Ирина Солодченко - Неприродний добір стр 4.

Олег слухав капітана і нічого не тямив. Те, що Марина дозволяла собі за кермом дещицю алкоголюв то повірити не важко. Але, щоб вона поїхала кудись вночі сама-самісінька?. Ні, такого просто не могло бути, тому що бути не могло. І крапка. За останній час вона так звикла, щоб з нею панькалися, носилися

Решту дороги проїхали мовчки. Олег сидів приголомшений і не вірив у реальність того, що відбувається

3

Повік віків смерть близьких звалюється раптово. Завжди здається, що із твоїми родичами ніколи нічого не трапиться. То десь вмирають діти, сестри, брати, дружини й матері, а в тебе тільки бабуся з дідусем пішли з життя, та й то: бабусяприродним шляхом, а дідусь ще до твого народження. Порюмсали, згадали бабусине нелегке життя й ходимо на гробки як годиться. Нині маємо законне місце на цвинтарі, а в пам'ятну суботуне сироти які.

Та коли помирають молоді і бадьоріто завжди катастрофа, навіть якщо людина перед цим довгий час хворіла. Рідня звикає до нападів, приступів, які як не тепер, то в четвер вгамовуються, і людина знову жива, знову вона з ними. Наявність у родині алкоголіка або наркоманаце щоденне очікування чогось жахливого, втім минають роки, а фамільне нещастя опісля кожного запою або приступу знову видряпується. Син Володимира Висоцького розповідав, що хоча його сімя завжди була насторожі, однаково смерть батька пролунала як грім серед безхмарного неба. Так вже влаштовано цей світ, що люди завжди сподіваються на краще навіть тоді, коли для цього немає жодних підстав.

Та найжахливіше, коли людина не хворіла, бігала собі жива-живісінька, тренувала мязи, алкоголю й не нюхала, харчувалася лише городиною з садовиною і раптом. Немає. Цекатаклізм. Кінець світу. Незважаючи на те, що кожний, хто сідає до сучасного транспортного засобу, може почуватися живим лише пів-на-пів. Це схоже на сон Щовечора ми засинаємо і нібито вмираємо. Свідомість вимикається, але ми чомусь впевнені, що вранці неодмінно прокинемося, тобто народимося знову. Хтось не прокидається, та ми не зважаємо, бо таких одиниці. Щось подібне зазнають і люди, які сідають до автівки. Теоретично вони припускають можливість аварії і увечері поблажливо слухають про невдатників у новинах або по «Магнолії-ТВ». Є навіть пишаки, які вважають себе під Божим наглядом. Тобто, тим неборакою, що загинув в аварії, просто ніхто не опікувався, позаяк він не дуже-то Богу й потрібен був на Землі. А мене Всевишній береже. Наприклад, учора я ледве не зіткнувся з вантажівкою, але якась невідома сила вивернула моє кермо, і наразі я тутечки сиджу перед вами і розповідаю про цей випадок. І ще, продовжує такий сподівака, колись моя мама бігла до трамвайної зупинки, але не встигала. Кондукторка вже готувалась зачиняти двері, і мама помахала їй рукою у сенсі: «Поспішаю, зачекайте!». А кондукторкахоп!  і прикрила дверцята у мами перед носом. За хвилину гальма того трамваю відмовили, і тепер мамажива-живісінька, а кондукторкана цвинтарі. Отже, янгол охороняв саме мою маму, а не ту кондукторку.

І ось ЦЕ трапляється з нами І ми миттєво усвідомлюємо, що є одного тіста книш з усіма. Та цього разу лихо саме в нашій домівці. А ТОЙ, на якого ми так самовпевнено покладалися, не зачинив перед нами або нашими близькими трамвайні дверцята, а навіть підштовхнув легенько: «Заходь, please».

Оттоді люди і замислюються Хоча б ненадовго, проте замислюються. Стають такими маленькими-маленькими і вже ні до кого не апелюють. Німують небеса, і вони помовкують. Починають розуміти, що все то була фігняі мама із трамваєм, і він перед вантажівкою випадково вирулив. Потім йдуть зі своїми питаннями та за розрадою до церкви.

Якось у травні вирішила авторка цього, вибачайте на слові, роману втекти на свій день народження з ненависного міста поблукати просторами сільської місцевості. І натрапили ми на одну церкву XVIII століття. Церква була порожня, всі двері зачинені, окрім тих, що вели на дзвіницю. Вузькими похмурими кам'яними сходами залізли ми на верхівку, застелену зіпрілими дошками, слизькими від пташиного посліду. Довго дивилися на світ очами дзвіниці й назорили золоті куполи. Попрямували туди. Табличка на церкві інформувала: «Заснована 12 травня 1947 року». То був саме день мого народження. Збіг? Звичайно. Випадковість? Звісно. Церква була обмазана кізяком і вибілена, як бабусина хата з далекого дитинства. Чистенька й дуже приємна церківка. І бабуся така, справжня сільська бабуся в білій хустинці з блакитними квіточками, відчинила нам двері храму Ми поставили свічки, постояли, помолились, а потім сіли на широку лаву, застелену квітчастим рядном, розбалакалися з бабусею і запитали, чи багато мають парафіян. Для центральної України питанняаж ніяк не позбавлене змісту. І бабуся відказала: «Ні, небагато Люди ходять до церкви лишень тоді, коли яка біда трапитьсяТоді й свічки ставлять, і служби замовляють».

Ні повстати, ні перегорнути Життя пішло шкереберть. І виявляється, що той світ, який ти так дбайливо лаштувавне що інше як замок на піску. І тут передбачив, а там соломки підстелив, та все дарма. Катастрофа І сталося це саме з тобою. Не з кондукторкою, яка начебто не мала янгола-охоронця, не з кимось в екрані телевізора, а саме з тобою Тому що ніякий ти не особливий І нікого твоє горе не стосується, окрім тебе і тих, кого воно стосується також. І ніякі розради тобі не допоможуть. Тому що тиодин з тих, з якими щохвилини, щомиті може статися щось жахливе.

4

Смідович сьорбав свій ранковий чай, коли тонесенько задзеленькав старий телефонний апарат. Патологоанатом уважно вислухав стривоженого Дюдяєва і не поспішаючи поклав слухавку на важіль. Що за терміновість? Такого ще не було, скільки він працює в цій лікарні. І який дурень призначив цього офтальмолога черговим лікарем? Відомо який. Головлікар Семенова Матері про це краще не казати. Мамамедсестра старої радянської формації і заведе стару пісню про те, що в її часи черговими призначалися лише висококваліфіковані фахівці з неабияким досвідом практичної й організаційної роботи. А до Дюдяєва все це не мало ніякого стосунку. «Він же буде неспроможним коректно поводитися в екстрених випадках,  скаже мама,  і буде усім телефонувати й питати, що йому робити. А допоки він там надзвонюватиметься, хтось визіхне духа».

Тисячу й один раз Смідович прослухав мамине тужіння про неславу їхньої районної лікарні. Як і всі пенсіонери, що проробили все життя на одному місці, вона полюбляла розповідати як на роботу колись не йшла, а летіла, а колектив лікарні уявляв собою зладнану родину. Згадуючи колишнього завідуючого Жаборовського мама незмінно скидала сльозу. При ньому вважалося за щастя лікуватися саме тут, адже мета кожної медсестри, лікаря й санітарки була одназвести хворого на ноги. А як вони сподівалися працювати в просторих корпусах з новим обладнанням! І мрія вже майже втілилася: у 1982 році заклали будівництво нового чотириповерхового корпуса, висадили чимало саджанців, декоративних кущів, троянд Дерева розсаджували як медичний персонал, так і хворі, тому що за Жаборовським усі були ладні у вогонь та воду

Подальшу історію Смідович знав і без мами. На початку девяностих фінансування припинилося. На недобудований корпус і прилеглу землю майже в 2,5 гектари накинули оком заповзятливі ділки з якоїсь донецької фірми, приватизували за безцінь, обгородилися зеленим парканом, а дерева вирубали Так лікарня втратила і новий корпус, і частину своєї земельної ділянки.

Смідович був невисоким сухорлявим чоловічком. Густе рудувате волосся безладно прикривало його високе чоло із двома глибокими довгими борознамизвичка супитися, через яку його мама ще в дитинстві лаяла. Колись він працював терапевтом у міській поліклініці, куди прийшов одразу після інтернатури. Згодом одружився, народилася донька Проте з медициною у молодого лікаря якось не склалося. Не вмів він ані витягати з пацієнтів гроші для потреб лікарні, ані виліковувати хворих в три дні. З чим вчащають до терапевта? Кашель-нежить або всередині щось ріже. Пацієнта треба ретельно обстежити, а в того грошей катма. Через те лікував Смідович майже навмання, а з антибіотиками вкрай заплутався. Ніколи не розділяв укоріненої думки колег про те, що тривалість курсу лікування антибіотиками має тривати 1014 днів. Прийде якась недужа і скаржиться: «П'ю ампіцілін сім днів, а він мені не помагає». Смідович змінює схему лікування, а тадо головлікаря: «Я вже витратилася на ці ліки, а він мені інші прописав!». Так само не призначав він ніяких пробіотиків іноземного виробництва від дисбактеріозу (нібито побічного ефекту антибіотиків), бо вважав, що всі ці йогуртивигадка західних фармацевтичних фірм. Пацієнти знов юрбою до керівництва: «Ось моїй сусідці гарний дохтур Н. призначив йогурт, а цей не хоче. Напевно хоче зіпсувати мій шлунок!». Колеги крутили біля скроні: «Тобі що, важко призначити?».