Він проник у неї після нетривалої боротьби, проте вона й далі відчайдушно боролася, тож йому довелося раз, а тоді вдруге навалюватися й заглиблюватися в неї до самісінького її дна, спізнаючи своїм тілом її шкіру; відчуття насолоди було, наче удар батога, він одразу розслабився й, промимривши щось утішливе, закляк у нескінченних пристрасних обіймах. Відсторонивши обличчя від плеча Джанет, пошукав її очі, щоб сказати їй щось зичливе, подякувати, що вона нарешті замовкла; він ніяк не міг уторопати, чого вона опиралася з такою люттю, пручалася так відчайдушно, що йому довелося бути жорстоким, присилувати її, а тепер йому годі було збагнути цю поступливість, це раптове мовчання. Джанет дивилася на нього, одна її нога повільно ковзнула вниз. Робер почав відсуватися, виходити з неї, не відводячи від неї очей. І тоді він збагнув, що Джанет його не бачить.
Ні сліз, ні дихання, повітря забракло зненацька, якась хвиля наринула з черепної коробки й заступила очі, тіла вже не було, останнім відчуттям був більраз, а тоді вдруге, і раптом посеред крику забракло повітря, вона видихнула його, але вже не могла вдихнути, замість ньогоце червоне, немов закривавлені вії, запинало й цупке мовчання, щось таке, що тривало, переставши існувати, щось таке, що було, але якось інакше, десь там, де все тривало, але інакше, по той бік чуттів і споминів.
Вона не бачила його, широко розплющені очі дивилися крізь нього. Відсторонившись од неї, стоячи біля неї навколішках, він щось говорив, а тим часом його руки невправно напинали на неї одіж, шукали застібку, поправляли блузку, засовуючи її кінці під пояс. Він глядів на трохи розтулені, перекривлені губи, на цівку рожевої слини, що стікала по підборіддю, на схрещені руки із закляклими пальцями, на бездиханні груди та голий живіт, на кров, що повільно текла по вигнутих стегнах. Коли він закричав і підхопився, йому на якусь мить здалося, нібито це кричить Джанет, але схилившись над нею й смикаючись, наче лялька на мотузках, він завважив плями на горлі, надмірно повернуту вбік голову Джанет: вона мовби знущалася з нього, схожа на ляльку, що впала, бо їй перерізали всі мотузки, на яких вона трималася.
Інакше, можливо, від самого початку, в кожному разі вже не тут, вона полинула в якесь прозоре, сяйливе середовище, де все було безтілесним і де те, що було нею, не ототожнювалося з думками та предметами; бути вітром, залишаючись Джанет, чи Джанет, залишаючись вітром, або водою, або простором,
але завжди ясним; тиша була світлом чи навпаки, чи, може, і те, і друге були одним цілим, але час світився, і це означало бути Джанет, бути чимось невідчутним, без тіні споминів, які б могли урвати чи зупинити цей плин, немов між двома поверхнями скла, цей рух бульбашки в масі плексигласу, цей плав прозорої рибки в безмежному світляному акваріумі.
Син дроворуба знайшов на стежині велосипед і крізь шпарини в дощатих стінах сараю побачив лежаче долілиць тіло. Жандарми виявили, що убивця не чіпав саквояж і сумочку Джанет.
Плисти в цій нерухомості, де не було ні до, ні після, лише прозора теперішність, невідчутна та безвідносна; стан, в якому немає різниці між вмістилищем і вмістом, вода в потоці води, коли раптомбез жодного переходуякийсь імпульс, нестримний rush жбурнув її, потягнув так, що вона навіть не завважила зміни, лише запаморочливий rush в горизонтальній чи вертикальній площині простору, що двигтів од власної швидкості. Іноді вона вирізнялася з безформної маси, чітко окреслювалася іхоча й залишалася безвідносноюпроте була відчутною; і тоді Джанет перестала бути водою в потоці води чи вітром у подуві вітру й уперше відчула себе. Відчула себе замкненою та обмеженою: кубом куба, нерухомою кубічністю. У цьому стані куба поза прозорістю й поривом зявилося щось на кшталт тривалості, не «до» чи «після», а радше «зараз», початок часу, що зводився до щільної та виразної теперішності,куба в часі. Якби мала можливість вибирати, то, либонь, не знати чому вона вибрала б стан кубаможе, через те, що серед безупинних змін це був єдиний стан, коли ніщо не змінювалося, начеб вона залишалась у заздалегідь визначених межах, у певності цієї постійної кубічності, теперішності, що провіщала теперішність, майже відчутну на дотик, теперішність, яка містила щось таке, що могло бути часом або закляклим простором, який ніби окреслював будь-які рухи. Однак цей стан куба міг перейти в запаморочливий рух і до, і після, і під час перебування в іншому середовищі, міг перетворитися на новий гомінливий плин в океані прозорих скель чи рідкого скла, на потік у нікуди, засмоктуючий буряний вир, таке собі ковзання листям густого лісу, з листка на листок, підтримувана в невагомості слиною диявола заразу цьому «зараз», у якого не було «до», у цьому сухому й даному тут «зараз», імовірно, знову в стані замкненого й нерухомого куба, обмеженого цими «зараз» і «тут», був певний перепочинок.
Суд відбувся в Пуатьє наприкінці липня 1956 року. Адвокатом Робера був метр Роллан; суд не взяв до уваги обставини, що помякшували провину: раннє сирітство, життя у виправних будинках та безробіття. Обвинувачений незворушно закляк, вислухавши смертний вирок, зустрінутий оплесками присутніх, серед яких було чимало англійських туристів.
Мало-помалу (мало-помалу поза часом? порожні слова) виникали інші стани, які, можливо, вже існували, хоча це «вже» припускало «до», а «до» не було; зараз (утім, не було й «зараз») панував вітер і в цьому «зараз» вона була в стані плазуна, коли кожне «зараз» було болісним, повною протилежністю стану вітру, бо виявлялося лише в плазуванні, русі в нікуди; якби Джанет могла думати, в її уяві, мабуть, постала б гусінь, що повзає висячим у повітрі листочком, пересуваючись з одного його боку на інший, не маючи жодного уявлення про дотикання та межу, нескінченна стрічка Мебіуса, переповзання з межі одного боку на інший, безперервне переповзання з поверхні на поверхню, повільне та болюче плазування там, де не існувало вимірів повільності та болю, а був лише рух плазуна, який провіщав повільність та біль. Або інше («інше» за відсутності порівнянності?) бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю рухатися трубами, системами чи гальванічними ланцюгами, пробігати математичними побудовами або музичними партитурами, стрибати від знака до знака чи від ноти до ноти, сновигати туди-сюди компютерними схемами, бути цими побудовами, партитурами, ланцюгами, рухатися в самій собіце й означало бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю проминати мінливі сузіря безформних, беззвучних знаків або нот. Певним чином це було болем, лихоманкою. Тепер між станом куба й станом хвилі існувала відмінність, в одному не залишилося місця для лихоманки, в іншому -
для плазування; стан куба не був лихоманкою, а лихоманка не була кубом або хвилею. У стані куба зараз (це «зараз» раптом зробилося більше «зараз») уперше («зараз», у якого щойно зявилася ознака первісності) Джанет перестала бути станом куба, вона опинилася в стані куба, а згодом (оскільки ця перша відмінність у теперішності передбачала поняття «згодом») у стані хвилі Джанет перестала бути станом хвилі й опинилася в стані хвилі. І все це мало ознаки часового виміру: можна було розрізнити «вперше» та «вдруге», стан хвилі та стан лихоманки, що змінювали один одного, переслідувані станом вітру або станом листя чи знову куба, і Джанет щораз більше робилася Джанету часі, в тому, що не було Джанет, але переходило від стану куба до стану лихоманки або поверталося в стан гусениці, бо щораз стани увиразнювалися, робилися більш сталими й певним чином розмежовувалися не лише в часі, а й у просторі, переходили з одного в інший, від безтурботності куба до лихоманки математичної побудови, чи листя в тропічному лісі, або нескінченних скляних потоків, або скляної маси, що вирує, або обтяжливого повзання двобічними поверхнями чи багатогранниками.
Апеляцію відхилили, й Робера перевели до Санте, де він мав чекати на страту. Лише ласка президента Республіки могла врятувати його від гільйотини. Засуджений коротав час, граючи в доміно з охоронцями, без кінця курив, забувався важким сном. Спав він майже непробудно: охоронці бачили у вічко, як він крутиться на койці, зводить руку, тремтить.
Мабуть, під час одного з таких переходів зявився зародок першого спомину: ковзаючи серед листя чи переходячи зі стану куба в стан лихоманки, вона взнала щось про те, що колись було Джанет; недоладний спомин намагався залишитися й закріпитися; якось вона взнала, що була Джанет, пригадала Джанет у лісі, велосипед, Констанс Майерс і кілька шоколадок на мельхіоровій таці. Поки була в стані куба, все почало накопичуватися, хоч і невиразно, та все ж окреслюватися: Джанет у лісі, Джанет на велосипеді, спалахи образів поступово прояснювали відчуття особистості, першу тривогу, покрівлю з прогнилих дощок, її саму долілиць, стиснуту якоюсь судомною силою, біль і страх, тертя шкіри,