Із усіх, хто захоплено спостерігав за кожною деталлю його справи, сказав Генрі, ДжЕС, як називав його Вайлд, був би найбільш інтригуючою особою. Це могло б майже змусити його повернутися в Англію.
Авжеж, він би зненавидів Вайлда, додав Ґосс. Стільки вульгарності та бруду.
Так, терпляче промовив Генрі, але те, що вийшло на загальний огляд, захопило б його.
Саймондс мешкав переважно в Італії і писав із величезною, може, навіть надмірною, чуттєвістю про природу, мистецтво й архітектуру. Він став справжнім connoisseur італійського світла та кольору, а також експертом із іншого, більш небезпечного, питання, що називав «проблемою грецької етики»кохання між двома чоловіками.
Десять років тому Генрі та Ґосс так само жадібно обговорювали Саймондса, як тепер Вайлдів процес. Тоді Ґосс із меншою впевненістю спілкувався зі своїми владними знайомими, також існувало не вимовлене розуміння того, що розмови про Саймондса стосуються їх особисто, проте воно з роками потьмяніло.
Тож він припинив усі спроби пригадати свої відчуття, зупинившись на тому, що вона є особою зі сталими опініями та стійкими переконаннями, а коли Ґосс заглибився в розповіді про родинне життя Саймондсів, Генрі почав подумки змальовувати образ поетової дружини, наче портретист. Вона, за Ґоссовими словами, не схвалювала того, що писав її чоловік, адже заперечувала його захоплення Італією, що ним повнилися листи Саймондса; його гіперестетизм її лякав і, зрештою, вона зненавиділа чоловікову концепцію любові між чоловіками. Вона, сказав Ґосс, у вузьких межах кальвінізму почала шукати моральні цінності так само фанатично та хворобливо, як її чоловікдовершену красу. Ґосс зауважив, що подружжя лише дратувалося з інтересів одне одного і з часом місіс Саймондс почала мріяти про чернечу власяницю, як її чоловікпро грецьку любов.
Ґосс ліниво розмірковував про Саймонсів і не помічав, як близько до серця все це сприймає Генрі. У будь-якому разі історія так швидко й виразно склалася в голові Генрі, що він і не встиг би про це сказати Ґоссу. Він почав працювати.
Що коли б у такої пари був синвразливий, розумний, чутливий до навколишнього світу хлопчик, якого обоє батьків дуже люблять? Яке виховання він би отримав? До яких поглядів на життя його б привчили? Генрі слухав Ґосса та ставив питання, з відповідей на які почав вибудовувати своє оповідання. Згодом початкові ідеї набудуть чіткості й завершеності, тож Генрі припинив думати про батьківські амбіції, коли мати хотіла, щоб син присвятив своє життя церковному служінню, а батько, щоб став художником. Натомість, Генрі вирішив зробити більш драматичним той факт, що мати, в бажанні врятувати душу дитини, всіляко оберігала сина від читання батькових творів.
Спочатку він серйозно розмірковував, чи не дозволити синові вирости галасливим невігласом, далеким від утілення материнських надій і батьківських бажань. Але потім, працюючи на самоті, коли поруч не було Ґосса з його розповідями, Генрі вирішив зосередитися виключно на хлопчикові, зробивши часові рамки оповідання драматично вузькими. А ще він введе до сюжету чужинцяамериканця, котрий буде захоплюватися творами батька, одного з небагатьох, хто здатен по-справжньому оцінити його письменницький геній. За задумом Генрі, батько міг бути поетом або романістом, може, і тим, і тим. Американця приймають дуже гостинно, він залишається з родиною на кілька тижнів, і за ці кілька тижнів дитина стає хворою та помирає. Американець усвідомлює дещо, чого не знає батько: уночі, коли хлопчик лежить хворий, мати потай приймає рішення, що синові ліпше померти. Вона сидить біля сина, тримає його за руку, але нічого не робить, аби зупинити його тихе згасання. Американець ніколи не розповідає про це письменнику, яким так захоплюється.
Генрі записав кістяк оповідання вночі, коли Ґосс від нього пішов, а потім уже розмірено працював у денний час. Він розумів, що цю історію слід писати з величезною делікатністю, і навіть тоді вона виглядатиме огидною та неприродною. І все ж таки, оповідь заінтригувала його, тож було вирішено спробувати заради висвітлення загальної ідеї зіпсутості та пуританства, а також невинності, до яких можна додати кілька типових для сучасності ситуацій, зображення яких теж його цікавило.
Згадалося, що Ґосс дуже налякався, побачивши оповідання на сторінках «Англійського ілюстрованого журналу». Він сказав, усі здогадаються, що йдеться про Саймондсів, а ті, хто не зрозуміє, подумають, що прототипом став Роберт Луїс Стівенсон. Генрі відповів, що оповідання написано й опубліковано, і його не цікавить, хто що подумає та кого впізнає. Ґосс і далі нервував, адже розумів, який внесок зробив він сам. Він наполягав на тому, що писати оповідання, використовуючи реальні факти з життя реальних людей, не є чесним, а швидше дивним і дещо підступним. Генрі відмовився його слухати. У якості помсти Ґосс перестав переповідати Генрі плітки, яких зазвичай мав цілий букет. Одначе друг швидко забув про свої протести проти мистецтва прози як дешевої експлуатації реальності та правди і знову почав переповідати все почуте від часу їхньої минулої зустрічі.
Коли Стерджес розказав Генрі, що Вайлдова дружина приїхала зі Швейцарії, аби особисто повідомити увязненому чоловікові про смерть його матері, Генрі знову замислився про долю їхніх дітей, які опинилися поміж двох протилежних сил. Він уявив себе та Вільяма біля вікна в женевському готелі «De Lecu», коли йому було дванадцять, а Вільямутринадцять, і час, проведений у Швейцарії, здавався йому нескінченним горем: довжелезні години нудьги, вицвілі вулиці, почорнілі від часу провулки та внутрішні подвіря. Генрі уявив Вайлдових синівзмінені імена, невизначена доляяк вони дивляться у вікно на материн відїзд. Він спробував відгадати, чого вони боятимуться найдужче, коли настане ніч, ці двоє дітей у невблаганному місті з гострими та густими тінями, яким не зрозуміло, чому мати залишила їх на піклування слуг, яких мучать невідомі страхи, не усвідомлене знання та напівстерта память про злого татка, котрого кудись від них забрали.
Глава 5Травень 1896 р.
У НЬОГО БОЛІЛА РУКА. Коли він писав обережно й без розмаху, не відчував і найменшого дискомфорту, та щойно зупинявся й починав робити щось інше, наприклад, повертати ручку дверей або голитися, страшенний біль пронизував запясток і кістки, що йшли до мізинця. Тримання аркуша тепер перетворилося на повільну тортуру. Він подумки цікавився, чи не є це посланням богів, аби він постійно писав, буквально не випускаючи ручки з пальців.
Щороку з наближенням літа Генрі відчував ту саму невідступну занепокоєність, що згодом переростала в паніку. Трансатлантичні подорожі віднедавна зробилися більш доступними та зручними, що й зумовило їхню шалену популярність. Із плином часу його численні родичі та друзі в Америці, здавалося, обросли ще більшою кількістю власних родичів і друзів. Усі вони в Лондоні хотіли побачити Тауер і Вестмінстерське абатство, а також Національну галерею. Із роками до переліку вартих уваги памяток додалось і його імя. Варто було лише вечорам подовшати і ластівкам повернутися з півдня, почали надходити листи. То були листи-рекомендації та, як він їх називав, листи-присуди, в яких люди, котрі називали себе справжніми туристами, висловлювали впевненість у тому, що блиск і сяйво столиці суттєво поблякнуть, якщо вони не отримають змоги побачитися з видатним письменником, насолодитися його компанією та скористатися з його мудрих порад. У разі ж, коли ці двері перед ними не відчиняться, часто натякали в таких листах, вони не отримають стільки, скільки сподівалися за свої гроші. Генрі виявив, що саме цей аргумент дедалі частіше турбував співвітчизників у міру того, як століття добігало кінця.
Пригадався минулорічний запис у нотатнику; звідтоді ця сцена не йшла йому з голови. Джонатан Стерджес розказав про свою зустріч у Парижі з Вільямом Діном Ховеллсом, якому нині було вже під шістдесят. Ховеллс розповів Стерджесу, що зовсім не знає міста, що воно видається йому зовсім новим і що всі враження від нього здаються такими свіжими. Ховеллс виглядав сумним і замисленим, наче мав на увазі, що робити відкриття запізно в сутінках життя, коли тільки й можна споглядати світ і ловити відчуття, жалкуючи за тим, що все це не сталося, коли він іще був молодим і дужим. А потім у відповідь на щось, сказане Стерджесом, Ховеллс обійняв його за плечі й вигукнув: «Витакий молодий, радійте з цього і живіть на повну. Не робити так є помилкою. Немає нічого важливішого за життя, усе іншене варті уваги дрібниці». Стерджес вимовив ці слова з якимось дивним акторством, зробивши їх драматичними та гіркими, наче тоді Ховеллс уперше сказав правду.