що коле губи, обличчя, насувалося щось жахливе, щось намагалося порозумітися, пояснити, що так не годиться, так не повинно бути; на межі неможливого спомин заклякав, і дедалі швидший, до нудоти запаморочливий рух по спіралі виривав її зі стану куба й занурював у хвилю чи лихоманку або, навпаки, перетворював на глейку повільність повзання, і знову не було нічого, крім можливості існувати в плазуванні, в хвилі чи склі,знову не залишалося нічого іншого до нової зміни. І коли вона впадала в стан куба й знову починала невиразно пригадувати сарай, і шоколад, і миготливі образи дзвіниць, і товаришок з навчання, тохоч їй бракувало силборолася передусім за те, щоб і далі перебувати в цьому стані куба, де існували якась зосередженість і межі, де зрештою вона почне думати й упізнавати себе. Знову й знову вона поверталася до своїх останніх відчуттів: колючих дотиків неголеної шкіри, через які боліли губи, опору рукам, що зривали з неї одіж, і враз усе знову губилося в мигтінні, листі чи хмарах, краплях, поривах вітру, обпалюючих гальванічних ланцюгах. У стані куба вона не могла вийти за межу, перед якою все було жахом і відразою; якби сили, вона б спробувала залишитися там, де окреслювалася Джанет чутлива, Джанет, яка прагнула подолати нескінченні зміни. З усіх сил опираючись тягарю, що притиснув її до соломи в сараї, уперто намагалася пояснити, мовляв, ні, це повинно статися не так, серед лементу, на гнилій соломі, а тоді знову поринула в стан руху, де все плинуло, мовби створюючи себе в цьому плині, наче струмінь диму, пупянок диму, що розкривається й спірально вється в самому собі; поринула в існування у хвилях, у нескінченні перетікання, що вже безліч разів утримували її в підвішеному стані водорості, корка або медузи. З тією різницею, що Джанет відчула себе так, мовби зявилася звідкілясь іздаля, це було однаково, що прокинутися від сну без сновидінь, оговтатися вранці у Кенті, знову бути Джанет із власним тілом, примарою тіла: рук, спини та волосся, що пливли в скляному середовищі, де все було прозорим, бо Джанет не бачила свого тіла, нарешті воно знову було її тілом, однак вона його не бачила, лише відчувала, що воно плаває серед хвиль чи диму; не бачачи свого тіла, Джанет ворухнулася, викинула вперед руку й витягнула ногивона наче пливла, вперше вирізнивши себе з хвилястої маси, що її огортала; вона пливла у воді чи димі, вона була власним тілом і тішилася з кожного гребка, бо це вже був не пасивний плин, не нескінченний перехід з одного стану в інший. Вона пливла й пливла, і їй не було потрібно бачити себе, щоб плисти й утішатися своїм вільним рухом, напрямок якого визначали її руки та ноги. Перейти знову в стан куба означало опинитися в сараї, знову згадувати й страждати, знову відчувати нестерпний тягар, проймаючий біль і червоне запинало перед очима; вона вже була по інший бік, повільно повзла, але тепер відчувала й ненавиділа свою повільність; і знову лихоманка, знову ураганний rush, хвилі й відчуття власного тілавона знову була Джанет, і коли на межі непевності все знову згорнулося в стан куба, за межею на неї вже чекав не жах, а прагнення з óбразами та словами в стані куба, з радістю тіла існувати в хвилях. До неї повернулася тяма, і злившись із самою собою, непомітно та сама Джанет запрагнула Робера, запрагнула, щоб той самий сарай повторився, але не так; вона запрагнула Робера, через якого опинилася тут і зараз, зрозуміла безглуздя того, що сталося в сараї, й запрагнула Робера: втішаючись плаванням у рідкому склі чи серед клаптів хмар у високості, вона покликала його, щоб він спізнав справжню радість і зрозумів, щó безглуздо змарнував на смердючій соломі сараю.
Адвокатові, оборонцю тяжко сповіщати клієнта, що клопотання про помилування відхилено; метра Роллана знудило, коли він вийшов з камери Робера, а той сидів на краю койки, втупившись у порожнечу.
Від самого лише відчуття до усвідомлення, від плину хвиль до закамяніння куба, згромаджуючись у щось, що знову було Джанет, прагнення шукало для себе шлях, ще один шлях з-поміж тих, що поверталися на круги своя. Воля поверталася до Джанет; спершу память і відчуття постали без осі, яка б надавала їм форми, тепер, разом із прагненням, до Джанет поверталася воля; щось у ній напинало, наче лук, шкіру, сухожилля, нутрощі, спрямовувало її до неймовірного, вимагаючи внутрішньої та зовнішньої зміни станів, що із запаморочливою швидкістю огортали та залишали її; її
воля була прагненням, що прокладало собі путь крізь течії, миготливі сузіря та повільне повзання, і Робер певною мірою був кінцевим пунктом, метою, що вже окреслювалася й мала імя і до якої можна було доторкнутися в стані куба; метою, яка після, чи до, чи під час утішливого плавання серед хвиль і скляних потоків оберталася на поклик, гукання, що пестило її й вабило до себе самої. Не маючи змоги бачити себе, вона себе відчувала; не маючи змоги виразно мислити, могла тільки прагнути, і її прагненням був Робер, Робер у якомусь недосяжному стані, куди, однак, воля Джанет намагалася прорватися; стан-Робер, в який прагнення Джанет, воля Джанет хотіли проникнути, як оце заразвкотреу стан куба, в закамяніння й обмеженість, які щораз більше уможливлювали найпростіші розумові дії; уривки слів і споминів, смак шоколаду, дотик ноги до хромованої педалі, зґвалтування, опіртепер було лише прагнення, рішучість нарешті поступитися, плачучи від утіхи, від вдячної лагідності, від Робера.
Він тримався так спокійно та чемно, що охоронці час від часу залишали його самого й лише зрідка зазирали у вічко або заходили, щоб пригостити сигаретою або запропонувати партію в доміно. Поринувши в якесь отупіння, що певним чином ніколи його не полишало, Робер не відчував плину часу. Він давав себе поголити, ходив до душової кімнати в супроводі двох наглядачів, іноді запитував про погодучи не дощить, бува, в Дордоні.
Вона пливла серед хвиль чи рідкого скла, коли сильний гребок рукою, відчайдушний поштовх ніг жбурнули її в замкнений холодний простір так, наче море вивергнуло її в тінистий грот, огорнутий сигаретним димом. Сидячи на койці, Робер дивився просто перед собою, забута сигарета жевріла потроху в його пальцях. Джанет не здивувалася, тут не йшлося про здивування, так само як про наявність чи відсутність; прозора переділка, діамантовий куб у середині куба камери, де сидів освітлений електричною лампочкою Робер, убезпечували її від будь-яких домагань. Її власне тіло, наче напнутий щосили лук без тятиви та стріли, не могло нічого вдіяти з діамантовим кубом, з нездоланною прозорою тишею, і Робер жодного разу не глянув у той бік,
де начебто й не було нічого, крім важкого повітря камери та клубів сигаретного диму. Джанет-поклик, Джанет-воля, спромігшись дістатися сюди, не могла подолати сутнісну відмінність; Джанет-прагнення була тигром із прозорої піни; вона змінювала свою форму, простягала білі лапи диму до загратованого віконця і танула, губилася, безсило звиваючись тонкою струминкою. В останньому пориві, знаючи, що будьякої миті знову може обернутися на плазуна, шелест листя, цівку піску чи формулу атома, Джанет-прагнення прикликала образ Робера, спробувала дотягтися до його лиця, волосся, волала до нього звідти, де була сама. Бачила, як він зиркнув на двері, якусь мить придивлявся до вічка, крізь яке ніхто за ним не підглядав. Тоді рвучко вихопив з-під ковдри звязану з клаптів подертого простирадла мотузку. В один стрибок Робер опинився біля віконця, просунув мотузку. Джанет вила, гукаючи його, її безмовний зойк розбився об діамантовий куб. Слідство виявило, що злочинець повісився, накинувши на себе зашморг і смикнувши його з усіх сил так, що повалився на підлогу. Внаслідок цього ривка він, мабуть, знепритомнів і вже не опирався ядусі; востаннє охоронець зазирав у вічко камери за чотири хвилини перед тим. Ібільше нічого, порожнеча, її зойк завмер, а куб почав твердіти, а тоді розсипався, бо Джанет знову зробилася лихоманкою й линула спіралями незліченних змійовиків, а потім стрибок у самісінькі надра щільної землі, просування ними, вперте входження у неподатливу масу, важкий рух угору, туди, де даленіло щось синьо-зелене, і знову перехід у хвилі: перші гребки, наче радість, що тепер мала імя; спіраль розкручувалася, розпач обертався на надію, і переходи з одного стану в інший вже мало що важили, хоч би що то булолистя чи звуковий контрапункт, Джанет кликала, шукала їх, сталевим мостом перегиналася на інший бік. В якомусь із цих станів, переходячи через один із них чи через усі разом, Робер. В якусь мить, коли вона буде Джанет-лихоманкою чи Джанет-хвилею, Робер може зробитися хвилею, лихоманкою або кубом у позачасовому «зараз», ні, не Робером, а кубічністю чи лихоманкою, адже всі ці «зараз» повільно обертатимуть і його, Робера, на лихоманку або хвилі; вони віддаватимуть їй Робера потроху,