Нагадаю, що я не завжди був товстим. Набирати вагу почав десь років вісім чи девять тому. Тоді й довелося розвивати відповідні навички. Дивно, та глибоко в душі я зовсім не відчуваю себе таким. Аж ніяк. Але я не хочу, щоб ви неправильно зрозуміли мене. Я не намагаюся вдавати із себе тендітну квіточку, вразливу душу, що ховається за посмішкою, чи щось подібне. З таким арсеналом якостей мені було б не варто потикатися у страховий бізнес. Я нахабний, вульгарний і у своєму середовищі почуваюся у своїй тарілці. Доки існуватиме торгівля і можливість вижити за рахунок самої лише зухвалості, такі хлопці, як я, зможуть заробити на хліб з маслом. Хай би що відбувалося у світівійна, революція, чума чи голод,я завжди знайду спосіб збити копійку (та навряд чи нажити статок). Таким вже я народився. Та є в мені, крім цього, ще дещошлейф, що тягнеться з минулого життя. Але про це пізніше. Так, може я і товстий, проте всередині худорлявий. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, як кажуть про камяну брилу, в якій ховається статуя, так само і з людьмив кожному товстуні живе його худорлявий двійник?
Торговець, якому я позичив сірники, продовжував колупатися у зубах, гортаючи «Експрес».
Онучі щось не надто добре йдуть,сказав він.
Та їх узагалі ніхто не хоче брати,відповів другий.Хіба не у всіх мозолі однаково набрякають?
Мабуть, змусять обгортати ноги газетами,пожартував перший.
За вікном тягнулися ряди дахів, перетворюючись на звивисті лінії. Здавалося, що під нами розкинулася безмежна рівнина. По суті, Лондонце двадцять миль суцільних будинків, хоч уздовж, хоч упоперек. Господи помилуй! Якщо почнуться авіаудари, нас в одну мить зрівняють із землею. Ми ж просто одна велетенська мішень! І навряд чи хтось нас попереджатиме. Це ж яким недоумком треба бути, щоб у наш час оголосити війну? На місці Гітлера я б віддав наказ скинути бомби просто під час конференції з роззброєння. Якось уранці, коли клерки поспішатимуть до своїх офісів через Лондонський міст, у парках щебетатимуть канарки, жінки розвішуватимуть білизну, раптомбах, ба-бах! Від будинків залишиться купа каміння і тиньку, білизна вкриється плямами крові, а канарки щебетатимуть над мертвими тілами.
Яка прикра картина, подумав я, роздивляючись бездонне море дахів під нами. Миля за милею тягнулися вулиці, лавки зі смаженою рибою, дахи капличок, невеличкі крамнички, затиснуті у провулках, багатоквартирні будинки, заводи, магазини з молочною продукцією, рундуки з равликами, електростанції. Скільки ж їх тут! І всюди панує спокій. Наче серед дикої природи без хижаків. Жодних пострілів, вибухів гранат, навіть Гумовим кийком ніхто нікого не лупцює. Уявляєте, у всій Англії зараз не знайдеться жодного вікна, з якого б визирала гвинтівка.
А за пять років? За два? Чи за рік?
IV
Залишивши папери в офісі, я поїхав далі у своїх справах. Ворнеродин із тих дешевих дантистів, які працюють в американському стилі: по сусідству з його «кабінетом» (так він сам його називає) розмістилися фотостудія і торговець Гумою. Прийшов я зарано, та якраз був час набити живіт. Досі не розумію, як мені спало на думку піти до молочного бару. Зазвичай я намагаюся оминати подібні заклади. Таких, як я, тобто тих, хто заробляє пять фунтів на тиждень, не надто люблять обслуговувати у пристойних лондонських кафе. Якщо ви не готові витратити більше кількох пенсів на їжу, то вам пряма дорога до «Лайонзе», «Експрес дайрі», «Ей-Бі-Сі» чи будь-якого іншого з подібних убогих закладів, де можна нашвидку перехопити шматок пирога, не відходячи від прилавка (пироги там, до речі, не тепліші за пиво). Біля молочного бару горлали хлопці, які продавали газети.
За яскраво-червоною стійкою біля холодильника поралася дівчина у високому білому ковпаку. Позаду неї грало радіо: пум-пам-пам. «Якого біса я прийшов сюди?»запитував я сам себе, переступаючи поріг бару. Атмосфера таких місць пригнічує. Всі поверхні натерті до блиску, всюдидзеркала, нікель, емаль. Відразу розумієшставку робили на антураж, не на їжу. Та тут взагалі нічого їсти. У меню самі лише американські стравице і їжею назвати складно, в ній ані смаку, ані запаху. Все приносять у картонній коробці чи металевій бляшанці, або просто дістають з холодильника, не розігріваючи, чи вичавлюють з тюбика. Страшенне відчуття дискомфорту. Почуваєшся тут якось незатишно. Сидиш на високому табуреті, спершись на вузеньку стійку, а зусібіч тебе оточує власне відображення у дзеркалах. Ще й радіо репетує. Зрештою, забуваєш і про комфорт, і про їжу: головний клопітвписатися в ідеальний інтерєр. Сьогодні всі хочуть, щоб усе було бездоганним, навіть кулі Гітлера. Я замовив велику чашку кави і порцію сосисок. Дівчина у білому ковпаку жбурнула мені тарілку з таким виглядом, з яким підгодовують домашніх рибок. Без ентузіазму.
На вулиці хлопчина з газетами продовжував горлати «Сенсаааааціяяя!» Перші шпальти майоріли заголовком «НОГИ. НОВІ ПОДРОБИЦІ СПРАВИ». Просто «ноги», нічого більше. Кілька днів тому у залі очікування на вокзалі знайшли відтяті жіночі ноги, загорнуті у пакунок. Журналюги відразу ж підхопили цю тему, і тепер було зрозуміло без зайвих пояснень, про що йдеться: достатньо було одного слова. У ці дні тільки їх і обговорювали. Дивно, подумав я, відкусивши шматок булки, вбивства більше не відрізняються розмаїттям. Всюди те самечастини тіл, розкиданих по країні. Ніяких вам історій з отруєннями, сімейних драм Кріппенів, Седдонів чи Мейбріків. Здається, на такі вбивства здатен тільки той, хто переконаний, що горітиме за них у пеклі.
У цей момент я відкусив сосискуо Господи!
Відверто кажучи, я не очікував якогось особливо приємного смаку. Думав, що буде щось прісне, схоже на булку. Але те, що опинилося в моєму роті, перевершило всі сподівання. Зараз опишу свої відчуття.
Сосиска була тверда, як підошва старого черевика. З моїм протезом тут не впоратись. Довелося спершу прокусити шкірку. Трісьі я відчув, як рот заповнюється якоюсь бридотою, схожою на гнилу грушу. Ця суміш з усіх боків обліпила мій язик. А який у неї був смак! Я просто не міг у це повірити. Тоді знову спробував її скуштувати. Та це ж риба! Сосиску, яка мала бути б з мяса, начинили рибячим фаршем! Я підхопився і пішов геть з бару, навіть не випивши кави. Хтозна, якою б вона виявилася на смак.
Хлопчина з газетами кинувся до мене, тицяючи в обличчя «Стандарт» і галасуючи: «Ноги! Шокуючі подробиці. Переможці перегонів! Ноги! Ноги!» Я все ще кутуляв у роті ту гидотну кашу, перекидаючи з одного боку на другий і бажаючи якомога швидше її виплюнути. Пригадав, як колись в одній із газет читав статтю про продовольчі фабрики в Німеччині, де харчі виготовляють бозна з чого. Німці називають це «ерзацом». Саме звідти я й довідався, що сосиски вони начиняють рибячим фаршем, а в рибячому фарші, поза сумнівом, відсутня риба. У мене зявилося відчуття, ніби я спробував цей світ на смак і зрозумів, з чого він насправді зроблений. Ось так і живемо: головнепривабливе оздоблення, а вміст можна підмінити. Ґума, целюлоза, всюди вироби з хромованої сталі, безперебійне світло дугових ламп, скляні дахи над головами, радіоприймачі, з яких лунають набридливі мелодійки, і ніякої тобі зелені, все зацементували, а з-під штучних дерев виглядають штучні черепахи. Та варто дістатися суті, впитися зубами у щось реальне, та хоча б у сосиску, для прикладу, як відразу ж усвідомлюєшніяка це не сосиска, а протухла риба в Гумовій обгортці. Відчуття, наче рот перетворився на стічну канаву.
З новим протезом я почувався значно впевненіше. Він чудово кріпився до ясен, і хоча, можливо, це й прозвучить дурнувато, та маю сказати, що новісінька щелепа дарує відчуття молодості. Обернувшись до вітрини, я вишкірив зуби, намагаючись усміхнутися своєму відображенню. Не такі вже вони й поганімої штучні зуби. Ворнер, хоч і не фахівець високого класу, та свою справу знаєпринаймні, не прагне перетворити тебе на ходячу рекламу зубної пасти. Його шухляди набиті різними протезами, і всі складені за розміром та кольором; добирає він їх вкрай ретельно, наче ювелір коштовне каміння для намиста. Рідко хто здогадувався, що це не мої справжні зуби.
Минаючи чергову вітрину крамниці, я знову звернув увагу на своє відображення й подумав: моя статура цілком пристойна. Кілька зайвих кілограмів, звісно, є, тут нічого не скажеш, але в цьому немає нічого кримінального; про таких, як я, кравці кажуть «в тілі», а деяким жінкам взагалі подобаються міцні чоловіки. Є ще порох в порохівницях! Тієї самої миті я згадав про свої приховані сімнадцять фунтів і відразу вирішив: витрачу всі до останнього пенні на жінок. Якраз настав час перехилити пінту, доки паби не зачинилися, до того ж треба було обмити новий протез. Зі своїми сімнадцятьма фунтами я почувався багатієм, тож зайшов до тютюнової лавки за сигарою. Довгі гаванські сигаримоя слабкість. Хоча, маю підозру, що таке тютюнове листя можна знайти не тільки там.
З пабу я вийшов напідпитку. Кілька пінт добряче розслабляли, розтікаючись теплом по тілу, дим сигари огортав мій новий протез, наповнюючи внутрішнім спокоєм. Зявилося бажання зануритись у роздуми, пофілософствувати. Почасти тому, що мені сьогодні не треба на роботу. Подумки я повернувся до своєї поїздки в електричці. Згадав, як над нами пролетів бомбардувальник, коли враз повіяло війною. Та зараз настрій був дещо іншийначе розумієш, що війна неминуча, за крок від того, щоб напророчити кінець світу, і зовсім про це не жалкуєш.
Я йшов по Стренд, і хоча було доволі холодно, мої кроки були розміреними, я насолоджувався сигарою. На тротуарі, як завжди, товклися людивсі з однаковим, типовим для жителів Лондона, виразом обличчя; на дорогах транспорт стояв у звичних заторах, величезні червоні автобуси невпинно сигналили, намагаючись просунутися вперед, поміж іншими машинамиз усіх боків лунали гуркіт двигунів і гудки клаксонів. Від такого і небіжчик воскрес би, подумав я.
Я відчував, що у цьому місті зомбі я єдина жива істота. Та все це мої фантазії, звичайно. У натовпі незнайомці майже завжди виглядають експонатами музею воскових фігур, та про тебе вони, напевно, такої ж думки. І не дає спокою це передчуття неминучої війни, відчуття того, що зовсім скоро все скінчиться, яке не полишає мене останні дні. До всіх нас приходять такі думкидо когось частіше, до когось рідше. Бюся об заклад, що навіть у цьому натовпі незнайомців є такі, що час від часу малюють в уяві картини з бомбардувальниками і руїнами. Хай би про що ви думали, у світі знайдеться мільйон людей, які цієї миті думають про те саме. Мені здавалося, що всі ми опинилися на палаючій палубі, але ніхто, окрім мене, на це не зважає. Дивився в обличчя цих бовдурів, що кудись поспішали, і думав: точнісінько індички напередодні Різдва. І гадки не мають, що на них чекає. Я наче сканував їх усіх рентгенівським променем.
Я спробував уявити, як тут усе виглядатиме років через пять чи трохи раніше, скажімо, років за три після того, як почнуться військові дії (кажуть, що це станеться 1941-го).
Ні, місто не зрівняють із землею. Але виглядатиме все інакше: стане пошарпаним і брудним, вікна напівпорожніх крамниць вкриті таким шаром пилюки, що майже неможливо розгледіти щось всередині; у провулку за рогом велетенська яма від вибуху снаряда, а від цілого кварталу будинків лишився тільки попіл і руїни стін, що стирчать, як уламок старого зуба. Складається враження, що опинився у мурашнику. Стоїть тиша, всі помітно схудли. Ось назустріч крокує взвод худорлявих солдатів, що ледь переставляють ноги. Сержант з гострими вусами гордо тримає поставу, та такий же сухоребрий, як і решта, й кашляє так, що, здається, от-от виплюне легені. Ще й намагається віддавати накази підлеглим, як під час військових навчань: «Е ні, Джоне, так не піде! Ану підніми голову! Чого в землю втупився? Недопалків уже давно не лишилося». Від нового нападу кашлю його згинає навпіл, обличчя червоніє, потім стає багряним, вуса звисають донизу, з очей течуть сльози.
Я чую завивання сирен, що попереджають про повітряну атаку, з гучномовців лунають новини про те, що наша славетна армія захопила сто тисяч полонених. Бачу тісну кімнату у Бірмінгемі, де дитина рочків пяти рюмсає, благаючи у матері кусень хліба. Зрештою та не витримує і зривається на маля: «Замовкни, маленький покидьку!», хапає його за сорочку і починає лупцювати по задниці, бо їй нічим його нагодувати. Всі ці картини постають просто перед моїми очима. Я бачу плакати, черги за їжею, рицинову олію, Гумові кийки і дула кулеметів, що виглядають з вікон будинків.
Невже все це станеться насправді? Хто ж зараз відповість. Часом у це важко повірити, часом я намагаюся переконати себе в тому, що всю цю паніку створили газети. А часом шкірою відчуваю, що цього не минути.
Біля Черінг-Кросе газетярі вигукували заголовки вечірніх випусків. Чергові нісенітниці про вбивство: «НОГИ. ЗАЯВА ВІДОМОГО ХІРУРГА». Тоді мою увагу привернула інша шпальта: «ВЕСІЛЛЯ КОРОЛЯ ЗОГА ВІДКЛАДЕНО». Король Зог! Оце так імя! Бюся об заклад, що власник такого імені має бути чорним як смола африканцем.
Аж раптом сталося дещо дуже дивне. Це імя «король Зог», яке я, певно, побачив не вперше, змішалося чи то з шумом транспорту, чи то із запахом кінських кізяків, викликавши спогади.
Дивовижна штукаминуле. Воно супроводжує тебе все життя, ми постійно згадуємо про якісь речі, що трапилися з нами років десять чи двадцять тому, але у більшості випадків це не має жодного стосунку до реальностіпросто купа фактів, свідками яких ми випадково стали, щось на кшталт підручника з історії. Тоді цілком випадково якийсь звук чи запах (здебільшого запах) повертає назад, у минуле. Так сталося і зараз.
Я знову опинився у парафіяльній церкві у Нижньому Бінфілді, повернувся на тридцять вісім років назад. Зовні нічого не змінилосяя лишився сорокапятирічним товстуном у котелку зі вставною щелепою, що крокує по Стренд, та всередині я був семирічним Джорджі Боулінгоммолодшим сином Семюеля Боулінга, торгівця кукурудзою і насінням, що проживає за адресою: Головна вулиця, 57, Нижній Бінфілд. Стояв недільний ранок, і я відчував церковний запах. Який то був аромат! Напевно, всім знайомі ці солодкуваті нотки вологи у поєднанні з пилом та атмосферою занедбаності. Запах свічкового воску, диму ладану, присутності мишей, а в неділю до нього додаються пахощі жовтого мила і костюмів із саржі. Та переважає солодкувато-затхлий запах, наче в одному місці зустрілися життя і смерть. Здається, що у повітрі кружляють часточки пилу з надгробків.
Тоді я був не вищим за чотири фути; ставши колінами на шкіряну подушечку, я дивився на лавки перед собою, тримаючись за чорну сукню матері. Здається, я досі відчуваю на колінах тугі панчохи (ми їх тоді носили) і тісний білий комірець, який на мене одягали щонеділі. Я чую звук старого органа і оглушливий дует, що виспівує псалми. В нашій парафії таким даромсильним голосомГосподь наділив двох; власне, вони завжди співали з таким завзяттям, що у решти просто не лишалося шансу виділитися. Одного з них звали Шутервін торгував рибою, а іншогоВезеролл, він виготовляв домовини. Зазвичай вони сиділи на лавці у першому ряду, лише на протилежних її кінцях. Шутерневисокий товстун з румянцем на щоках, великим носом, звислими вусами і майже без підборіддя. Везеролл був цілковитою його протилежністю: довговязий старий пес, якому вже за шістдесят, з блідим, немов у небіжчика, обличчям і коротким сивим волоссям. Ніколи в житті я не зустрічав когось, хто був би так схожий на скелет. Його обличчя було таким худим, що крізь тонку шкіру можна було легко роздивитися кожну кістку черепа, а його велетенська щелепа з двома рядами жовтих зубів відкривалася і закривалася достоту як у скелета з музею анатомії. Та попри таку худорбу Везеролл виглядав міцним, як залізо, наче збирався жити до ста років, доки не зробить труни для всіх тутешніх парафіян. Голоси їхні теж відрізнялися. Шутер горлав так, наче до його горла приставили ножа і він у розпачі кликав на допомогу. Натомість Везеролл мав глибокий голос, який гуркотів, наче купа величезних діжок, що котяться по підвалу. І хай би як гучно він ревів, усі розуміли, що це не межа його можливостей. Малеча дала йому прізвиськоТовстун-ревун.