Ось і добре!
Чоловік хотів погладити дитячу голівку, але Олеся швидко пішла до свого столика, дістала портфель, заходилася складати книжки. Батько потупцювався на місці, але донька вже не звертала на нього увагивона була зайнята своїми справами. Полегшено зітхнувши, чоловік тихо вийшов із кімнати. Він ще довго сидів на ґанку й палив цигарки, аж поки не завітала сусідка Лідія.
Тихоне Павловичу, я тут картоплю з качкою стушкувала, тож подумала, що треба й вас пригостити,сказала Лідія Василівна, і лише тепер чоловік помітив у її руках каструльку, замотану рушником.
Та навіщо ви?зніяковів Тихон Павлович.Я й сам можу готувати.
Як там Олеся?спитала жінка, поставивши ношу на ґанок.
Не дуже,зітхнув чоловік.Здається, розумом вона сприйняла смерть матері, а ось душеюні.
Менші діти, коли ще не усвідомлюють, що таке смерть, легше переживають, а Олеся Вона доросла не за роками, хоча й невеличка росточком,сказала жінка й поквапилася піти.
Здавалося, батько з Олесею порозумівся і трохи заспокоївся. Чоловік накрив на стіл, покликав Олесю вечеряти.
«Може, хоча б сусідчиної страви трохи поїсть,думав він,бо вже худнути почала, так їсть погано».
Олеся слухняно прийшла, сіла за стіл, зупинила на мить погляд на материному стільці, подивилася на батька: навіщо, мовляв, кликав?
Бери ложку, будемо вечеряти,сказав він.
Дівчинка почала їсти, але було помітно, що її думки десь далеко і вона їсть автоматично. Чоловік знову розхвилювався.
Смачно? Мені подобається!награно весело сказав чоловік.Це тітка Ліда приготувала.
Не мама,ніби виринувши із задуми, промовила Олеся. Вона поклала ложку й дивилася на батька. Чоловікові було важко витримати той погляд, і він почав ще швидше працювати ложкою, зосередивши погляд на мисці.Моя мама померла,стиха промовила дівчинка,значить, і ти помреш? Я залишусь сама?
Батько поперхнувся стравою й закашлявся.
Доню, ну що ти таке кажеш?!дорікнув він.
Ти, як і мама, мене покинеш?!уже кричала дівчинка.Ви всі мене покинете, і що я сама буду робити?!
Олеся скинула рукою миску зі стола, та жалібно брякнулася на підлогу, а дівчинка розплакалась і побігла до своєї кімнати. Батько підійшов до Олесі, яка ридала на ліжку, ткнувшись обличчям у подушку.
Він узяв дитину на руки, пригорнув до себе. Усі слова втіхи застрягли десь у грудях, і чоловік лише погладжував доньчину спину, яка здригалася від ридань. Він дав змогу виплакатися, аж поки дівчинка не заспокоїлася й тихо промовила:
Можна я завтра не піду до школи?
Лише завтра,погодився батько.Давай я тобі застелю ліжечко, а ти піди вмийся. Домовились?
Дівчинка мовчки пішла до ванної кімнати. Коли повернулася, то побачила, що мамина тека лежить на тумбочці.
Навіщо ти її чіпав?одразу кинулася до папки.
Вона тобі заважає спати,пояснив батько.Я лише переклав на ніч, щоб тобі було зручніше.
Олеся поклала теку під подушку.
Це моє,сказала вона й заплющила очі.
Тихон Павлович дотримався слова й дав Олесі змогу ще один день побути вдома. Наступного ранку дівчинка сама вдяглася, розчесала волосся й довго намагалася перед дзеркалом заплести косички. Кілька разів вона їх розплітала, потім починала знову, пригадуючи, як її навчала мати.
Тобі допомогти?спитав її батько.
Я сама!знову коротке й уперте.
Тихон Павлович відвів доньку до класу, а сам зачекав на вчительку в коридорі.
Ви вже знаєте?спитав привітавшись.
Так, звичайно,відповіла вона.Не хвилюйтесь, я намагатимусь бути уважною до Олесі. До того ж, у школі є психолог, тож, якщо ви не будете проти, я відведу дівчинку до нього.
Будь ласка, я лише «за»,сказав чоловік.Олеся стала зовсім іншою, і я іноді не знаю, як мені з нею поводитися, що сказати.
Учителька запевнила, що зробить усе можливе, щоб допомогти дитині вийти з такого тяжкого депресивного стану.
Олеся сіла за першу парту поруч із Ніною. Це було її постійне місце, відколи вона прийшла восени до школи. Тоді її привела сюди мама, радісна, усміхнена, і від того Олесі було спокійно на душі. Зараз учителька щось розповідала, Ніна намагалася щось нашептати подружці на вухо, а Олеся не чула ні одну, ні іншу. Її думки були там, першого вересня, коли вони з мамою йшли до школи, і в Олесі був за плечима новенький портфелик, який вони разом купили на ринку
Пройшли чотири уроки, а сторінки в Олесиних зошитах залишилися чистимивона так нічого й не писала. Після закінчення занять на неї чекала Ніна, але вчителька відвела Олесю до шкільного психолога. Дівчинка мовчки зайшла до кабінету, сіла на стільчик за стіл.
Що вам від мене треба?спитала вона геть не по-дитячому.
Я хочу з тобою поговорити.
Про що?
Про те, що тебе турбує.
Дівчинка відвернулася, і її погляд застиг на вікні. Психолог зрозумів, що з нею буде нелегко.
Добре, якщо не хочеш розмовлятипочав він.
Ви самі знаєте, що моя мама померла!відрізала Олеся, перебивши чоловіка.
Можеш просто помалювати,лагідно промовив він, підсуваючи дівчинці аркуш ватману й олівці.
Олеся різко повернулася, узяла олівці й швидко почала щось малювати.
Ось! Це все!сказала вона, подавши аркуш чоловікові.
Дівчинка намалювала могилу з великим хрестом над нею.
Цемогила мами. Вона там!сказала Олеся доволі різко.Я піду й більше до вас не прийду, ви не можете мене сюди тягнути силоміць, не маєте права!
І таки пішла! Наступні дні вчителька намагалася вмовити Олесю піти до психолога, навіть відводила до його кабінету, але дівчинка звідти тікала додому. Вона не виконувала домашні завдання, не відповідала на уроках, і вчителька не знала, що з нею робити. Вона не впізнавала в дитині завжди веселу й комунікабельну колишню Олесю, яка за лічені дні так змінилася. Учителька пропонувала батькові звернутися по допомогу до психіатра, але він був проти.
Дайте нам ще трохи часу,попросив Тихон Павлович.Я спробую ще раз серйозно поговорити з донькою.
Учителька почала щось розповідати про зрив навчального процесу й про те, що Олеся так добре вчилася, а тепер пасе задніх, але чоловік перепросив її та швидко пішов надвір, де на нього чекала Олеся.
Чому ти не пішла додому разом із Ніною?запитав він доньку.
Не захотіла.
Мені потрібно з тобою поговорити по-дорослому,сказав він.
Добре,погодилася дівчинка.
Тихону Павловичу здалося, що донька навіть не чула, що він їй запропонував, а просто погодилася, бо їй збайдужіло все навколо, і вона часто кивала на знак згоди, аби лише дали їй спокій.
Олесю, чому ти так поводишся?почав батько розмову одразу, як прийшли додому.Ти не хочеш учитися? У тебе погані оцінки, ти не ходиш гуляти з подружкою і почала грубіянити вчительці. Ти вважаєш, що чиниш правильно?
Скільки днів лишилося до мого дня народження?запитала Олеся.
«Схоже, що вона мене знову не чула»,подумав чоловік і відповів:
Тиждень.
Це цілих сім днів,чи то спитала, чи констатувала дівчинка.
Так, сім днів. А що?
Я чекаю, коли можна буде почитати лист від мами.
Прочитай зараз, якщо так кортить.
Не можна! Мамі це б не сподобалось.
Їй багато чого б не сподобалось!не стримався Тихон Павлович.Вона була б засмучена, якби побачила твої зошити або те, як ти мовчиш, коли тебе викликають до дошки!
Сім днів,задумливо промовила дівчинка.Тату, рідненький, прошу тебе! Дозволь мені ці сім днів побути вдома! Благаю тебе!Олеся кинулася до батька, схопила його за руки, зазирала в очі.
А тоді що зміниться? Ти будеш поводитися чемно? Учитимеш уроки?
Я зроблю все, що ти накажеш,благала дитина,лише не посилай мене до школи сім днів!
Гаразд,чомусь погодився батько.
Олеся подякувала й поквапилась у свою кімнату. Тієї ночі Тихон Павлович довго не міг заснути. Він прихопив із собою пачку цигарок і вийшов надвір. Над ним було розлоге чорне покривало з міріадами світних зірочок, на душізгусток суму, який не міг розтопити навіть невблаганний наступ теплої весни.
Він думав про дружину, яку безмежно кохав, поруч із якою був щасливий десять років. Також не йшла з думки донькамаленька копія його коханої жінки, дружини, вірної подруги. Вона дивилася на нього очима Яни