Як вухо? Запитав Руднєв.
Смакота!
Вся бригада зайшла в їдальню. Величезне приміщення пустувало. Тільки кухарі й чергові червоноармійці готували вечерю.
Петрович! Прохрипів Ситников.
До них підскочив у білому халаті, з білим ковпаком на голові кухар Іван Петрович.
Слухаю!
Принеси спирту погрітися. Промерзли. І м'ясця.
Кухар приніс велику алюмінієву кружку спирту, кілька склянок і повну миску м'яса.
Ситников розлив по кілька грамів спирту:
Вип'ємо, щоб червоноармійцям потрапляли на столи не тільки перловка і гречка, а й м'ясо!
Взяв зі столу свиняче вухо і з хрускотом став його поїдати. Він їв неквапливо, ретельно розжовував.
Семен Васильович теж відрізав собі невеликий шматочок. Після декількох грамів спирту, годин, проведених на морозі, він швидко з'їв вухо, яке в звичайних умовах не дуже жалував.
Руднєв давно не їв з таким апетитом. Коли закінчили обідати, Ситников звернувся до комісара:
Не знаю, що робити. Хоч руки на себе наклади. Моя Надька спочатку з солдатами путалася, а тепер зовсім до одного з командирів пішла.
Чув, відповів Семен Васильович.
Стерва продажна. Користується тим, що в укріпрайоні нема вільних жінок.
Недовго їй своєю перевагою користуватися. Скоро обстановка докорінно зміниться. Жінок може додатися.
Ситников втупився очима в співрозмовника.
Яка дурочка в цю глушину з власної ініціативи поїде?
До кінця місяця до нас приїдуть дівчата з центральної частини країни. Відгукнулися на заклик Валентини Турової.
Семен Васильович детально розповів про ситуацію. За кілька років життя Руднєвих в гарнізоні дружини командирів з домогосподарок перетворилися на активісток. Вони організовували суботники: заставляли всіх займатися прибиранням містечка, розбивкою клумб, посадкою квітів і овочів. В тільки побудованій червоноармійській їдальні з'явилися на столах квіти, на вікнах казармбілосніжні фіранки, на тумбочках біля ліжоксерветки. Затишніше стало в ленінських кімнатах, в бібліотеці.
Ти про це сам прекрасно знаєш, сказав Руднєв.
Усіх на вуха поставили, погодився Ситников.
Руднєв продовжив:
Ми подбали про те, щоб досвід роботи жінок отримав широке поширення не тільки в частинах гарнізону, а й в усьому Особливому Червонопрапорному Далекосхідному фронті. Познайомили з цією ініціативою В. К. Блюхера. Двічі відвідав Де-Кастрі начальник Політуправління РККА армійський комісар першого рангу Я. Б. Гамарник. Колишній далекосхідник, він високо оцінив нашу ініціативу. Без турботливих жіночих рук неможливо освоїти багатства Далекого Сходу.
В грудні 1936 року Валентину Турову обрали делегатом на армійську нараду дружин командно-начальницького складу Червоної Армії. Ми з Барановським доручили їй неодмінно виступити на нараді і розповісти, як жінки допомагають обживати тайгу, упорядковувати побут, організовувати дозвілля червоноармійців.
Валя дуже хвилювалася, але їй вдалося виконати доручення. З кремлівської трибуни прозвучав її схвильований голос.
У Москві їй вручили орден Трудового Червоного Прапора, в «Комсомольській правді» з'явився її лист дівчатам Радянського Союзу.
Знаю, читав, втрутився Ситников. Закликала дівчат їхати до нас. Але закликати можна. А що з цього?
В Де-Кастрі скоро прибуде перша група дівчат.
Правда?
Суща.
Ну, комісар, молодець!
7
Командувач Окремим Далекосхідним Червонопрапорним фронтом Василь Костянтинович Блюхер особисто інспектував Де-Кастрінський укріпрайон. Незважаючи на групу фахівців, яка юрмилася навколо нього, сам прискіпливо обстежив кожний об'єкт. Поліз навіть під гармату, хоча там особливо було нічого дивитися.
Поді ж ти. Товариш командувач, ви забруднили шинель, не втримався Барановський.
Петро Григорович, шинель мене не зупинить, відповів Блюхер, продовжуючи повзати навколо гармати.
Кожен должон займатися своєю справою. У вас повно фахівців, продовжував Барановський.
Мене не забалакати, піднявся на ноги командувач фронтом. Обтрусив шинель. Обійшов каземат, заглядаючи в кожну шпаринку.
Звернувся до фахівців:
Поблажок не давати! Ніяких відступів від проекту. Ніяких порушень стандартів.
Які відступи?! Барановський знизу вгору подивився на Блюхера.
Окозамилювання, приписки не терплю. Якщо знайдемо порушення, доведеться відповідати, відповів Блюхер.
В цілому, перевіркою Василь Костянтинович залишився задоволений. Комісія прийняла укріпрайон, хоча не обійшлося без зауважень. Без цього не можна. Це розумів і Блюхер. Не ображався на місцевих військових. Але змусив, щоб всі недоліки відобразили в акті.
На головній площі селища встановили пересувну трибуну. Сюди вийшли всі жителі гарнізону. Від малого до великого. Навколо трибуни рівними рядами вишикувалися військові. За ними стояли цивільні будівельники. Багато хто з них виконали своє завдання і покинули фортецю.
На трибуну піднялися маршал В. К. Блюхер, комендант укріпрайону П. Г. Барановський, його заступник з політичної роботи С. В. Руднєв. Командувач фронтом виступив з короткою промовою. Подякував особовому складу гарнізону за самовіддану працю. Привітав з перемогою.
Пролунало трикратне «ура». Духовий оркестр заграв марш.
Потім в урочистій обстановці командувач фронтом вручив високі урядові нагороди. У тому числі особисто прикріпив до грудей С. В. Руднєва орден Червоної Зірки.
Святкові заходи перемістилися в їдальню. Там проходило перше після приїзду дівчат весілля.
Загриміла мідь духового оркестру. До столу, де сиділа працівниця державної служби реєстрації браків, вийшли молодята: Микола Ситников і Ніна Ломакіна.
Командувач привітав молоду пару. Подарував молодятам іменний годинник і висловив надію, що дівчата будуть приїжджати в цей благословенний край. В Де-Кастрі зіграють ще не одне весілля.
П. Г. Барановський і С. В. Руднєв наполегливо просили командувача фронтом залишитися на обід, який приготували до такої урочистої нагоди. Пославшись на інші невідкладні справи, Блюхер відмовився. Цим викликав невдоволення офіцерів, які прибули разом з ним.
Бачачи це, Ситников не розгубився. Упакував сумку продуктами і передав гостям з Хабаровська.
Військові попрямували в сторону бухти, де їх чекав сторожовий катер. Попереду йшли Блюхер, Барановський та Руднєв.
Молодці, мужики, говорив Василь Костянтинович, впевнено крокуючи по землі міцними ногами, високо піднявши голову. Чесно кажучи, не раз думав: не зуміють вони укластися в терміни. Всього не вистачає: і матеріалів, і техніки, і робочих рук.
Це заслуга Петра Григоровича, вказав Семен Васильович на Барановського, який дріботів між ним і маршалом.
Як би не так, не погодився з ним Барановський. Должон вам сказати, товаришу командувач, що це він людей одягнув, нагодував і надихнув на самовіддану працю.
Це наша спільна перемога, без удаваної скромності виголосив Блюхер. На пупку підняли фортецю.
Вони підійшли до бухти. Вона була вся в бетоні. Хвилі розбивалися об його міцну сіру гладь. У пірсів стояли кораблі. Блюхер тепло попрощався з господарями. Піднявся по трапу на один зі сторожовиків.
Заревіли двигуни. Погойдуючись на хвилях, судно впевнено виходило в море.
Маршал стояв на борту і до останнього дивився на бухту. Вона гойдалася в його очах в такт хвилям, вітер рвав поли його шинелі. Але маршал не покидав палубу.
Барановський та Руднєв довго не полишали причал. Вони махали руками і навіть намагалися щось кричати, поки катер не зник в бурхливих хвилях.
* * *
Свята тривали. Подружжя Руднєвих збиралося на весілля. Семен Васильович надів чорний костюм. Давно він його не виймав із шафи. Обув хромові чоботи. Убрався в теплу хутряну шапку і шубу на хутрі з великим коміром.
Домна Данилівна наділу бузкового кольору сукню, темно-коричневі панчохи, чорні туфлі. Перед цим підвела брови і вії, уклала і закріпила шпильками чорне волосся.
Вона росла в бідній родині. Її батько, шахтар, рано помер, дівчину виховувала одна мати. Вона вчилася, не маючи за душею ні гроша. В юності не бачила нарядів. Ходила, в чому доведеться. І зараз їй хотілося бути красивою.