Колм Тойбін - Майстер

Колм ТойбінМайстер

Глава 1Січень 1895 р.

ІНОДІ СЕРЕД НОЧІ йому снилися мертві, знайомі обличчя і напівзабуті лиця, що, мов метеори, промайнули його життям. Прокинувшись, він подумав, що за годину світатиме; і ще протягом кількох годин не буде чутно жодного звуку чи руху. Він торкнувся задубілих мязів шиї; на дотик вони виявилися твердими й негнучкими, та болю не спричиняли. Повернувши голову, він почув хрускіт власних мязів. «Риплю, мов старі двері», промовив він сам до себе.

Він знав, що треба знову заснути. Не можна лежати без сну протягом цих годин. Він і хотів би поринути в благословенну темряву, тільки б не дуже густу, потрапити до місцини, де не буде нікого й нічого, де можна відпочити від цих навязливих образів.

Наступного разу він прокинувся дивно збуджений і не розумів, де перебуває. Він часто прокидався в такий спосіб: схвильований, майже не памятаючи, що бачив уві сні, жахаючись прийдешнього дня. Часом, куняючи, він бачив себе розніженим у сонячному мареві ранньої весни в Беллосгардо, на стільці під стіною старого будинку, коли далечінь ховається в тумані, а єство наповнює всеосяжне задоволення від теплих доторків сонця до щік і свіжих запахів гліциній, ранніх троянд і жасмину. У таких випадках, прокинувшись, він сподівався, що й день буде схожим на сон, що відблиски тих кольорів, того тепла та легкості супроводжуватимуть його аж до приходу наступної ночі.

Але цей сон був інакшим. То була ніч або пізні сутінки в якомусь старому італійському місті, на кшталт Орвіето чи Сіени, та в якому саме, було не ясно; то було просто старе місто з вузенькими вуличками, і він поспішав. Він не знав, чи був у ньому сам, а чи з кимось, але кудись квапився, а навколо було багато студентів, які повільно піднімалися на пагорб повз освітлені вікна крамниць, кавярень і ресторанів. Йому доводилося маневрувати, щоб знайти можливість їх обганяти, адже він дуже поспішав і був знервований. Попри всі спроби згадати, він не памятав, чи був там із кимось; напевно, він був не сам, але супутник, мабуть, ішов позаду. Йому не вдавалося відновити в памяті чиюсь явну присутність, але, здається, поруч була якась тінь і час від часу лунав голос, який ліпше за нього знав, що треба поспішати, і, тихо лаючись, вимагав швидше порозганяти студентів, аби не плуталися під ногами.

Чого йому це наснилося? Пригадується, біля кожного світляного проміжку відкритого простору йому кортіло звернути з гамірної вулички на широкий майдан, але настирний голос не давав цього зробити, щоразу наполягаючи на тому, щоб рухатися далі. Чи дійсно цей надокучливий супутник наказував йому йти? Нарешті він вийшов на великий, традиційно італійський майдан, оточений вежами та гостроверхими дахами, що підпирали темне й неозоре чорнильно-синє небо. Він зупинився, удивляючись у цю картину, захоплено вбираючи її класичну симетрію і текстуру. У центрі майдану, згадавши це, він здригнувся, колом стояли люди. Він не бачив їхніх облич, тільки спини. І вже збирався до них підійти, коли фігури раптом обернулися. Серед них була його мати, у старості, така, якою він її востаннє бачив. Поруч із нею, в оточенні інших жінок, стояла тітка Кейт. Вони обидві померли багато років тому. Жінки усміхались і повільно рухалися до нього, їхні обличчя виглядали просвітлено, мов на полотні. Йому пригадалося слово, що наснилося так само, як і вся сцена. Чи то було слово: «благально»? Жінки просили, молили, заклинали його чи когось іншого, простягали вперед руки в німому благанні, та, коли вони наблизилися, він прокинувся, весь у холодному поту, охоплений єдиним бажанням, аби вони заговорили, щоб тільки він міг удовольнити жадання чи потребу цих двох жінок, яких він любив найбільше. Як після-смак цього сну прийшов виснажливий, тоскний сум, а з ним і нагальна, всеосяжна потреба засісти за писання, адже він знав, що заснути знову не зможе, тож слід якось утишити себе, заглушити цю тугу за двома найдорожчими жінками, котрих він утратив назавжди.

На мить він закрив обличчя руками, а потім згадав, що змусило його прокинутись, і тепер він усе віддав би, щоб тільки забути той момент, аби він не мучив його цілий день. На тому майдані він заглянув у вічі своїй матері, її погляд був повен паніки, а губиготові розверзтись у крику. Очевидно, вона страшенно потребувала чогось такого, що не могла отримати, а він не допоміг їй.

НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО РОКУ Генрі відхилив усі запрошення. У листі до леді Волслі він писав, що цілий день просидів на репетиціях у компанії гладких жінок, які робили костюми. Йому було ніяково та тривожно, часом лихоманило, а іноді й захоплювало те, що діялося на сцені, бо театр іще був для нього чимось новим і зворушливим. Він просив леді Волслі та її чоловіка помолитися за нього перед премєрою, до якої вже залишалось недовго.

Увечері він був ні на що не здатний, а вночі погано спав. Ні з ким не бачився, крім власних слуг, але ті розуміли, що його ліпше зайвий раз не турбувати.

Премєру його пєси «Ґай Домвілль» про заможного спадкоємця, котрий мусить зробити вибір між продовженням традицій католицької родини та усамітненням у монастирі, заплановано на пяте січня. Усі запрошення вже розіслано, і багато хто вже відповів, що вдячно їх приймає. Александррежисер і виконавець головної ролімав добрі звязки серед театралів і забезпечив акторів дорогими костюмами, що достовірно відтворювали дух XVIII ст., коли відбувалося дійство. І все ж таки, попри своє захоплення товариством акторів і світлом рампи, попри щоденні зміни та невеличкі зрушення в постановці, він зауважував, що не створений для театру. Сідаючи за письмовий стіл, він важко зітхав, так хотілось аби це був звичайний письменницький день, коли можна перечитати написане вчора, провести весь ранок у неспішному редагуванні, а потім усю пообідню пору писати щось нове. Та він розумів, що цей настрій швидко зміниться: щойно в кімнаті запалять світло, він знову бачитиме театр єдиною втіхою свого життя, знову зненавидить незайманість порожнього аркуша. Генрі здалося, що середній вік зробив його примхливим.

Відвідувачка прийшла рівно об одинадцятій. Її лист був дуже коректним і наполегливим, і він не зумів відмовити. Вона писала, що невдовзі назовсім виїде з Парижа і це буде її останній візит до Лондона. У її тоні звучали дивна приреченість і остаточність, зовсім невластиві її натурі, що змусило його розхвилюватись і зважити на серйозність її становища. Він не бачив цю жінку протягом багатьох років, але отримував від неї листи і, звичайно ж, до нього доходили звістки про неї. Однак того ранку, перебуваючи під впливом свого сну і переживаючи за пєсу, він сприймав її просто як іще одне імя, записане у щоденнику; память про давнішні події, повязані з її образом, і сам він, уже давно геть зівяли.

Та коли вона ввійшла до кімнати, старече лице тепло всміхається, велике кістляве тіло рухається повільно й обережно, вітаннятакі радісні, відкриті та зворушливі, голос звучить так співучо й тихо, майже пошепки, він легко забув про репетицію, яку пропустив, і про саму пєсу. За ці роки він зовсім відвик від своєї привязаності до цієї жінки й тепер ніби повернувся в ті роки, коли йому було трохи за двадцять і він мешкав у Парижі в компанії французьких і російських письменників.

У подальші роки примарні тіні тих, хто не зумів, а може й не планував, досягти успіху, почали його цікавити не менше, ніж постаті відомих людей. Сьогоднішня відвідувачка була дружиною князя Оболенського. Князь мав репутацію суворого відлюдника, доля Росії та власне високе призначення вигнанця його цікавили більше, ніж салонні задоволення та гламурне оточення. Княгиня теж була росіянкою, та майже все життя прожила у Франції. Навколо цього подружжя завжди точилися балачки, пересуди, постійно були якісь припущення та натяки. Він уважав це даниною часу та місцю. Здавалося, кожен його знайомий цікавиться цими людьми, напевно, їх приваблювала аура іншого життя: наполовину явного, наполовину таємного, про що можна було здогадуватись, але не вільно говорити вголос. Коли він жив у Парижі, усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості.