Та й страхування, яким я займаюся, власне, теж є махінацією. Проте простою і відвертою. Сила цих будівельних компаній у тому, що вони змушують вас повірити в те, що роблять вам послугу. Ви гримаєте на них, а вони до вас ластяться. Іноді мені здається, що «Гесперід Естейт» заслуговує на почесне місце на пєдесталі. Це ж бог будівельних компанійтакий собі гермафродит. Генеральний директор і турботлива дружина в одній особі. В одній руці в нього ключівід трудового табору, звичайно ж, а в іншій цей... як же його називають?ріг достатку, звідки без кінця сипляться радіоприймачі, поліси страхування життя, зубні протези, медикаменти, контрацептиви і техніка для саду.
Річ у тому, що ми на Елзмір-роуд не отримуємо права власності на будинки, в яких живемо, навіть сплативши за них останній внесок. Тобто ми їх, по суті, орендуємо. Ці помешкання оцінюють у триста вісімдесят, якщо розраховуватися готівкою, а якщо оформлювати їх у кредит на шістнадцять роківу пятсот пятдесят. Чистий прибутоксто сімдесят на порожньому місці, та насправді ж «Щедрий кредит» заробляє набагато більше. З трьохсот вісімдесяти частина належить безпосередньо будівельникові, але ця компанія сама зводить будинки під вивіскою «Вілсон і Блум» та загрібає собі всі гроші. Єдина стаття витратбудівельні матеріали. Але і тут вони наживаються, бо під іншою вивіскою«Брукс і Скеттербі»продають собі ж цеглу, плитку, двері, рами для вікон, пісок, цемент і, певно, скло. Я б не здивувався, дізнавшись, що ще під якимось імям вони продають деревину, з якої виробляють рами для вікон та двері. До того ж (це варто було б передбачити, хоча ми всі були шоковані, довідавшись про це) «Щедрий кредит» не надто дбає про свою репутацію. Коли Елзмір-роуд тільки забудовувалася, компанія залишила кілька клаптиків землі вільниминічого особливого, але для дітей добре, бо є де побігати. Цей пункт не включили до жодного договору, але ідея була така: нові будинки на «лузі» не зводитимуть. Але Західний Блечлі розростався: у 1928-му тут відкрили фабрику «Ротвелл Джем», а в 1933-му запустили англо-американський завод велосипедів; населення зростало, а ціни на оренду повзли догори. І хоча ані Герберта Крама, ані когось іншого з начальства «Щедрого кредиту» я ніколи в очі не бачив, з легкістю міг уявити, як вони починають облизуватися. В один чудовий день на «луг» прибули будівельники і почали там зводити будинки. В «Гесперід Естейт» забили на сполох і відразу ж скликали раду із захисту прав орендарів. Та дарма! Адвокати Крама поставили нас на місце за лічені хвилини, а на «лузі» виросло нове житло. Варто віддати їм належнеобвели вони нас круг пальця майстерно. Старий пес Крам заслуговує на свій титул баронета. Лише за допомогою однієї ілюзії того, що ці будинки перебувають у нашій власності та що ми маємо «частку в громаді», всіх нас, бідолах з «Гесперід Естейт» і решти подібних місць, назавжди перетворили на відданих рабів Крама. Всі ми, «шановані співвласники»,підлабузники-консерватори. Нащо різати курку, яка несе золоті яйця?! Значно погіршує ситуацію те, що всі ми виплатили приблизно половину суми за свої будинки й страшенно боїмося, що трапиться якесь лихо і ми будемо не в змозі зробити наступний внесок. Всіх нас купили за наші ж власні гроші. Кожен із цих дурнів, який аж зі шкури пнутиметься, аби двічі переплатити за кожну цеглинку свого лялькового будиночка під поетичною назвою «Мальовничий краєвид»насправді ж у нього навіть дзвінок на дверях не працює,ладен життя віддати за те, щоб врятувати свою країну від більшовиків.
Звернувши з Волпоул-роуд, я вийшов на Головну вулицю. Приміський потяг до Лондона відправлявся о 10:14. Минаючи крамницю «Товари по шість пенні», я згадав, що хотів купити набір лез для бритви. Біля прилавка з милом менеджер залу, чи як там звучить його офіційна посада, сварив продавчиню. Зазвичай о такій порі людей тут небагато. Іноді, якщо прийти сюди відразу після відкриття, можна побачити, як цим дівчатам читають нотації, налаштовуючи на робочий лад. Подейкують, що великі мережі навмисно відправляють до різних магазинів таких хлопців, аби ті знущалися над дівчатами та оживляли жіночий колектив. Менеджер залу скидався на диявола в мініатюрікоротун з квадратними плечима і сивими настовбурченими вусами. Він щойно нагримав на бідолаху (певно, помилилася з рештою) і продовжував її шпетити. Складалося враження, що у приміщенні працює електропилка.
Е, ні! Навіть порахувати правильно не здатні! Це ж як треба постаратися, щоб правильно порахувати! Стільки клопоту! Е, ні!
Я не втримався і кинув погляд у бік продавчині. Навряд чи в цей момент їй хотілося зловити на собі погляд товстуна середнього віку з червоною пикою. Я відразу ж відвернувся, вдавши, що роздивляюся щось біля сусіднього прилавкакільця для фіранок абощо. Коротун-диявол продовжував розпікати дівчину. Він, мабуть, з тих людей, що наче ті набридливі комахиніби відлітають, та потім повертаються знову.
Ви не здатні правильно порахувати! Вас не турбує те, що через вас у магазину будуть збитки у два шилінги. Зовсім не турбує! Що для вас два шилінги? Нічого. Дарма просити вас бути уважнішими надалі. Е, ні! Ви переймаєтеся тільки власними проблемами. Ви про когось окрім себе думаєте?
Це тривало близько пяти хвилин. Він сварив продавчиню так голосно, що було чути на увесь магазин. Він розвертався і збирався вже йти, а тоді знову повертався. Відійшовши подалі, я знову поглянув на них. Дівчина була ще зовсім дитиною: їй було не більше вісімнадцяти, пухкенька, з круглим обличчямтой тип особистості, який ніколи нічого не робить правильно з першого разу. Вона аж зблідла і вся тремтіла. Тремтіла від болю, ніби він шмагав її батогом. Інші продавчині робили вигляд, що нічого не чують. Нестерпний кат, маленький диявол з тих бойових горобців, що випинають груди, заклавши руки за спину,типовий старший сержант, тільки зростом для цього рангу не вдався. Ви ніколи не звертали уваги на те, що у цій професії саме куці чоловіки? Він ледь не навалювався на неї всім своїм обличчям, вусаминаче вона його погано чула. Бідолашна дівчина затремтіла ще більше, щоки аж пашіли.
Врешті-решт чоловяга вирішив, що сказав достатньо, і пішов геть, крокуючи, як адмірал палубою. Я підійшов до прилавка з бритвами. Він знав, що я чув кожне його слово, так само як і вона, і обоє вони знали, що я знаю, що вони про це знають. Не додавало комфорту ситуації й те, що їй довелося вдавати, ніби нічого не сталося: на її обличчі миттєво зявилася маска «типової продавчині, що тримає дистанцію з клієнтами протилежної статі». А ще півхвилини тому вона на моїх очах тремтіла від страху! Її руки тремтіли й досі, щоки палали. Я попросив дати мені леза, і вона взяла тацю з товарами за три пенси. Цієї миті маленький диявол обернувся до нас, і ми завмерли, очікуючи, що він знову почне репетувати. Дівчина здригнулася, наче пес, що побачив хазяїнового батога. Я помітив, що вона скоса поглядає на мене. Певно, зненавиділа і мене через те, що я мимохіть став свідком її страждань. Що за день!
Розрахувавшись, я пішов геть. І чому тільки люди дозволяють так із собою поводитися? Бояться. Спробуєш заперечитивідразу ж вилетиш. І так всюди. Взяти хоча б хлопця із сусідньої крамниці, в якій ми іноді купуємо продукти. Парубок років двадцяти, зі здоровим румянцем, сталевими біцепсамийому б у кузні працювати, а він у біленькому піджачку низько схиляється перед вами, потираючи долоні: «Так, сер! Авжеж, сер! Сьогодні чудова погода. Чим можу прислужитися вам, сер?» Так і хочеться дати йому копняка. Такі вже правила гри в торгівліклієнт завжди правий. У нього ж на лобі написанострашенно боїться, щоб хтось не поскаржився на нього начальству. Тоді він втратить роботу. І взагалі, як він може бути впевнений в тому, що його не перевіряють? Ох, цей страх! Всі ми закуті його ланцюгами. Дійшло до того, що почуваємося в ньому, як у рідній стихії. А той, кого оминув страх звільнення, переймається загрозою війни, фашизму, комунізму чи чогось такого. Від однієї згадки про Гітлера у євреїв волосся стає дибки. Раптом мені спало на думку, що той куций покидьок із сивими вусами боїться втратити роботу ще більше, ніж бідолашна продавчиня, яку він сварив. Певно, має годувати родину. Хтозна, може вдома він мякий і пухнастий, вирощує огірки на задньому подвірї, дозволяє дружині всім заправляти, а дітям смикати себе за вуса. Недарма ж про іспанських інквізиторів і великих радянських начальників пишуть, що у приватному житті вони були люблячими чоловіками і батьками, обожнювали своїх канарок чи бозна що ще.
Дівчина біля прилавка з милом провела мене поглядом до самих дверей. Її воля, вбила б мене. Так зненавиділа мене через те, що я побачив її приниження! Набагато більше за свого шефа.
III
Прямісінько над нами летів бомбардувальник. На кілька хвилин нам здалося, що він намагається зрівнятися з потягом.
Навпроти сиділи два вульгарні типи у зношених пальтахпевно, дрібні торгівці або розповсюджувачі газет. Один із них читав «Мейл», а другий«Експрес». Я відразу ж зрозумів, що вони побачили в мені свого хлопця. В іншому кінці вагона двоє клерків з адвокатської контори вголос обговорювали деталі останньої справи, вправно оперуючи юридичними термінамидемонстрували, що не належать до загального стада.
Я позирав у вікно, роздивляючись будинки, які ми минали. Дорога від Західного Блечі частково пролягає через нетрі, але вони справляють приємне враженняна душі стає спокійно від вигляду всіх цих дворів з квіточками на галявинах і пласких дахів, на яких жінки вивішують білизну після прання. Величезний чорний бомбардувальник ще трохи покружляв над нами і раптово зник. Я сидів спиною до паротяга. Один із торгівців, що сиділи навпроти, виглянув у вікно. Зовсім не складно було здогадатися, про що він подумав. Зараз про це думали всі. Як ми реагуватимемо на такі речі через два роки, через рік? З переляку ховатимемося у підвали?
Торгівець відклав «Дейлі мейл».
Темплгейтський призер знову прийшов першим,сказав він.
Юристи-клерки продовжували вихвалятися, сиплячи мудрованими фразами про безумовне право власності. Другий торгівець, подлубавшись у кишені жилету, дістав звідти помяту цигарку «Вудбайн». Перевіривши другу кишеню, він нахилився до мене.
Агов, товстий, маєш сірника?
Я почав шукати сірники. Товстим посмів мене назвати, подумав я. Що ж, цікаво. На якийсь час я забув про бомби і замислився над своєю фігурою, яку так уважно роздивлявся вранці у ванній.
Може, він і правий. Ну, є в мене зайва вага. Власне, руки, плечі і груди в мене насправді набиті. Та зачепило мене не це. А те, що кожен незнайомець, побачивши людину з кількома зайвими кілограмами, ледь не вважає за свій обовязок вїдливо прокоментувати її зовнішність. Уявіть, що ви зустріли когось горбатого, косоокого чи із заячою губою,хіба ж ви роздаватимете таким людям прізвиська? На товстунів же відразу чіпляють ярлик. Я з тих, кого обовязково ляснуть по спині, штовхнуть у бік і думатимуть, що мені це страшенно до вподоби. Жодного разу не вдавалося мені зайти в бар «Корона», що у Падлі (я заїжджаю туди у справах раз на тиждень), щоб цей покидьок Вотерс не тицьнув пальцем мені між ребер і не зарепетував: «Оце ти розївся, Боулінгу!»жарт, від якого тут всі завжди регочуть. Усі вони думають: та він же товстий, йому байдуже.
Торговець узяв сірника поколупатися в зубах і повернув коробку назад. Потяг вилетів на залізний міст. Знизу під нами проїжджав фургон з випічкою і вантажівки з цементом. Дивна річ, подумав я, та щодо товстунів вони мають рацію. Достеменно відомо, що той, хто страждає від зайвої ваги з дитинства, тобто таким уже вродився, не схожий на решту. По життю він крокує, набувши образу коміка, та варто його вазі досягти позначки у триста фунтів, як усе це перетворюється на фарс. Я був і худорлявим, і товстим, тож добре знаю, як огрядність змінює світосприйняття. Жир виконує функцію запобіжниказахищає від надмірних переживань. Маю глибокі сумніви щодо того, що будь-хто з товстунівз тих, кого звали пузанем відтоді, як він навчився ходити,здатен переживати глибокі емоції. Як він міг цього навчитися? Він же ніколи не стикався з подібними речами. Ніколи не ставав свідком трагічних обставин, бо якщо на сцені зявляється товстун, будь-яка трагічна ситуація миттєво перетворюється на комічну. Тільки спробуйте уявити товстого Гамлета! Чи бодай Олівера Гарді у ролі Ромео. До речі, це мені спало на думку кілька днів тому, коли я читав роман з «Бутс». Він називався «Змарнована пристрасть». За сюжетом головний герой дізнається, що його кохана закрутила інтрижку з іншим. Цей хлопецьтиповий персонаж таких романів: бліде обличчя з чуттєвими рисами, темне волосся, пристойний заробіток. Я запамятав уривок, хоч і не дослівно:
Схопившись за голову, Девід обвів поглядом кімнату. Здається, новина неабияк вразила його. Він не міг у це повірити. Шейла зрадила! Цього не може бути! Раптом відкрилася жахлива правда, поставши перед ним у всій повноті. Це вже було занадто. Він впав долілиць і заплакав.
Щось у такому дусі. Тоді ці рядки спонукали мене до роздумів. Так все і має відбуватися. Саме так і мають поводитися люди. А якщо йдеться про такого, як я? Припустимо, Гільда поїхала на вікенд за місто з якимось залицяльником. Не скажу, що мені було б байдуже, навпакиприємно усвідомлювати, що у твоєї дружин ще є порох у порохівницях, та чи впав би я долілиць і заплакав? Хіба хтось очікував би цього від мене? Зі мною такий номер не пройде. Тільки осоромився 6.
Потяг мчав по набережній. Ми пролітали над дахами будинків, що вишикувалися уздовж берегової лінії, виблискуючи охайними червоними дахами у променях сонця. Не сьогодні-завтра їх можуть розтрощити бомби. І полетять вони зовсім скоро, сумнівів не залишилося. Це відчувається у піднесеному тоні новинних заголовків. Днями прочитав у «Хроніці новин», що авіаудари більше не становлять загрози. Пишуть, що маємо в арсеналі таку зброю протиповітряної оборони, яка не дозволить жодному бомбардувальнику наблизитися до землі ближче, ніж на двадцять тисяч футів. Певно, журналісти вважають, що чим вище летить літак, тим менше шансів, що бомби долетять до землі. Чи, скоріш за все, вони хочуть сказати, що Арсенал і Вулвіч не зачепить, а рознесе на друзки тільки такі місця, як Елзмір-роуд.
Взагалі-то не так уже й погано бути товстуном. По-перше, пузані завжди були популярними. Такі люди почувають себе невимушено у будь-якому товариствіі байдуже, опинилися вони серед маклерів чи священників. І з жінками їм таланитьнабагато більше, ніж комусь може здатися на перший погляд. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що прекрасна стать не сприймає товстунів усерйоз. Правда в тому, що жодна жінка не може не сприймати серйозно будь-якого чоловіка, який у змозі розсмішити її та невпинно зізнаватися в коханні.