«Де ж це ви, товаришу начальник, бачите флейту?запитав насмішкувато.У нашому оркестрі її ніколи й не було. А те, на що ви дивитеся,кларнет».
Обличчя начальника стало бурячковим. Він не сказав жодного слова. Але не встигли музиканти до села доїхати, як у районі вже зявився наказ про звільнення з роботи «хама зі Старолісів». Більше його на посаді директора сільського будинку культури вже не поновлювали.
О, Лука Баскальдля начальства, як колючка в черевикові. Ніколи воно не любило цього їжакуватого та задерикуватого скрипаля. Не одному «вищестоящому» він попсував нервиза словом до кишені не ліз і на чини та посади не зважав. Зате з усіляких оглядіві в області, і в республіцінайвищі нагороди привозив, слава про його колективи на всю Україну гриміла. Тож доводилося начальству терпіти «професора музики з Полісся», як написала про Луку одна газета.
Якийсь пильний цензор на обласному радіо, вочевидь, вирішив, що про музику скрипаля Луки Баскаля радіослухачам знати можна, а про характер музикантане треба. Тому після слів про банджо, за сценарієм, зазвучав меланхолійний блюз.
«Запамятаймо його таким
Ми передавали останнє інтервю з талановитим скрипалем Лукою Баскалем, який сорок днів тому, в ніч на сьоме грудня, трагічно загинув разом зі своєю єдиною внучкою. Нагадаємо, у їхньому будинку сталася пожежа Нещасний випадок»
Анна скочила на ноги, лівою рукою схопила чорну скриньку приймача і щосили вдарила нею об стіну.
Ти брешеш! Брешеш! Брешеш!!! Я жива! І Лука живий! Живий! Живий! Живий!!! Боже! Ну зроби так, щоб він був живим! Зроби, Боже-е-е!
Злякано заверещала сусідка. Коридор наповнився тупотінням ніг. Хтось, білий і стривожений, нагнувся над Анною, притиснув її до ліжка, вдарив шорсткою пятірнею по щоці. В передпліччя боляче впялася голка.
Тиша. Біла-біла, як сніг на чорному згарищі хати. А з неї, як перший пролісок з-під снігу, пробивається голос. Голос «червоної панни».
12
Коли мовчиш, то й згадати про час мовчання нічого. Без голосу скрипка втрачає память, впадає в летаргічний сон. Спала я, вочевидь, довго, бо коли прокинулася, то найперше почула здивований вигук: «Дивіться, яка руда газета! Вона тут майже сорок років разом зі скрипкою пролежала!»
Мабуть, сороку вимірі людського життя справді дуже довго. Чи не дуже? Не знаю. Кажу ж, коли скрипка мовчить, то час обминає її, обтікає, як течія безлюдний острів.
Та щойно мене дістали з важкого дубового й просякнутого смердючим нафталіном сховища, вийняли з футляра, щойно сонячний промінь упав на мої струни й проник через ефи досередини, аж до душі, я відразу згадала Даніеля. Ніби від часу нашого останнього побачення не було моїх важких мандрів різними країнами та з різними людьми, не було цього затяжного мовчання в дубовій скрині. Ніби ми з ним тільки-но вчора розлучилися й та розлука ще нестерпно боліла мені, пекла, як свіжа рана.
День мого пробудження був надзвичайно ясним, наче за минулі роки небесне світило у стократ збільшило свою активність, а тепер збиралося охопити своїм гарячим теплом усю землю, розтопивши навіть Південний і Північний полюси. Та мені стало холодноруки, які взяли мене Ні, це були не Даніелеві руки!
Мене знову в щось загортали, кудись ховали, невідь-куди везли. Чула, як хтось голосно поганяв коней, як піді мною поскрипували чотири колеса,вочевидь, поштової карети. Коли ця карета зупинилася, мене перенесли до іншої, потім ще до іншої. Дороги пахли по-різному (хоча скрізь домінував аромат весни) і погоничі говорили різними мовами. Та коли я почула цю Душа моя враз защеміла, завібрувалаце була дивовижна мова того самого села, в якому ми з Даніелем опинилися під час наполеонівської війни і зустріли Устинку. Отже, він тут! Переїхав сюди з Франції, але не забував про мене й нарешті покликав. Зараз дізнаюся, що сталося в Парижі тоді, після народження його хлопчика. Даніель пояснить, чому він покинув мене, навіщо віддав (чи продав?) тому довгому чоловікові. Зрештою, йому необовязково пояснювати. Я ж не гніваюся. Зовсім! Ні крапельки! Тільки б він був тут, мій маестро, мій любий Дані
Сивий чоловік, спокійний, худорлявий і жилавий, здивовано підніс мене аж до очей. Очісвітлі, неначе роки потроху випили з них густу синю барву й залишили тільки сірувату блакить. Не Даніель! Ні, не Даніель
Я до вечора лежала на великому столі, від якого ще струменів ледь чутний аромат свіжоструганої соснини. Аж після заходу сонця хата наповнилася людьмидорослими та малими. Малі намагалися бренькнути на моїх струнах, а старші, втомлено присівши, дивилися на чоловіка: їм було байдуже до мене, їх цікавили тільки білі аркуші в його рукахпапери, доправлені разом зі мною. Я чула, як господаря запитували, чи він справді Микола Баскаль, і змушували поставити підпис на підтвердження, що він отримав цілими й неушкодженими скрипку та листи аж зі столиці Франції.
Читай-но, Тимоше,Микола підсунув їх дуже схожому на нього, але чорноокому чоловікові, мабуть, синові.
Але тут не по-нашому написано!Тиміш відсунув їх назад до батька.
Учив же тебе
Такий, значить, із тебе вчитель.
Такий, значить, із тебе учень!
А нащо мені було сили тратити намарне? Ми ж не збиралися їхати до Франції. Хіба корови жирніше молоко давали б чи кури більше яєць несли б, якби я з ними по-французьки балакав?
Базікало!розсердився старший чоловік.
Він втомлено відмахнувся від синових слів, як від набридливої мухи, дістав із шухляди окуляри з тонкою білою гумкою замість завушників і поволеньки став розбирати написане. Спочатку читав французькою, а потім озвучував українською.
«Яка жахлива вимова!»,подумала я. Але що хотіти від людини, яка невідомо чи й розмовляла колись французькою.
«Шановний мсьє Миколо!
Передаємо вам те, що мав отримати ваш батько, Даніель Паскаль, після смерті вашого діда Жозефа Паскаля. На жаль, нашій нотаріальній конторі довго не вдавалося розшукати його адресу. А коли ми її нарешті знайшли, зясувалося, що його вже немає серед живих. Тож ви, як єдиний спадкоємець Даніеля Паскаля, віднині повноправний власник цієї скрипки»
Тьху! І ще раз тьху!сплюнув Тиміш.Оце така французька спадщина? Краще б грошенят підкинули єдинокровним нащадкам. А чого там написано «Паскаль»? Ми ж Баскалі.
Старший нічого не відповів і другого листа читав уже мовчки, про себе. Він беззвучно ворушив губами, а я слухала.
«Дорогий Даніелю!
Прости мені мій дурний вчинок. Жаль, що я ніколи так і не поговорив з тобою відверто. То бракувало часу, то вважав, що ти ще надто юний для серйозної розмови, а потім просто перестав тебе розуміти. Ми були батьком і сином, але так і не стали справжніми друзями. Це моя провина, тільки моя.
Ти зробив нам з мамою дуже боляче. І тоді, коли покинув медичний університет, а ще більшеколи втік на ту кляту війну. Ми, Паскалі, ніколи нікого не вбивали, тільки рятували. Така наша місія на землі,думав я. Навіщо тобі здалася та війнавійна не за оборону Франції? Навіщо це потрібно було тобі, моєму єдиному синові, моїй гордості, моїй надії? Коли дядько Жан повернувся, а від тебежодної звістки, коли від горя померла твоя мама, я вже не знав, для чого жити.
І ось через три роки ти являєшся, просиш про допомогуне для себе (хоч я зразу помітив, що ти хворий), а для дружини, яка занедужала перед пологами. Я сказав, що не маю грошей і порадив продати твою червону скрипку. Мені цікаво було, кого з них двох ти любиш більше. Ти вибрав свою маленьку чужинку, а потім невтішно плакав, як дитина, за скрипкою. Злість моя раптом вщухла, як літня гроза. Мені стало так жаль тебе! Але, намагаючись зберегти залишки колишнього гонору, я не поступився.
Знайшов покупця для твоєї скрипки, який міг би гідно оцінити червоний шедевр Ніколя Люпó, а отже, й допомогти тобі. Повір, хоч Люпó вже став на один щабель зі Страдіварі, ніхто інший не заплатив би тобі такі гроші, як графиня де Бурмон, яка тривалий час була моєю пацієнткою. Але річ не лише в грошах. Тоді я ще плекав примарну надію, що без цієї скрипки, яка ніби зачарувала, заворожила тебе й забрала у мене, ти повернешся до медицини, врятуєш нашу клініку та продовжиш мою справу. Ти ж іще був таким молодим!