Сусіде! Чи чулиБерг з родиною вже все розпродав і має поїхати з Росії.
То як йому любохай їде.
А ви? Ви не збираєтесь?
З якого такого дива? Що я забув у тій Америці чи куди вони намастилися?
То ви як знаєте, а ми з родиною подамося до Канади. Свій земельний наділ продамопопервах грошей вистачить.
А чим вам тут погано?
Ти, сусіде, геть сліпий? Чи не бачиш, що нам пільги скасовують? Обіцяли на сто років, а відібрали раніше. Ми тепер не переселенці, а звичайнісінькі селяни.
Ну то й що? Борги державі ми повернули. Хто хотівзапочаткував свою справу. Он у нас яке багатство, ще дід заснував!
Вольдемар показав рукою на отару, що паслася в далечині. Отара таки чималенька.
А ти хто? Чоботар! До сивини нічого не нажив. Один сіренький коток та на шиї мотузок. Тож і шукаєш собі іншої долі, аби поменше працювати, побільше заробляти.
То як хочете! Не пожалкували б потім. Не одне, так інше.
Та що тобі за радість залякувати людей? Вольдемар мимоволі почав гарячкувати. Ми ж борги державі повернули! Паспорта маємо! Хочешвільно пересувайся по всій країні. Хочешвиїжджай, ось тобі еміграційне свідоцтво. Безкоштовно. Хай нас тепер по-іншому називають. Хай ми тепер не колоністи, а поселяни-власники. Так що з того?!
Вольдемар замовк. Але його співрозмовник не здавався.
Ви ж лютерани? продовжив він за хвильку мовчання.
То й що?
Католики не тиснуть? Он вони й церкву спорудили. А ви все по хатах тулитесь.
Вольдемар заперечив значущо:
Не головне для нас церква. Згодом збудуємо.
Еге ж, збудуєте! Збудуєте, як нічого не трапиться.
Не навроч біди! Що у нас може трапитись?
А чому на нас військовий обовязок поширили? Адже у вас, лютеран, найголовніший заповіт: ніколи не веди війну, ніколи не стріляй! То як же вас у військо? Навіть делегація до Петербургу нічого не вирішила. Тільки в буцегарню потрапили.
Тут вже Вольдемар відповів трохи непевно:
Та дозволили ж не воювати, а лісниками працювати або ж там санітарами.
Сусід почав гарячкувати ще більше:
То Ви, сусіде, мене вмовляєте чи себе? Я для себе все вирішив. Тому й їду. Все, край.
То бувайте. Хай вам щастить.
Сусід пішов. А Вольдемар задивився у далечінь, насупивши лоба.
Звісно ж, неможливо заховати голову в пісок наче страус. І Вольдемару, як і іншим поселенцям, на думку спадала еміграція. Та на неї як подивитися. За Законом 1871 року німцям надавалося право покинути Росію протягом лишень десяти років. А вже пройшли всі вісімнадцять. І нічого! Відїжджають, кого Росія не влаштовує. Чого ж перейматися?
То ж потроху-потроху чоло Вольдемара розгладилося, наскільки змогло у літнього діда, а обличчя знову набуло безтурботного вигляду.
Йому так і не довелося, як іншим колоністам, пожалкувати за можливістю виїхати з Росії.
Невдовзі він тихо помер.
6
Нове двадцяте століття принесло Росії нові проблеми.
Восени-взимку 1905 року все суспільство захлюпнув страйковий рух, що переріс у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Цей загальний заколот змусив імператора піти на деякі поступки. Він погоджується на обмеження своєї влади, гарантує свободу слова, зборів і спілок.
Для маси переляканих обивателів, буржуазії, навіть частини царської бюрократії оголошені громадянські свободи здалися завершенням революції, припиненням «смути».
Самодержавство похитнулося, але встояло. За революцією пішла реакція. Маніфест 17 жовтня замість зменшити соціальну напругу створив у країні загальну атмосферу безвладдя й безкарності.
По всій країні пройшла хвиля розбійних нападів прихильників самодержавства на революціонерів, а заразом і на «інородців» та «іновірців». Монархісти почали у великих містах імперії влаштовувати погроми.
Німецькі в тому числі.
До переселенців з Карлсруе відгомін революції докотився теж.
Ще до революції відносини між колоністами-власниками і безземельними найманими робітниками були дещо напружені. Колоністи добре платили, але й доброї роботи вимагали. Далеко не всім з батраків подобалася така дисципліна. І, крім того, винними у своєму біднуватому існування вони починали вважати своїх же роботодавців. Отож звичайна заздрість батраків до заможних хазяїв, просотавшись революційними гаслами, перетворювалася на класову ненависть. І засоби боротьби батраків були далеко не завжди мирні. Починали заколотники з припинення роботи доки власник не виконає їхні вимоги. А закінчити могли просто собі грабунком і знищенням маєтку.
Земельні ділянки Ульманів переділили на користь малоземельних селян. Але як згадати, що в інших селах деякі садиби геть попалили, то вони ще легко відбулися. Позітхали, посумували. А далі налаштували нову огорожуі продовжували працювати.
Ніякі революції не можуть змінити основ світобудови. Зерно дає життя дорослій рослині, жінки народжують дітей, ніч змінює день, а за зимою приходить весна.
Тож в Карлсруе знову прийшла весна. І як і сто, і двісті років тому на ділянці біля будинку поралися батько з синомнащадки тих, давнішніх переселенців.
Вони саме саджали грушу: батько рив яму, а син наготував саджанець.
Вражає те, що вже того часу сади закладали з відомих культурних саджанців. Тож чи то влада, чи то громадські організації тими сортами фруктових дерев якось опікувалися. І родять вони подекуди й досі!
Батько приязно сказав до сина:
Ото тобі легко запамятати: грушу посадовили як у тебе народився первісток, Вольдемар. А перший хлопецьце добрий знак.
Батько добряче наліг на лопату, аж залізне полотно тріснуло.
Син мимоволі зойкнув:
Ой! Ото невдача! Піду за іншою. А цю що, на сміття?
Не обовязково, відказав батько, вкинемо в яму під саджанець. Потроху проржавієбуде на добриво. Груша ж і до ста років живе!
Сто років! А революції не зметуть її значно раніше?
Це ти про те, що у нас шматок землі відтяли? зрозумів натяк батько. Та вже наче перехворіли з тими своїми революціями. Землі шкода, звісно. Але що його зробиш?
Син проказав:
Можна розпродати все і поїхати звідсіля. Багатенько з наших вже поїхали в Прибалтику. Подейкують, що Прибалтика обєднається з Німеччиною. Все ж краще, ніж нас гонитимуть воювати бозна заради чого.
Батьків голос став дещо впертийвідчувалося, що мова про відїзд заходить не вперше:
Е, ні! Моя батьківщинаце Карлсруе. І твоя теж. Ген наша отара пасеться. І справу цю ще мій прапрадід започаткував. Куди ж його їхати? То злидарі їдуть, що їм нема чого втрачати. Тримай-но грушу рівніше. Я засиплю.
7
Не знати майбутньогото лихо чи дарунок долі? Родині Ульманів залишалося ще кілька років, аби змінити свій талан. Та не судилося.
Згодом вони шкодуватимуть. Але буде запізно. Надто запізно.
Через острах мати на західних кордонах цілі поселення, що можуть бути лояльними до Австрії і Німеччини, уряд спочатку силоміць намагався русифікувати колоністів. І не стало вже Карлсруе, а зявилося село Петропавлівське. І німецькі школи позакривали, і вивіски на крамницях позаміняли на російські.
І все це при тому, що колоністи досить лояльно ставилися до держави. Згадаймо: спершу вони перетворили порожні степи Миколаївщини на родючі поля. У Першій світовій війні вони безоплатно перевозили вантажі для армії і поранених, збирали харчі і допомагали доглядати за хворими. А згодом вже й воювали разом з російськими військовими.
Все намарно.
Тільки-но почалася Перша світова, то угоди на оренду землі колоністів було скасовано, прикордонні землі взагалі вирішено було зачистити від етнічних німців, а майно продати за безцінь.
А щоб колоністів не муляла думка, як же їм тепер житиїх відправляли вглиб імперії, подалі від осель. Тож депортацію народів винайшов не Сталін. Він тільки її вдосконалив.
От таку вказівку від губернатора щодо термінового переселення отримали кілька родин з Карлсруе. Перепрошую, з Петропавлівського.
Спочатку була боязка надія, що це якась помилка, що якось все владнається, що вони ж ні в чому не винні! Та марні сподівання!
Десь в цей час родину Ульманів спіткала підступна небезпека: висипний тиф. Ця хвороба зазвичай поєднується з безладом, брудом та антисанітарією, а не з охайними оселями німців, з білосніжною мережевою постільною білизною, з пуховими пірїнами, що на них навіть дивитися парко.