Андрій Іванович одразу ж вдається до пояснень:
Ви навмисне блокуєте його образ у своїй підсвідомості, бажаючи витіснити з неї будь-які спогади про цього чоловіка. Але на протилежу ви отримуєте ще більше душевної болі, адже хочете вигнати те, що сидить у ній дуже міцнопочуття кохання. Допоки ви не дозволите собі з власної волі повертатися до ваших спогадів, вони не зможуть вас відпустити.
Я із застиглим виразом обличчя дивлюся на лікаря і не знаю як реагувати. У відповідь він не відводить від мене свого погляду, ніби випробовуючи мене на міцність. Помітно, що він згорає від нетерпіння; йому кортить почути моє зізнання, він бажає вивернути мою душу назовні та залізти у найглибші закавулки її непрохідних стежок. Але я ще не готова до такого.
Мені здається, ви все занадто драматизуєте, кажу я і натягую криву посмішку на обличчяяк вже виходить.
Цікаво, коли в останній раз я щиро посміхалася? Точно не тоді, коли вперше дізналася про нього правду та залилася нестримним істеричним сміхом; точно не тоді, коли покидала на невизначений термін таке рідне для мене місто та вже точно не того дня, коли знову побачила на палаючому телеекрані його невимушене обличчя. Мені здавалося, що він бачить мене навіть звідти і від цього парадоксу я мимоволі засміяласятак, що довела себе до давно забутого нападу астми.
Звісно, Андрій Іванович одразу розуміє, що моя реакція штучна. Він зітхає і поспішає закінчити наш сеансне повертається до цієї теми, адже усвідомлює, що на даному етапі це марна справа. Він ввічливо прощається та відкриває переді мною залізні, як і його витримка, двері. Скоро ми знову зустрінемось, а зараз мені потрібен гарний відпочинок та міцний сон. Саме так він каже мені на прощання, навіть не уявляючи наскільки важко втілити його настанови у реальність.
Цікаво, мені коли-небудь вдасться знову щиро посміхнутися?
На місто наповзає темрява. Вона залазить у кожен будинок, кожну душу; руйнує кремезні стіни та перешкоди, що трапляються на її шляху, відкидаючи їх якомога далі на поталу долі. Вона не має кінця, для неї немає заборонВОНА всесильна, ВОНА володарка світу. Допоки небо не освітиться рятівними золотавими променями та не витіснить її нахабне царювання до настання наступної ночі.
Як би я хотіла жити у місці, де ніколи не буває темряви. Де ніч розливається кольоровими барвами теплих зірок, а місяць світить яскравіше за сонце; де немає холоду, відчаю та страху. Я б ніколи не спала.
А ще я ненавиджу осінь. Ці холодні, наскрізь просякнуті щільним мороком, тумани, які заповзають до тебе прямісінько в душу та висмоктують із неї усі фарби життя. Я не уявляю як можна жити у такому середовищі. У такий період мені хочеться заповзти під ковдру, мов у дбайливо-вичищену нірку та залишатися там допоки не настане весна. Тільки вона приносить мені заспокоєння.
Хоча так було донедавна.
Так було до того, яквін зустрівся на моєму шляху. До того, яквін вдерся до моїх нутрощів та заполонив їх своїми недоладними рухами; своїм теплим голосом та довірливими очима. У нашій спільній драмі він виявився найкращим з акторів, яких я коли-небудь могла знати. Та чи було для нього все так само важко, як і для мене? Чи переймався він, коли знайшов остигле ліжко з охайно збитими подушками та чистими простирадлами, на яких ще залишався запах наших тіл? Мені завжди здається, що він завчасно був готовий до такого сценаріютому, певно, особливо й не здивувався, коли усвідомив, що такий день зрештою настав.
Зараз же я ненавиджу й весну. Можливо, тому, що саме тоді ми й зустрілися? Заспані поля вкривалися молодими паростками, до рідного дому поверталися птахи-імігранти, розливалися ріки, змиваючи з людських облич зимовий відчай та сум. Небо посміхалося кожному, хто чекав на пробудження; хто прагнув до змін та нових звершень. Рік тому і я була однієї із нихнетерплячою, збудженою, щасливою. Його поява лише підсилила ці відчуття. Чому тоді зараз у моїй душі панує спустошення? Якбивін був поруч усе було б зовсім інакше. В той день я могла б зробити вигляд, що мені усе примарилося. Могла б переконати себе, що це лише гра моєї уяви або безглузда помилка теледіячів. Я б хотіла, аби так насправді й було. Але знала, що все набагато прозаїчнішевін виявився поганцем і нікуди від цього подітися не можна. У мене було тільки два варіанти і я вибрала найоптимальніший для себе.
Тільки чому зараз він не приносить мені очікуваного полегшення?
Андрій Іванович змушує мене медитувати. Він каже, що саме так обрані досягають просвітлення, що саме так я зможу докопатися до глибин власної суті. Тільки для цього потрібен час та старання, а я, як він уже помітив, погана учениця. Тому не покладає на мене особливих надій.
Лілю, ви готові бути сьогодні зі мною відвертою?
Його голос врізається у мою голову і я підсвідомо стискаюся, готуючись до сеансу чергових відверть. Чесно кажучи, я й сама досі не знаю чи здатна вивернути, мов запраний коттоновий светр, свою душу.
Напевно, бекаю я, мов вівця, котру відправляють на бійню.
Я знаю на що чекати, але не знаю чи готова до цього. Хоча, зрештою, навіщо тоді я взагалі тут знаходжуся?
Скажіть мені, чи планували ви побудувати із ним родину?
Я дивуюся цьому питанню. Хоча ні, не йому, а тому, як воно побудованепевно, із професійної солідарності він продовжує замовчувати його імя, адже бачить, що я ще не готова почути це знову. Він і справді професіонал своєї справи і як би не було мені важко, готовий підтримати мене у цьому. Або хоча б зробити вигляд, що це не так і важливо.
Я вже навіть вигадала імя для нашої дитини промовляю я і закриваю очіпринаймні так я не відчуваю себе божевільною.
Мені в черговий раз здається, що все це лише сон. Що це мої схиблені марення, котрі не мають ніякого відношення до реальності. Але вони мають. І продовжують впливати на мене, смикаючи за повідець, міцно затягнутий на серці.
Кого ви хотіли матихлопчика чи дівчинку?
Навіщо йому це знати? У голові лунають спалахи гранат, що розривають мене ізсередини.
Байдуже, зізнаюсь я. Головне, щоб він був схожий на
Можете не договорювати, я все розумію. він хитає головою та пильно дивиться на мене.
Він хоче запитати ще щось. І ще. У нього багато питань. Але він не знає чи варто мені їх задавати і чи здатна я зараз адекватно на них відповісти.
Ви бачили себе поруч із ним через десять років? Двадцять?
У нього дуже мізерні терміни. Я хотіла прожити із ним усе життя! Невже не до цього прагне кожна любляча людина?
Звісно, терпляче відповідаю я, хоча підсвідомо відчуваю некероване бажання втекти звідси.
Інакше, я почну плакати. Зазвичай, я роблю це у безлюдних місцях, де якнайкраще можна відчути поруч подих самотності. Я зариваюся у безодню власних страждань і тону у цьому болоті безвиходіінколи я розумію, що навчилася навіть від цього отримувати задоволення.
Він бачить, що ще сильніше роздирає мою кровоточиву рану. Я усвідомлюю, що, можливо, саме це і є головним його обовязком.
Між вами були коли-небудь сварки?
Анлрій Іванович послаблює хватку і я можу хапанути трішки свіжого повітря. Я бажаю, аби він ніколи більше не запитував мене про наших ненароджених дітей.
Я часто бачила перед собою дитяче обличчя, яке посміхається у відповідь на мої забавлянки; яке заспокоюється у мене на грудях, в той час як він лежить поруч та гладить мене по волоссю. Він дивиться на мене з обожнюванням та не припиняє дякувати за цей подарунокхай навіть інколи вередливий та неконтрольований, але такий рідний. Я бачила, як він носить наше дитя на руках, намагаючись його заспокоїти у випадку хвороби чи поганого самопочуття. Уявляла, як він заколисує його уночі чи бавиться з ним удень, в той час як я відпочиваю від неочікуваного багажу материних повинностей. Хоча вони й не втомлюють мене. Хіба можуть втомлювати кохані люди?
Хмаринка розсипається переді мною дрібними, гострими скельцями правди. Здалеку прорізується голос лікаря і я розумію, що маю повернутися у кабінет, в якому завжди пахне ненавязливими нотками цитрусових та лаванди. Раніше це тільки дратувало мене, але зараз я відчуваю прилив заспокоєння завдяки ним. Гадаю, варто й собі купити ароматичні палички із запахом апельсину чи лимону.