Ти вважаєш, що мені цікаві твої сни? Вони мені вже в печінках сидять! Кожного ранку те саме. Збожеволіти з тобою можна!
Я гадала, що ми з тобою як подружжя повинні ділитися тим, що болить, сказала Мирослава, ковтаючи сльози.
Твоя бабуся померла, і вже за стільки років ти мала б звикнути до цієї думки, трохи мякше додав Андрій.
Але я не можу, хочу й не можу, тихо мовила вона, і непрохані сльози закапали їй на руки.
Не можна жити минулим, треба жити сьогоденням, будувати плани на майбутнє, про щось мріяти, чогось бажати, можливо, навіть чогось нездійсненного. Життяце не минуле чи майбутнє. Життяце сьогоднішній день. І не можна його розділити на три етапи, воно суцільне. Я не кажу, що треба відірвати від нього минуле, це неможливо, але слід відпустити його. Ти памятаєш бабусю, все те гарне, що вона заклала в тобі, передала у спадок, це дуже добре, але не можна, розумієш, не можна дати минулому тримати тебе при собі стільки років!
А що мені робити, коли мене переслідує минуле? Коли бабуся сниться завжди живою?
Сходи до лікаря, нехай випише тобі заспокійливе, порадив Андрій і додав:Я більше не хочу чути жодного слова про твої сни.
З того часу Мирослава перестала переповідати чоловікові сни. А як іноді кортіло! Мирослава тяжко зітхнула та поставила пательню на газову піч, щоб підсмажити собі й Андрієві на сніданок яєчню з ковбасою. За кілька хвилин нехитрий сніданок нашвидкуруч був готовий, і Мирослава зайшла до спальні, де ще спав Андрій. Їй було шкода будити чоловіка, що так міцно спав, але що вдієш? У Андрія була сьогодні перша зміна, то треба було йому встигнути поснідати й дістатися хімзаводу на околиці міста, де він працював майстром зміни.
Любий, Мирослава легенько торкнулася теплого та міцного плеча чоловіка. Час вставати.
Угу, промугикав той і потягнув на себе ковдру.
Не будь дитиною, усміхнулася Мирослава з того, як Андрій кумедно та невдоволено поморщив носа.
Зараз, зараз, швидко промовив він і підхопився з ліжка.
А вже за двадцять хвилин Андрій трясся в «пазику», їдучи на роботу, а Мирослава була в їхній крамниці. Не можна сказати, що вона була у захваті від своєї роботи. До цього вона працювала у школі вчителем історії, але маленька заробітна плата та титанічна праця якось наштовхнули її на думку, що вона просто згоряє на роботі, а натомість вони живуть у квартирі, де з десяток років не було ремонту і сплять на ліжку, яке купили ще за її «декретні» гроші. У них був один син Михайло, який не бачив і не мав того, що мали його друзі. Вона з Андрієм вже стільки років мріяла про свою автівку, але ніяк не вдавалося зібрати потрібну суму грошей. Тоді Мирослава подумала, що вони ніколи не куплять ту автівку, не кажучи вже про окрему квартиру синові. І для чого вона так скніє на роботі? Заради того, щоб не сидіти голодними й раз на рік поїхати сімєю до Азовського моря та винаймати там найдешевше житло? Напевне, тоді Мирослава зробила рішучий крок, щоб змінити своє життя на краще. Вона взяла кредит у банку та звільнилася з роботи. Колеги були дуже здивовані, навіть шоковані: такий гарний, на своєму місці вчительі ось так зненацька кинула роботу. Мирослава не радилася з домочадцями, вона поставила їх перед фактом: стану підприємцем.
І що ж ти робитимеш? оговтавшись від такої заяви дружини, з іронією запитав Андрій.
Те, що й усі. Куплю кіоск і буду торгувати!
Мамо, я Я не можу уявити тебе за прилавком, сказав Мишко. Ти, вчитель першої категоріїпродавець чупа-чупсів?!
Можете покепкувати, але я так вирішила, і вам доведеться деякий час мені допомагати.
Я свою роботу не кину, одразу ж заявив Андрій. Мені потрібно допрацювати до пільгової пенсії.
А й не треба! сказала розпашіла Мирослава. Ви мені будете допомагати у вільний час. А так я сама вправлюсяя ж сильна.
Не уявляю, як ти будеш справлятися, коли ніколи навіть на базарі нічого не продавала, знизав плечима Андрій.
То ж на базарі, а то в кіоску! із запалом говорила вона. Це зовсім різні речі! Ось побачите: у мене все вийде!
Мамо, навіщо це тобі? запитав син.
Дурненький мій! Мирослава потріпала долонею синову чуприну. Це ти зараз не розумієш навіщо. Все, все заради твого благополуччя.
Я закінчу училище та піду працювати, то нам буде легше прожити.
Працювати, як я з батьком?! Гробити своє здоровя і нічого в житті не бачити?! Ні, з мене досить! Мине деякий час, і вже не ти, синку, а на тебе будуть працювати інші люди. Коли ти відчуєш смак грошей, то зрозумієш, яку владу вони мають. Ти зможеш поїхати відпочити за кордон, ти не будеш думати, що все життя доведеться жити зі своєю дружиною в найманій квартирі, ти не будеш чекати дня зарплати, щоб купити дітям шоколадку та із заздрістю дивитися на новий дитячий велосипед у сусідського хлопчика. Я хочу, сину, дати тобі нове життя. Ти мене розумієш?
Михайло лише розгублено стенув плечима:
Не знаю, я нічого не знаю. Твоє рішення таке несподіване
Мої любі чоловіки, усміхнулася Мирослава своєю чарівною усмішкою, від якої завжди розтавали серця Андрія та Мишка. Можете не сумніватисяу мене все вийде.
Дійсно, Мирослава швидко знайшла неподалік будинку невеличкий кіоск, який продавався, також швидко оформила дозвільні документи і завезла товар. Спочатку працювала сама, доки прискіпливо не вивчила вимоги покупців. Потім взяла на роботу двох найманих працівників. Михайло допомагав матері, пнучись щосили: їздив по оптових базах, скуповував різні дрібнички, з яких виростала величезна валіза, яку він ставив на візок і тягнув на собі через усе місто. Пиво й напої надвозила автівка доставки, але гроші мусили весь час працювати, тому після навчання Михайло брав гроші та візочок, щоб на собі привезти ще якихось три ящики пива. В хід пішли всі сімейні заощадження, але Мирослава не переймалася цим. За десять місяців роботи вона сплатила кредит. У цей час місцева влада ухвалила постанову про знесення малих архітектурних споруд. Її кіоск попадав під знос.
І що тепер будемо робити? спитав Мишко. Всі старання коту під хвіст?
Що Бог дає, то на краще, загадково відповіла Мирослава.
Збудуємо супермаркет, з іронією промовив Андрій.
Нема причини для хвилювання, спокійно відповіла Мирослава. Супермаркет ми не подужаємо, але крамницю на місці кіоску збудувати в наших силах.
Де ми візьмемо на це кошти? І чи ти не думаєш, що так легко дістати всі дозволи? спитав розсудливий Андрій. Напевно, вже наслухалася від підприємців, скільки треба мати нервів і грошей, щоб кожному чиновникові дати на лапу? А! махнув рукою. Що я тобі розповідаю? Сама краще за мене все знаєш.
Знаю. Мені вистачить на все сили. Тепер мене не зупинити, сказала Мирослава, дивлячись Андрієві у вічі.Я все зроблю, все витримаю заради того, щоб Мишко мав і машину, і свою квартиру і щоб у квартирі було не так, як у нас зараз.
Славо, Андрій підійшов до жінки, обійняв її ззаду за плечі.Я прекрасно розумію твої пориви і материнські почуття. Але, зауваж, за час роботи кіоску ми не стали жити краще. Ти з цим згодна?
Звичайно. Все не приходить одразу. Виторг у крамниці буде набагато більший, аніж із кіоску.
Але ж і витрати зростуть.
Так. Одначе ти подивись, як живуть підприємці, які тримають крамниці.
Я не знаю, як вони живуть, але на тебе вже зараз не можна без жалю дивитися: змарніла, під очима зявилися синці, вдягаєшся в те саме щодня.
Це явище тимчасове, не здавалася Мирослава.
А де ми стільки грошей візьмемо?
Я візьму ще один, більший, кредит на розвиток бізнесу.
Урешті-решт після довгої розмови чоловіки здались і погодилися з Мирославою. Наступні півтора року минули для жінки ніби в пеклі. Вона не нарікала ні на що. Терпляче, немов на роботу, ходила кожного дня до міськради та інших закладів, де у вузьких коридорах простоювала цілими днями. Щоб отримати один підпис, іноді доводилося принижуватися, плакати та вмовляти. Інколи підпис вдавалося лише купити за великий хабар. Гроші витікали, ніби вода крізь решето, тому мусила працювати в кіоску ще й у нічні зміни. Мирослава валилася з ніг від фізичної та моральної втоми. Коли (нарешті!) дістала всі дозволи на відведення землі під забудову й дозвільні документи на будівництво, прийшла додому та сказала своїм чоловікам: