Чому кричиш, як навіжена? Йди сюди, треба її підняти й перенести у труну, сказав дідусь, і жінка зрозуміла, що Дубовиха впала зі стільця та лежить коло столу.
Треба ж її обмити й перевдягти, майже пошепки сказала Мирослава, підходячи ближче.
А ти не бачиш, що вона сама про себе подбала?
Жінка лише тепер помітила, що старенька була вбрана в білу вишивану сорочку, нову широку спідницю й запнута біленькою хустинкою у дрібну синю квіточку.
Дубовиху поклали у труну, яку поставили на дві табуретки, накрили простирадлом, що було заздалегідь покладене на прибране охайне ліжко.
Скоро почне сутеніти, сказала Мирослава. Треба запалити світло.
У неї його немає.
А що ж робити? запитала жінка, бо їй по спині від жаху пробіг холодок.
Будемо сидіти при свічках, сказав дідусь і засвітив кілька свічок, які лежали на столі поруч із сірниками.
Дідусю, ви тільки не залишайте мене тут на самоті,попрохала Мирослава.
Не бійся, Дубовиха при житті була доброю жінкою, земля їй пером, відповів старий та перехрестився.
А чому вона сказала, що чекала на мене багато років?
То треба було у неї спитати.
Ви ж самі казали, що вона на мене довго чекала, зауважила жінка.
Старий довго мовчав. Мирославі вже здалося, що він забув про її запитання та заснув, коли той тихо сказав:
Багатьом людям вона допомогла, багатьом. Їхали до неї звідусіль й усім вона давала слушні поради. А скількох вилікувала від тяжкої недуги! Йшли до неї і криві, і горбаті, і хворі нутрощами. Нікому не відмовила жодного разу! Свята жінка була, хай земля їй буде пухом! А останні роки казала, що їй вже досить бути в гостях, стомилася дуже і вже хоче додому, у вічність. Але ще не все було зроблено. Вона знала про тебе, про те, що диявол правив твоїми думками, знала, що лише вона зможе підказати тобі, що робити, а ти все коїла чорну справу. Ось і чекала вона на тебе, на останню людину, яка потребує її допомоги. А вчора прийшла до мене та й каже: «Нарешті! Завтра вона прийде та закриє мені очі. Це буде о шостій годині вечора». Ось так, зітхнув старий, закінчивши свою розповідь.
Невже вона знала все наперед?
Напевно, що знала. Дубовиха все знала.
Цілу ніч старий дрімав, а Мирослава не зводила очей із простирадла у домовині. Їй усе здавалося, що зараз Дубовиха скине з себе полотнище і знову гляне їй у вічі. Жінка полегшено зітхнула, коли за вікном почав жевріти ранок. А вдень вони з дідусем поставили труну на саморобний візочок і потягли на кладовище. Дідусь викопав могилу, і вони вдвох опустили в неї труну.
Як її звали? запитала Мирослава, коли старий закопував могилу.
А Бог її знає,сказав той. Я ще маленьким був, коли Дубовиха здавалася мені старою бабцею. Дубовиха, то й Дубовиха! Яке це тепер має значення?
Треба ж піти до сільради, зареєструвати смерть, отримати свідоцтво
А кому воно потрібне? перебив її старий. Головне, що поховали по-людськи.
Мирослава лише зітхнула на те.
Надвечір знесилена, падаюча з ніг від утоми, Мирослава дісталася міста. Вона сіла в автобус і склепила на мить повіки. Її розбудив водій на кінцевій зупинці. Вона подякувала й одразу ж пересіла в таксі. За двадцять хвилин жінка була вже вдома. Швидко зняла з себе запилений одяг та довго стояла під теплими струменями душу.
Накинула халатика й попила чаю. Їсти не хотілося. Сон валив її з ніг, і вже за кілька хвилин Мирослава міцно заснула у своєму ліжку. Вперше за багато днів вона спала мирним сном дитини.
Частина перша
1
Мирослава прокинулася, коли зателенькав мобільний телефон. Вона швидко підскочила з ліжка. Вчора лягла спати о десятій годині, тож мала б виспатися та прокинутися бадьорою й відпочилою. Але було зовсім не так. Якби ж то не ті сни, які переслідують її з тринадцяти років! Скільки себе памятала Мирослава, поруч із нею була її бабуся. Батьки її загинули в автокатастрофі, коли вона була ще немовлям. Тоді її забрала до себе бабусямати її мами, та й виховувала. Мирослава не знала, які були її батьки, але добре знала, що її бабусянайкраща у світі. Вона була їй і за батька, і за матір, і за сестру. Бабця мала маленький зріст, була худенька, жвава та весела. І дарма, що пенсія у бабусі була невеликою й вона не могла купити гарну ляльку Мирославі або новеньку сукню. Вони разом порпалися в городі, вирощуючи городину. Разом вони дбали про садок, у якому достигали такі великі та соковиті яблука, яких ніколи не було в сусідів. А ще бабуся кохалася у квітах. Посадила б на вільному клаптикові якийсь огірок, але ж ні! Усі вільні місця у садочку, на городі, попід парканамиусюди були квіти. Вони починали цвісти ранньою весною та закінчували тоді, коли на них випадав перший сніг. Бабуся була неписьменною, тож не вміла читати, але скільки вона знала казок та легенд! Було, зацвітуть навесні конвалії, вони вийдуть ввечері з бабусею в садок, а від конвалій такий іде запах, що аж пянить.
Це не квіти, а царицині сльози, тихо каже бабуся.
Які ж то сльози?! Звичайнісінькі білі запашні квіточки, каже Мирослава в тон бабусімайже пошепки.
Багато ти знаєш! у голосі бабусі звучать невдоволені нотки. Ходімо на подвіря, я тобі щось розповім.
Сядуть було на лавку під старезною крислатою яблунею. Навколо тиша, і лише щебетання соловя гармонійно доповнює весняний вечір.
Ти мені хотіла щось розповісти, нагадує Мирослава бабусі.
Ой леле! Мало не забула! бабуся вмостилася зручніше на лавці, обняла онуку і продовжила:Коли Садко був у підводному царстві, то його за щире серце і чудову гру на гуслах покохала володарка морів. Умовляла залишитися, та він відмовився й повернувся до рідного краю. А цариця ніяк не могла його забути. Якось вона травневого вечора вийшла зі свого моря-океану та й пішла до людей, туди, де жив її коханий. І раптом побачила Садка з красунею Купавою. Ні слова не мовила горда цариця. Рушила назад лісами та долами. Ішла і плакала за своєю нещасною любовю. І ті сльози, що капали з її очей, мати Земля перетворила на білі духмяні квіти-сльози.
Яка сумна історія, каже Мирослава та горнеться до бабусі.
Не доведи Господи, моя дитинко, пізнати тобі нещасливе кохання, зітхає бабуся і ніжно пестить її довге волосся
Мирослава так поринула у спогади про дитинство, що не помітила, як закипів електрочайник, і від клацання його кнопки здригнулася, вийшовши з глибокої задуми. Вона зітхнула, повільно підійшла до столу, механічно заварила чай. Минуло вже двадцять сім років з того часу, коли померла її мила бабуся, і світ дитинства зруйнувався в один день. Світ, який був для Мирослави різнокольоровим, ніби квіти в бабусиній садибі, зруйнувався в одну мить, розвалився мов картковий будиночок. Здавалося, що так мусило бути завжди: садок у ранкових росах, різнобарвя квітів, запахи стиглих соковитих яблук, а головнебабуся і вона. Мирослава настільки боялася залишитися самотньою, що завжди відганяла сумні думки про втрату бабусі. Тому смерть рідної людини була для Мирослави несподіванкою й тяжким ударом. Навіть квіти стали не такими яскравими, а садок здавався сумним і спустошеним, бо в ньому не було її бабусі. В одну мить світ змінився з барвистого, встеленого квітами та щирістю бабусі, на чорно-білий. Відтоді бабуся сниться їй щоночі. Хай якою стомленою була Мирослава, все одно вона бачить сни. У кожному з них до неї зявляється бабуся живою. Ось і сьогодні уві сні Мирослава приїхала до хатинки, яка потопала у квітах. Усе було, як у її дитинстві. Навколо хатирізнокольорові цікаві мальви повитягали вгору свої рожеві, білі та червоні голівки. Серед них була її бабуся. Мирослава кидається до неї, плаче на радощах і дорікає, що бабуся її обдурила, вдавши, ніби померла.
Я знала, знала, знала, що ти жива! каже Мирослава. Навіщо ти мене обдурила?
Так було треба, Миро, відповідає сумно-сумно.
Мирослава розплакалася від того ласкавого звертання «Миро», аж прокинулася, схлипуючи. Поглянула у бік чоловіка. Той спав, не почувши, як вона плаче. Можливо, було добре, що він нічого не чув. Після одруження якийсь час він щоранку терпляче вислуховував її сни та втішав. А вже за рік, коли у них народився первістоксиночок Михайлик, одного разу сказав: