви повернетесь?
Він вирвав у мене обіцянку не повертатися, назавжди залишитись у Роси.
Її голос звучав драматично, і Генрі уявив княгиню на сцені, як вона невимушено рухається, виголошує завчені фрази, а потім раптом випускає стрілутоненьку смужку, що мусить зруйнувати ненависний дім. Із усього сказаного, він, нарешті, збагнув, що, власне, трапилось. Напевно, княгиня зробила дуже велику помилку, що повернула її під владу чоловіка. У їхньому колі чутки ширяться миттєво, хтось, напевно, дізнається, і піде поговір. Швидко всі все знатимуть або здогадуватимуться, і зараз вона дає йому це зрозуміти.
Охоплений цими думками, Генрі уважно спостерігав за княгинею, зважуючи кожне сказане нею слово та міркуючи, як може це все використати. Щойно вона піде, треба те все записати. Він сподівався, що не почує ніяких подробиць, ніяких зайвих деталей, але швидко стало ясно, що жінка налякана, і симпатія до неї знов охопила його.
Знаєте, уже багато хто повернувся, і пишуть, що там пречудово. У Санкт-Петербурзі тепер усе по-новому, але, як я казала, мене там не буде. А Доде, якого я зустріла на вечірці, наговорив мені всіляких дурниць. Він, мабуть, хотів мене цим розрадити. Сказав, що зі мною залишаться згадки. Та яка мені користь зі згадок? Я сказала йому, що ніколи не цікавилася згадками, мене хвилює лише сьогодення та майбутнє. Можливо, якби я мала дар передбачення, то цікавилася б іще й віддаленим майбуттям. Минуле вже спливло, і кому воно тепер потрібне?
Доде, гадаю.
Так, авжеж, ви маєте рацію.
Вона підвелась, і Генрі провів її до вхідних дверей. Коли княгиня вийшла, він побачив кеб, що на неї чекав, і здивувався, бо хто мав за нього платити.
А Поль? Може, вам віддати його листи? Чи потребуєте їх?
Генрі простяг руку, ніби вона нічого й не запитувала. Він уже розкрив рота, щоб сказати щось відповідне, та в останній момент прикусив язика і просто затримав її руку у своїй. Княгиня йшла до кеба, мало не плачучи.
ВІН ЖИВ У ЦИХ КІМНАТАХ на Де Вер Ґарденс уже десять років, але жодного разу імя Поля не прозвучало в цих стінах. Його присутність було поховано під купою рутинних справ, повязаних із писанням текстів, пригадуванням або вигадуванням чогось. Навіть у сни Поль не приходив уже багато років.
Уже не було потреби записувати кістяк княгининої історії, вона й так закарбувалась у мозку. Він іще не знав, як її опише, чи зобразить останні паризькі дні, коли вона спалює листи, збирає та викидає речі, чи відтворить салонну атмосферу прощання, чи реконструює ту розмову з чоловіком, коли вона дізналася про свою долю.
Він не забуде про її візит, але зараз треба записати дещо інше. Генрі колись уже починав це писати, але, з обережності, усе те знищив. Йому було дивно та сумно з того, що він уже написав і опублікував так багато, що віддав на поталу читачам стільки особистого, але те, про що кортіло написати найбільше, так і залишиться ніким не побаченим, неопублікованим, незрозумілим і не оціненим.