Я хочу до мами,знову повторила дівчинка.
Зараз ти вдягнешся і побудеш у сусідки. Добре?
Чому?
Бо в тата багато справ,пояснив він, перевдягаючи дівчинку,я впораюсь і заберу тебе. Домовилися?
Можна я візьму Марійку?
Батько кивнув на знак згоди. Він хотів узяти Олесю на руки, але дівчинка заперечила:
Я вже доросла.
Чоловік узяв за руку доньку, провів повз натовп жінок, що були біля її мами. Олеся вже не плакала. Вона мовчки пройшла кімнатою, вийшла надвір, слухняно подибала за батьком до сусідчиної хати, переступила поріг, витерла ноги, привіталася.
Ти, Олесю, побудеш тут,сказав батько, знявши з доньки курточку,а потім я прийду по тебе.
Я ще побачу маму?спитала Олеся.
Так,кивнув головою батько й швидко пішов із хати. Як тільки не намагалася сусідка тітка Ліда розговорити дівчинкуусе марно. Сіла на стілець біля вікна, обняла свою ляльку й дивилась у вікно. А там лив дощ, і геть нічого не видно було. Тітка намагалася погодувати Олесюта ніби не чула її, так і просиділа до вечора. Коли за вікном споночіло, жінка роздягла Олесю, поклала спати у своїй хаті. Дитина не противилась, не зронила жодного словаслухняно лягла на велике тітчине ліжко, обняла ляльку й заплющила очі.
Погода змилостивилася, і на похоронах не бешкетував вітер, навіть дощ стих. Олеся мов заклякла на кладовищі біля материної труни. Мама їй здавалася чужою жінкою, яка вбралась у мамин одяг і прикинулася нею. Коли почалося прощання, жінки заплакали, запричитали, завили, по Олесиних щоках покотилися великі горошини сліз. Дівчинка плакала по-дорослому, душею, не зводячи очей із завмерлого, незвичного обличчя матері. Олеся сама підійшла ближче до труни, поцілувала в щоку матір. Вона була холодна і якась чужа.
Матусечко, прощавай,стиха промовила дівчинка, і навколо неї ще голосніше затужили й запричитали жінки.
Дівчинка заглянула в могилувона була глибокою та страшною. Колись їй наснився сон, де була майже така ж глибока яма, страшна і холодна, а тепер у таку мають покласти її маму.
Їй там не буде холодно?спитала Олеся в батька, який міцно тримав її за руку.
Труну опустили на саме дно ямки, й Олеся туди з острахом зазирнула. Батько промовчав, і дівчинка сказала:
Моя бідна мама! Їй там буде холодно і самотньо.
Ні, Олесю, мама тепло вдягнена,відповів батько, витерши шапкою очі.
Ходімо додому,сказала Олесі тітка Ліда і взяла дівчинку за руку.
А тато?запитала дитина.
Він зараз прийде.
Увечері Олеся знову сиділа біля вікна з лялькою в руках. Вона мовчки дивилась у непроглядну темінь, ніби намагаючись розгледіти постать найріднішої людини. Батько сів поруч, обняв дитину за плечі.
Олесю, сонечко, у тебе є я, і ми маємо разом навчитися жити
Без мами?тихо і сумно промовила дівчинка.
Так,зітхнув батько.
Чоловік помовчав, намагаючись знайти доречні слова, але вони десь застрягли, грудкою здавили горло. Він тяжко підвівся, вийшов із кімнати і за мить повернувся назад.
Олесю, у тебе незабаром день народження,сказав чоловік.
Я знаю. Першого травня, але не хочу дня народження без мами,промовила дівчинка, не відриваючи погляду від вікна.
Мама тобі дещо залишила.
Мені?!дівчинка повернула голову.Що саме?
Ось це!
Чоловік сів поруч, тримаючи в руках товсту паперову теку. Він розвязав її й дістав товстезний зошит, також на завязках.
Що це?здивовано запитала Олеся.
Бачиш, тут написано «Олесі, моїй донечці»?вказав він на запис на зошиті.Щороку у свій день народження ти будеш відкривати один лист і читати, що там мама тобі написала,пояснив батько.Бачиш, перший аркуш заклеєний, і ти не можеш його розкрити раніше свого дня народження.
Чому?
Бо тут мама написала «Відкрити Олесі у день її восьмиліття». Незабаром тобі виповниться вісім років, й у свій день народження ти матимеш право розклеїти папір і прочитати. Коли тобі буде девять рочків, ти прочитаєш наступний запис, і так будеш робити щороку.
А зараз не можна відкрити?
Ні, не можна,відповів батько.
Але чому? До дня народження чекати так довго!
Не зовсім. Місяць мине непомітно, і ти матимеш гарний подарунок на свій день народження,сказав батько, передаючи теку доньці.Нехай буде в тебе, чи мені сховати?
Це моє!чітко промовила дівчинка. Вона підійшла до ліжка й поклала теку під подушку. Марно батько вмовляв дівчинку покласти теку в тумбочкуОлеся не хотіла й на мить розлучатися з нею. Дівчинка вдягла ляльку в теплу сукню з одним рукавом, передяглася сама, лягла в ліжко й попросила батька вимкнути світло. Олеся довго не спала, згадуючи минулий свій день народження. Тоді була поруч мама, ще не хвора, весела і щаслива. Вона спекла тортик, і за столом Олеся задула сім свічок, загадавши бажання.
«І чому я загадала гарно вчитися, а не щоб жила мама?»думала дівчинка.
Їй стало так тужно, так сумно без мами, що вона гірко й невтішно розплакалася. Щоб не чув батько, Олеся плакала, укрившись ковдрою з головою. І лише коли засунула ручку під подушку й торкнулася маминої теки, трохи заспокоїлась і стихла.
Розділ 2
Кілька днів поспіль Олеся не ходила до школи, і батько не наполягав. Він гадав, що дівчинці треба дати трохи часу, щоб вона оговталася від горя, яке звалилося на неї, намагався частіше спілкуватися з донькою, але вона майже не йшла на контакт. Олеся весь час тримала при собі ляльку і жодного разу не згадала ані про подружку Ніну, яка час від часу до них заходила, ані про свій клас. Здавалося, що горе скамяніло, затверділо десь у глибині її душі, і лише великі виразні сині очі дивилися на світ з німим питанням: «Чому так сталося? І де моя мама?» Дівчинка часто залазила на стільчик біля вікна й дивилася надвір. Так вона могла сидіти годинами, ніби чекаючи на повернення матері.
Чому ти там сидиш? Що видивляєшся, Олесю?спитав якось батько.
Він обережно торкнувся плеча дитини і відчув, як воно злегка здригнулося.
Не знаю,стенула вона плечима.
Так не можна. Ти б сходила погуляла, Ніна заходить до тебе щодня.
Не хочу,відповіла коротко, не відриваючи погляду від вікна.
Там нікого нема,сказав батько, зазирнувши через плече.
Я знаю.
І мами ти там не побачиш,обережно промовив батько.
Так. Мама померла.
Добре, що ти це розумієш,зітхнув чоловік.То, може, не треба дивитись у вікно, де де нікого немає?
Олеся різко повернулася, скочила зі стільчика, подивилася батькові у вічі. Від того погляду в нього пробігли по тілу сироти.
Чому?!скрикнула дівчинка.Чому вона померла?! Чому мене покинула? Я її так любила!
Очі Олесі наповнилися слізьми, і великі горошини покотилися по щоках. Чоловік обняв дівчинку, вона притислася всім своїм тільцем до нього.
Мама тебе не покидала,сказав він якомога спокійніше.Вона була тяжко хвора, і нічого не можна було вдіяти.
Чому її не врятували лікарі?спитала Олеся глухо.
Є хвороби невиліковні, але мама вона тебе дуже любила й не хотіла покидати, однак Так сталося, доню. Мені також її бракує, але ми разом повинні пережити горе й навчитися жити
Без неї? Я не хочу! Я хочу до мами.
Остання фраза прозвучала так щиро, по-дитячому, що чоловік на мить завагався, не знаючи, які слова підібрати, щоб утішити дитину, бо в самого на душі була неймовірна туга.
Я також хотів би бути поруч із нею,сказав він згодом,але ти вже доросла дівчинка й розумієш, що цього не буде ніколи. Нам обом важко, але ми не повинні впадати у відчаймамі це б не сподобалось.
Схоже, що останні слова дійшли до свідомості Олесі. Вона відсторонилася від батька, знову на нього глянули оченята-озерця.
Ти так гадаєш?запитала дівчинка, і чоловікові здалося, що доньчин погляд зазирає в його душу, тому він повинен справдити її сподівання.
Я впевнений у цьому,відповів він.Ми повинні жити так, щоб мама була задоволена, так, ніби вона й зараз поруч із нами. Їй не сподобалось би, що ти не ходиш у школу,він обережно нагадав про закинуте навчання.
Я піду до школи,заявила дівчинка.