І він заплакав, так щиро, що я розридалася разом з ним. Потім ми не спали до самого світанку, а просто сиділи на мисі, дивилися на зірки, на місячну доріжку і на маяк Потім він поїхав, і я ніколи його більше не бачила. Якийсь час ми листувалися і зідзвонювалися по кілька разів на день, ми мріяли про нашу зустріч, про наше життя, про наше майбутнє. Потім в одному журналі я якось побачила, як він обіймає якусь даму. Стаття була про перспективну молоду австралійську художницю і її наставника. Я зібралася з духом і спокійно зателефонувала йому, не дивлячись на те, що в той час на іншому континенті була глибока ніч. Я не налаштовувалася ні на скандал, ні на розборки, я просто хотіла почути від нього його версію подій. І що мене здивувало і вбило, так це те, що він так просто і буденно сказав:Ань, та ти так не переймайся, це ж не більше, ніж звичайний секс, ну ти ж повинна розуміти, що я жива людина, і мені важко одному
А мені, значить, легко? видавила з себе я.
Ну що ти драматизуєшь, Аню, коли я жив зі своєю дружиною, то тоді ти не робила з цього проблеми.
Розумієш, Вадиме. Справа в тому, що твоя дружина і попередні твої коханки були до мене, а ця з'явилося вже при мені, а для мене це дуже принципово. я відчувала стільки твердості і впевненості, що вирішила одразу розставити всі крапки. У мене була розмова з твоєю дружиною. Так от, вона мені розповідала про одну твою особливість, а я їй тоді не повірила.
Про що це вона тобі розповіла? на тому кінці трубки я чула явне пожвавлення, мені було навіть наплювати на те, що хтось поруч з Вадимом міг зараз сидіти і слухати всю нашу розмову. Вона просто говорила про твою одержимість. Але на відміну від моєї одержимості, твоя має властивість миттєво і непередбачувано закінчуватися. я замовкла, переводячи подих, на тому кінці дроту теж була тиша. А я спочатку не повірила їй. Але тепер я бачу, все вірно. А поки що все, мені більше нічого тобі сказати. Якщо захочеш все повернути, я думаю, ми зможемо обговорити це, але не зараз. Я відключила телефон і поклала його на стіл. Я дивилася на телефон досить довго, в душі я сподівалася, що він зателефонує, але він так і не перетелефонував
3
І ось з тих пір пройшло вже не скажу скільки, але досить багато, а я ні разу не зняла цього кулона. При всій тій зраді з його боку, він все одно залишається для мене дуже дорогою мені людиною. І от якщо б він тоді перетелефонував і сказав, що хоче, щоб усе було так, як раніше, я не вагалась би жодної секунди.
Вони їхали мовчки, на Іспанське узбережжя опускалася ніч. Назустріч їм нескінченним потоком летіли сотні фар. Вони не могли бачити зустрічних машин, а бачили лише їх вогні. Пролітаючи повз них, ці вогні зливалися в один суцільний яскраво-жовтий потік, а іноді, коли зустрічних машин не було, раптом ставало темно, і лише вогні фар від їх машини розрізали цю південну темряву. Вони вже проїхали Мурсію, зараз повз них пропливали вогні Аліканте. Ще трохи, думав про себе Алекс, і вони приїдуть до Валенсії, де їм доведеться розлучитися. Про це ж саме думала й Аня. Як інколи дивно буває, що люди можуть прожити все життя поруч, але не разом, а можуть за кілька годин, проведених в одній машині, що мчить через пустелі і степи Іспанії, стати тими, хто ділиться один з одним своїми сокровенними таємницями. У салоні машини було темно, і Алекс не міг бачити ані її очей, ані емоцій на її обличчі. Подумалося, чому раптом зовсім незнайома дівчина ділиться з ним такими відвертостями. Але у жінок завжди своя логіка, тому він не став нічого у неї питати.
Далеко ще? раптом запитала Аня.
Ось, Аліканте проїжджаємо, ще трохи, не переживай, встигнемо, ще будемо чекати.
Будемо? Ти будеш чекати зі мною? здивувалася вона.
Ну а що? У мене час є, не кину тебе одну вночі на розтерзання диким мучачо. пожартував Алекс, але вона якось не прореагувала. Тоді він продовжив вже серйозно. Ще кілометрів сто шістдесят, це якщо їхати по прямій, якщо по узбережжю, то всі двісті.
Давай вздовж моря, якщо ти не проти, я компенсую тобі ці сорок кілометрів.
А казала, що з математикою туго. І як же ти мені компенсуєш? засміявся Алекс, але Аня не прореагувала на його жарт. Якщо чесно, то я і так вже їду по цій дорозі. Просто не хочеться зайву годину сидіти в аеропорту. До речі, може, зупинимося? Ти кави не хочеш? він не почув відповіді, лише у темряві, у світлі зустрічних фар помітив легке негативне кивання головою. Він розумів, що після такої розповіді, після таких спогадів і переживань, напевно, важко ось так одразу перебудуватися і почати говорити і думати про щось інше. Слухаючи її, він сам багато чого згадав зі свого життя, дещо намагався зпівставити, дещо, навпаки, намагався змоделювати, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. Але у кожного своє життя, і навіть з самої відвертої розповіді неможливо відтворити картину реальності, якщо ти сам не був учасником тих подій.
Слухай, Аню. запитав Алекс. А ось, якщо б він приїхав до тебе або, ну скажімо, тобі б прийшли документи з візою і переведення в австралійський універ, ти би що вирішила?
Я не знаю, я багато думала і намагалася уявити собі той момент. Перший час я постійно чекала від нього дзвінка, я готова була кинути все і летіти туди, я була впевнена, що ніяка курка не зможе нам перешкодити, якщо я буду поруч з ним. З роками я, звичайно, більш тверезо дивилася на речі, і усвідомлювала, що, швидше за все, вже не буде так, як раніше, та що там Вже не буде взагалі нічого. Але, знаєш, що найцікавіше, я ніколи не ненавиділа його за його зраду. Та я, якщо чесно, і зараз люблю його. Це не проходить. Десь у глибині душі, не дивлячись ні на що, ще живе почуття, від якого іноді кидає в тремтіння. Навіть, коли я виходила заміж, коли мене запитали, чи готова я, чи буду я в радості і в горі, і що поки смерть не розлучить нас Ось, знаєш, навіть коли треба було сказати «Yes, I do», я думала не про свого майбутнього чоловіка, а про те, що готова була прожити з Вадимом все життя, і мені зовсім не треба було б цього «Yes, I do» Але він зник, чому, я не знаю. Я завжди довіряла йому, тому, втішаю себе тим, що він просто вирішив, що так буде правильно. А більше я нічого не хочу знати і думати, розумієш? Тому і кулон не знімаю ніколи. Це не пам'ять про нього, як ти думаєш, це пам'ять про те літо, про ті часи, коли я стала іншою, коли я була одночасно двічі, як він говорив, одержимою. Одержима живописом і одержима ним самим. Психіатри б пораділи за мене, могли би і дисертацію написати. вона слабо посміхнулася. Алекс не бачив її посмішки, але він просто знав, що вона посміхається. А ще, я тобі хочу сказати, що, навіть, знаючи фінал нашої історії, якби доля дала мені ще один шанс і повернула б мене назад, те літо, то я не вагалась би ані секунди, і пройшла би цей шлях знову, аби бути з ним хоч якийсь час. Просто таке неможливо забути. І, ще, знаєш, от я тобі розповідаю, а в цьому немає ніякого сенсу. Бо, тут ти чи зрозумієш мене повністю або, навпаки, покрутишь пальцем біля скроні і подумаєш, ну і дура І, в якійсь мірі ти будеш правий, бо мені пощастило дізнатися, що таке справжнє щастя, хоч воно виявилося і не вічним.
На рахунок щастя У кожного з нас своє поняття щастя, хтось щасливий від того, щзо живе в картонній коробці, а хтось глибоко нещасливий, хоча йому вдалося стати великим і знаменитим. У мене друг працює лікарем в клініці для душевнохворих
В «дурці», чи що? перебила його Аня.
Ну, так, в «дурці». Так ось, коли я з ним спілкуюсь, то підозрюю щось недобре, ніби всі ці психічні хвороби передаються повітрянокрапельним шляхом. Але мова не про нього зараз. Просто я бував у нього часто в клініці і спостерігав за цими, як їх називають, хворими. І, повір, багато з них виглядають набагато щасливішими, ніж більшість з нас. Вони живуть у своєму світі і їм добре. Вони не в курсі, що відбувається в політиці і економіці, їм наплювати на зміну курсів валют і на біржові лихоманки. Нехай вони і мають якісь відхилення, але вони щирі у своїх намірах. Не всі, звичайно, але тим не менш. Ось і твій терапевт сильно переживав за тебе, намагаючись записати тебе в хворі. Для нього твоя одержимістьце теж хвороба, тому що він сам ніколи не був одержимий нічим. Він, можливо, просто традиційно закінчив інститут, влаштувався на роботу, можливо, навіть, що він би хотів стати хірургом, але розприділили його в психіатричну клініку, ось він і повинен спілкуватися з неврівноваженими. А, от, якби він сам був хоч чимось захоплений по-справжньому, як ти, наприклад, то, швидше за все, ви б знайшли з ним спільну мову. Адже і в одержимості можна бути щасливим. Алекс закінчив говорити і подивився на Аню. Та слухала дуже уважно, не перебиваючи, лише злегка похитувала головою.