Всего за 454 руб. Купить полную версию
На декілька хвилин запанував загальний галас, у якому кожен обмірковував це питання. Один вважав, що знає всіх уздовж річки від Замку Ітон до Даксфорда в десяти милях звідти, і при цьому цей чоловік навряд чи був йому знайомий. В іншого сестра жила в Леглейді, і він запевнив, що такого там точно не бачив. Третій ніби пригадав, що начебто десь зустрічав цього чоловіка. Та що більше він до нього придивлявся, то менше готовий був закластися, що це так. Четвертий припустив, що то може бути річковий циган, адже саме в цю пору року на цьому відрізку ріки зявлялися човни на них дивилися з підозрою, і кожен перевіряв замок на дверях і на ніч заносив до хати все, що можна було занести. Але з огляду на добротну вовняну куртку та дорогі шкіряні чоботи ні. То явно був не циган-лахмітник. Тоді пятий поглянув і з тріумфом зазначив, що чоловік за зростом і статурою дуже схожий на Лідярда з ферми Віті, та й волосся у нього того-таки кольору, еге ж? Шостий зауважив, що сам Лідярд перебуває тут, сидить по інший бік стола. І коли пятий поглянув туди, йому годі було заперечити. Після всіх цих та інших заяв один, двоє, троє, четверо, пятеро, шестеро та загалом усі присутні погодилися, що не знають, хто він принаймні їм так здається. Та, зважаючи на вигляд чоловіка, про яку впевненість може йтися?
У тиші, яка запанувала після досягнення згоди, заговорив сьомий.
Що ж таке з ним сталося?
Одяг чоловіка був наскрізь мокрий, і від нього тхнуло річковим зеленим і коричневим запахом. Очевидно, що з ним щось сталося у воді. Вони заговорили про річкові небезпеки, про воду, що може ошукати навіть наймудрішого річкового мешканця.
Чи є там човен? Може, піду пошукаю його? запропонував Бешант-човняр.
Марго спритними та лагідними рухами змивала кров із обличчя чужинця. Вона здригнулася, коли оголився глибокий розріз, що розпанахав його верхню губу й розділив шкіру на два клапті, крізь які проглядали зламані зуби та закривавлені ясна.
Та біс із ним, із човном, наказала вона. Зараз головне цей чоловік. Мені самій тут не впоратися. Хто побіжить по Риту?
Вона оглянула товариство і помітила одного наймита, що був надто бідним, щоб багато випивати.
Ніте, у тебе прудкі ноги. Можеш побігти до котеджу Раш, привести знахарку і не зашпортатися дорогою? На сьогодні досить нам і одного нещастя.
Парубок пішов.
Тим часом Джонатан сидів осторонь від інших. Промокла лялька важила нічогенько, тож він усівся і вмостив її в себе на колінах. Пригадав дракона з папє-маше, якого минулого Різдва показувала під час вистави трупа мандрівних акторів. Той був твердий і легкий, а стукнеш по ньому нігтями відгукнеться тоненьким «та-та-та». Лялька ж була зроблена з чогось іншого. Вона нагадала йому тих набитих рисом ляльок, яких доводилося бачити раніше. Вони були важкуваті й мякі. Але такої великої він ніколи не бачив. Зрештою понюхав їй голову. Рисом і не пахло тільки річкою. Волосся було зі справжніх волосків, і він не міг збагнути, як же вдалося приклеїти їх до голови. Вухо мало такий реалістичний вигляд, ніби на його місце пришили справжнє. Він помилувався довершеною точністю виконання вій. Коли обережно торкнувся пальцем їх мяких, вогких, лоскітливих кінчиків, повіко трошки здригнулося. Він із величезною пересторогою поклав на нього палець. Слизьке і сферичне, воно було водночас мяким і твердим.
Його раптом охопило щось темне та незбагненне. За спинами своїх батьків і завсідників закладу він злегка струснув ляльку. Її рука ковзнула та гойднулась у плечовому суглобі зовсім не так, як ляльчина, і Джонатан відчув, як усередині в нього швидко й потужно підіймається рівень води.
Це дівчинка.
За обговоренням пораненого чоловіка його ніхто не почув.
Знову, вже голосніше:
Це дівчинка!
Усі обернулися.
Вона не прокидається, він простягнув заклякле маленьке тіло, щоб вони самі переконалися.
Усі посунулися й обступили Джонатана. Дюжина пар пильних очей втупилася у мале тільце.
Її шкіра виблискувала, наче поверхня води. Складки бавовняного плаття прилипли до ручок і ніжок, а голівка зігнулася під геть не властивим ляльці кутом. То була маленька дівчинка, а цього ніхто й не помітив, зовсім ніхто, хоч це й було так очевидно. Хіба якийсь ляльковий майстер виготовив би ляльку у повний зріст, та ще й так довершено, і вдяг би її у бавовняне плаття, як жебрачку? Хто б забарвив їй обличчя так моторошно та безжиттєво? Який би ще майстер, як не наш Господь, задумав такий вигин вилиці, гладкість гомілки й тендітну ніжку з пятьма пальчиками кожен має свою форму, розмір і специфічні ознаки? Ясна річ, то була дівчинка! Як тільки вони могли думати інакше?
У кімнаті, де зазвичай було душно від розмов, запанувала тиша. Татусі пригадали своїх дітей і вирішили віднині чимдуж їх любити. Бездітні старі відчули гострий біль самотності, а ті молоді, у кого власних дітей ще не було, відчайдушно захотіли поколисати на руках власне потомство.
Нарешті тишу було порушено.
Божечки!
Померла, бідолашка.
Захлинулася!
Поклади їй на губи пірїнку, ма!
Ох, Джонатане. Вже пізно.
Але ж із чоловіком усе вийшло!
Ні, синку, тоді він уже сам дихав. Пірїна лише показала нам, що в ньому ще жевріє життя.
Та вона теж іще може ожити!
Видно, що вона вже не з нами, бідне дівча. Вона не дихає, та й поглянь лишень, якого вона кольору. Хто віднесе нещасне дитинча до довгої кімнати? Візьми її, Ґіггсе.
Але ж там холодно! запротестував Джонатан.
Мати поплескала його по плечу.
Вона на це не зважатиме. Насправді вона вже не тут. А там, куди вона пішла, ніколи не буває холодно.
Можна мені її понести?
Ти понесеш світильник і відчиниш містерові Ґіггсу двері. Вона заважка для тебе, любчику.
Каменяр підхопив тіло із заслаблих рук Джонатана і підняв його так легко, ніби дівчинка важила не більше за гуску. Джонатан освітлював шлях назовні та праворуч, до невеличкої камяної повітки. За важкими деревяними дверима ховалася вузька комора без жодного вікна. Замість підлоги була втоптана земля, а стіни ніколи не знали тиньку, панелі чи фарби. Улітку це місце годилося для того, щоб покласти виловлену форель або ж общипану качку, до яких ще руки не дійшли; а в таку зимову ніч там було непереливки. З однієї зі стін виступала камяна брила, і саме на неї Ґіггс поклав дівчинку. Згадавши про крихкість папє-маше, Джонатан підтримав її голову «Щоб не поранити», коли та торкнулася каменюки.
Ліхтар Ґіггса описав дугу над обличчям дівчинки.
Ма сказала, що вона померла, промовив Джонатан.
Так воно і є, хлопче.
Ма каже, що вона тепер в іншому місці.
Це правда.
А дивиться так, ніби вона тут. Дивиться на мене.
Думки покинули її голову, а душа відлетіла.
Може, вона таки спить?
Ні, хлопче. Вона б уже прокинулася.
Від ліхтаря на нерухомому обличчі танцювали тіні, тепло світла наче приховувало смертельну блідість шкіри, але ніщо не могло замінити внутрішній вогник життя.
Колись давно жила дівчина, яка спала сотню років. Її розбудив поцілунок.
Ґіггс несамовито заблимав.
Гадаю, це просто казочка.
Світлове коло перемістилося від обличчя дівчинки під ноги Ґіггсові, коли вони йшли до виходу. Втім, біля самих дверей він помітив, що Джонатана біля нього не було. Обернувшись, він високо підняв ліхтар і саме побачив, як хлопець у темряві нахилився й торкнувся поцілунком лоба дівчинки.
Джонатан зосереджено дивився на дівча. Аж тут його плечі раптово зіщулилися, і він відвернувся.
Вони зачинили за собою двері й пішли.
Мрець без історії
За дві милі від Редкота жив лікар. Але нікому не спало на думку його покликати. Він був старий, його послуги коштували чимало, а пацієнти здебільшого помирали, що було не надто обнадійливо. Натомість вони вчинили розумно: послали по Риту.
Отже, за пів години по тому, як чоловіка вклали на стіл, із двору почулися кроки і двері впустили жінку. Окрім Марго та її дочок, що були такою ж невідємною частиною «Лебедя», як камяні стіни та підлогові дошки, жінок у шинку бачили нечасто. Тож кожне око втупилось у молодицю, коли вона зайшла всередину. Рита Сандей була середнього зросту з не світлим і не темним волоссям. Загалом вона мала непересічний вигляд. Чоловіки обдивилися жінку й зафіксували недоліки геть у всьому. Її вилиці були надто високі та кощаві; ніс трохи завеликий; щелепи здавалися надто широкими, а підборіддя надміру висувалося вперед. Найкращою рисою були очі: хоч і гарної форми, але все-таки сірі, та й надто твердо дивилися вони на світ із-під симетричних брів. Роки вже встигли затьмарити молодість Рити. Й інших жінок її віку давно викреслили зі списку тих, на кого ще варто накинути оком. Утім, у Ритиному випадку, попри її простоту та тридцять років дівоцтва, щось у ній таке було. Може, завдяки історії її життя? Місцева цілителька і повитуха, вона народилась у монастирі, жила там до дорослого віку, а медицини навчилась у монастирській лікарні.