Зяву Даніеля та ще й із вагітною дружиною-чужинкою він зустрів без особливих радощівЖозеф розучився радіти, плутав реальність із вимислами, а сина вважав призвідцем усіх своїх страждань і невдач. У перерві між винними провалами він таки обстежив Даніеля і ліки приписав. Вартувало б поїхати на води, де повітря найбільш сприятливе для лікування, проте Дані опинився на межі бідності.
Ніхто ще не знав, хто в них народитьсяхлопчик чи дівчинка. Ніхто, крім мене. Я так чекала на Даніелевого первістка, наче сама мала його народити. Як то він торкнеться своїми манюсінькими пальчиками до мене? Як втішиться, коли почує мій голос? А потім Дані буде навчати його грати на моїх струнах і ми з малим подружимося. Я буду любити його! Дуже-дуже! Як самого Дані. Адже це його син, його плоть і кров.
Ще встигла побачити його тільце й почути його крик. Відзначила, що він такий самий червоний, як я. Здивувалася, що в такої маленької людинки може бути такий сильний і вимогливий голос. Це була єдина наша зустріч. Більше ми з ним не зустрічалися.
Наступного дня до Даніеля прийшов трохи дивнуватий чоловік. Мав довге руде волосся, довгий ніс і довгі тонкі пальці. Сказав, що він від графині де Бурмон, учитель музики її сина. Оглядав мене, як лікар хворого: промацував, постукував, зазирав крізь ефи, смикав за струни. А потім кудись поніс. Невже Даніель продав мене? Але чому? Чому?!
Мій Дані!.. Мій дорогий Дані Як мені стало самотньо й страшно без тебе
***
Світ ніби перекрутився, беркицьнувся через голову та й повернувся до мене іншим боком. Здавалося, із королівства Любові я несподівано потрапила до царства Страждань. Все, що відбувалося у моєму житті далі, не викликало бажання ні відкривати душу, ні взагалі озиватися.
«Довгий» чоловік приніс мене до просторої зали з художньою ліпниною на стелі та стінах, із лампами у позолочених канделябрах, із розкішними меблями, обтягнутими дорогим оксамитом, мода на який уже розповсюджувалася із Франції на всю Європу. Під вікномстаровинне бюрко (чи не зі спадщини котрогось із Людовиків?), на столівелика єгипетська ваза з розкішними лілеями. А повітря наелектризованеаж потріскує, як перед грозою. Здається, ще митьі його розпанахає блискавка, зі стелі гримне грім і холодна потужна злива обрушиться на голову нещасного вчителя музики, а заодно й на мене.
Опецькуватий хлопчина років десяти тупав ногами у білих панчохах та бордових штанцях і не хотів навіть дивитися на мене. Його мама, мадам Бурмон, яка вважала себе великою шанувальницею мистецтва, вибрала особливий і, на її думку, дуже аристократичний спосіб покарання свого єдиного чада за непослухгру на скрипці. Що більшою була провина графського нащадкато довше він мусив водити смичком. Не дивно, що дві мої попередниці вже упокоїлися на смітнику із переламаними деками та порваними струнами, а вчитель-скрипаль став для малого найбільшим ворогом.
Мене юний Бурмон, якого природа обділила музикальним слухом, поламати не смів, принаймні попервахйого попередили, що червона скрипка особлива і що за неї заплачено великі гроші, а гроші були єдиним, до чого він ставився з повагою. Проте й полюбити свою покару вередливий хлопчисько не міг. Цілий тиждень ми змушені були терпіти одне одного.
За тиждень до графського маєтку прибився гурт ромів. У двір його, звісно ж, не впустили, тож обслуга висипала за ворота, перед якими вже зібралося кілька десятків роззяв. Циганки в яскравих спідницях весело танцювали під бубон і ворожили всім охочим по руках. Одна з них узялася передбачити долю і юному нащадкові Бурмонів. Напророкувала малому золоті гори та молочні ріки, королівський трон і необмежену свободу дій, словом, усе те, що йому й хотілося почути, а тоді стала вимагати плату за свою ворожбу. Він не вигадав нічого кращого, як розплатитися скрипкою.
Кілька років я мандрувала із циганським табором. Побувала в Італії, Іспанії, Німеччині. Але так і не полюбила скрипаля. Був він гарячим і пристрасним, відважним і ризиковим, але хитрим і зрадливим. За зраду й поквитався: його вбила кохана, а потім і собі вкоротила віку.
Табір повернувся до Франції і почав мандрувати портовими містамиу них скупчилося багато військових, які вирушали до Африки. У порту Ла-Рошель мене обміняли на морського ножа. Так я опинилася в десантній експедиції, яка пливла підкоряти Алжир. Молодий офіцер, який віддав за мене свого кортика, так і не встиг почути мій голос. У горах Кабілії він потрапив до рук берберських партизанів, які чинили шалений опір французам. Його вони стратили, а мене просто викинули. Немилосердне африканське сонце розпікало моє тіло на валуні, немов на гарячій сковорідці. Але, на щастя, пролежала так недовгоалжирським партизанам на пяти наступав інший загін французьких вояків. Один із молодих офіцерів і врятував мене.
Після поранення Андре повернувся до Парижа. Якось до нього звернувся колишній однополчанин і сказав, що він лікується у клініці, лікар якої дуже просить показати йому скрипку, привезену з Алжиру. Він нібито давно розшукує якусь червону скрипку, що належала його синові Даніелеві.
Жозеф Паскаль упізнав мене. Упізнав і так розхвилювався, що аж заплакав. Він пообіцяв Андре чималі гроші за мене. Та я не відчувала великої радості від того викупу, взагалі не відчувала радості. Батько Даніеля колись ненавидів мене, тож я не знала, навіщо я йому і чого від нього можна сподіватися.
11
Перед очима біло-біло. Але це не сніг. Білі бинти, біла постіль, біла стеля, білі стіни Тільки маленький круглий радіоприймач праворуччорний, ніби чорне збитошне котеня, що вискочило на тумбочку, згорнулося калачиком і тихесенько нявчить. Нявчання змінюється ледь-ледь чутною мелодією.
«Антоніо Вівальді, концерт 1, «Весна»,впізнала Анна. Треба трохи підсилити звук.
Еге, підсилиш тут. Ліва рукаяк гиря стокілограмова: не те що підняти, навіть ворухнути нею важко. Виявляється, нещасну лівицю не лише загіпсовано, а ще й міцно привязано до тулуба. Долоню також забинтованотак, що жодного пальця на ній не видно.
Жінка на сусідньому ліжку помітила Аннин порух, пришкутильгала на милицях, крутнула коліщатко на приймачеві.
Я й сама хотіла послухати, але вирішила, що ти спиш. Не стала заважати.
Поки жінка шкутильгала до радіоприймача, музика зникла, замість неї почувся веселий чоловічий голос. Анна здригнулася і завмерла. Може, цей голос не з приймача? Може, Лука стоїть за дверима палати й говорить із кимось? Зараз він зайде, зараз Боженьку! Зроби так, аби він зайшов! Ну зроби!
Ні, це все-таки радіо
«Отож перед вами не просто волиняк, а французько-український поліщук. Не вірите? Бачу-бачу, думаєте, що старий скрипаль жартує. Я люблю пожартувати, але цечистісінька правда! Навіть імя у мене українсько-французьке. По-українськи Луказ наголосом на другому складі, по-французьки також Лукатільки з наголосом на першому складі. І прізвище моє насправдіПаскаль. Чули, мабуть, про великого математика Блеза Паскаля? Мусили чути, якщо університет закінчували. Але я не з тих Паскалів, тобто не з того кореня, не з математичного. Мій прапрапра до математики мав такий самий стосунок, як ровер до космічної ракети. Був він наполеонівським офіцером і, так би мовити, за сумісництвомскрипалем. Хоча правильніше буде сказати навпаки: він віртуозно грав на скрипці і, за збігом життєвих обставин та за прикладом самого імператора Наполеона Першого Бонапарта, воював.
У 1812 році французьке військо потовклося трохи й у нас на Волинівона тоді до складу Російської імперії належала. Не знаю, чи збирався Наполеон Перший приєднувати волинське село Староліси до Франції, проте достеменно відомо, що поручник Даніель Паскаль, родич генерала Реньє, самого себе до Старолісів приєднав. Як? А отакузяв та й привязався до села дівоцькою косою. Коса була гарна, як снопик стиглого жита, ще й волошковою биндою заплетенапід колір очей. А Даніель ще той зухмолодий, гарячий, чорнобровий, чорновусий. Ну геть, як я! Оце подивіться пильненько на мене та й побачите того наполеонівського французького поручника. Смішно вам Бачили б ви мене років сорок тому!
Словом, влетів той поручник до нашого села на своєму вороному та з ходу здобув перемогу. Раз стрельнуві просто в яблучко. Тільки стріляв він не з пістоля чи мушкетона, а очима, й підкорив не Староліси, а його найвродливішу дівчину. І знаєте, чим? Ось цією самою червоною скрипкою, на якій я щойно грав. Із першого звуку заворожив поліську красуню, а вона з першого погляду закохалася в нього. Думаєте, про таке лише у книжках пишуть? Бо ви молода ще дуже, життя не знаєте. А в ньому таке буває, що жодна книжка не вигадає. Отож, привела молодого французького офіцера до нашого села сама пані доля. Здавалося б, хіба в Парижі гарних панянок чи, як вони кажуть, мадемуазелів, не було? А поручник Паскаль своє кохання у маленькому волинському селі знайшов. От і не вір після цього, що всі шлюби на небесах укладаються.