А далі чомусь подається інша історія, за якою Бог спершу створив людину з пороху земного і, назвавши цю людину Адамом, доручив їй доглядати рай у Едемі. Тут Адам виступає повноцінною людиною, яка вміщає у собі й чоловічу, і жіночу іпостась Творця, його самовартісною подобою. І лише згодом, коли ця богоподібна істота засумувала, Творець дійшов висновку, що «недобре бути чоловікові самотнім. (На цей раз йдеться вже не про вселюдину, а про особу чоловічої статі в стані депресії). І спав на Адама міцний соні заснув він. Тоді взяв Творець одне з ребер його і перетворив його на жінку і привів до Адама».
Чудно, правда, що Всемудрий, Всепомисливий попервах створює лише одну особу, без пари, і лише згодом, після того, як та вже наділила іменами всю звірину і засумувала, витворює їй пару. Взагалі-то істота, створена за образом і подобою Творця, не повинна сумувати, бо ж справжній Творець не сумує, перебуваючи сам з собоюніколи йому. Але менше з тим. Хай як, але витворив йому поміч з ребра, побачивши яку, Адам, замість того, щоб здивуватися і запитати «Хто це, Отче?», вдоволено констатує: «Ось тепер вона кість від кості моєї і тіло від тіла мого». Об цю неадекватну реакцію, об це дивне «тепер» і спіткнувся розум людський, і запитав себе: «А до тепер хто був? Якась інша жінкарівнозначна, рівновелика, також створена з пороху земного»?
Але це не єдиний камінець спотикання. Є ще й інші.
«Вона чоловіковою буде зватися», каже Творець, тобто належатиме чоловікові як власність? А далі: «Покине тому чоловік свого батька і матір і пристане до жінки своєїстануть вони одним тілом». Де логіка, дорогенький? Якщо жінка є чоловіковою, значить, це вона мала би полишити свою родину й пристати до чоловіка, а не чоловікїї пандо неї. Чи не так?
Підсумовую: у мене склалося враження, що ці дві версії створені різними співтворцями Отця: друга, в якій ідеться про ребро, Адамом, а першажінкою. Не Євою, ні! А Лілітрівноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?
Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше
«Хто це настрочив? Не письменниця Полишена кимось жінка, подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зеломчебрецем і мятою, як руки Андріяни. Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.
ІІ. Єва
Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.
Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другогодратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.
Далівідчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтакбеззахиснішою.
«Світлоце Творець!»врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його лякомблагоговійним, запобігливим, і усвідомила, що ВінОтець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.
Єва! Єва!нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чолане то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.
Є-ва? Що таке Є-ва? несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.
Єваце життя,пояснило Світло. ТиЄва! І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:
Я Адам! вигукнула вона. Твій син улюблений!
Єва!лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало мякшим, шовковистішим.
Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту сонцем воду, й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:
Господи! Чому ти називаєш мене чужим іменем? Чому не впізнаєш?
Це твої імя! мяко, але переконливо промовило Світло.
Ні, ні! палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. ЯАдам! Адам! і в її свідомості напрочуд яскраво відтворилося-вирізьбилося, як вонаАдам, нарікає невеличку білокрилу істоту «голубом», вюнку, шерхату«ящіркою», а більшеньке створіння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матері на теплий моріжок, «ланню». І постала перед нею якась істота, схожа на неїАдама, але темніша шкірою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцілувала її.
І чомусь захотілося їй вихопити звірку з рук неприємної зяви, але видиво зникло
Оце Адам!промовило Світло, й вона побачила перед собою себе.
Це я! Я! загукала вона і спробувала підвестися, але не змогла, бо памороки впали на очі. А отямившись, відчула, як той, кого Світло нарекло її іменем, підводить її, вдоволено проказуючи її ж таки голосом: «Оце тепер вона кість від кості і тіло від тіла мого!»
Воно не твоє, а моє! розпачливо простогнала вона і припала до ньогосвого, милого, сподіваючись злитися з ним, повернутися в нього.
Не липни! верескнув чоловік у її тілі й почав відривати її від себе, але вона щомоці хапалася за нього, вигукуючи: «Моє! Моє!»
Згодом, довідавшись, що сталося, вона довго голосила, й коли він називав її Євою, шаліючи, рвала на собі не своє, задовге волосся: «Ні! Ні!» Тоді чоловік повів її до плеса, де колись вони, будучи одним тілом, милувалися собою, і став поруч. Розглядаючи свій відбиток, вона мало-помалу усвідомила, що Творець учинив її подібною до істоти, що привиділася їй у напівсні, й з горя мало не вдавилася руками, бо Адамове тіло було їй рідним, привабливим, а своєчужим, неприємним.
Вгамуйся, якщо хочеш бути моєю! гримнув на неї чоловік, і вона примовкла. Покірно попленталася за ним у затишну, вже обжиту Адамову печеру, хоча й не зрозуміла, чому має бути його, а не своєю.
Отець заповів нам плодитися і розмножуватися! виголосив він їй там і показав, що вона має робити, аби сповнити заповідь.
З часом вона майже примирилася з тим, що ніколи вповні не ввійде в його тіло, лише вряди-годи, коли він сам того забажає, може мати його в собі. Тішилася, якщо Адам уходив у неї і дарував їй повну, радісну єдність з ним. А без цього почувала себе нещасною, самотньою, так, мовби все ще була не самовартісною особою, а ребром, яке вилущили з нього й кинули на поживу звірам. Відтак намагалася повсякчас бути при ньому й виконувала будь-яку роботу, котру він загадував, навіть найважчу, аби не відриватися від нього і милуватися його досконалим мязистим тілом. Повсякчас горнулася до нього й прохала підтвердження, що подобається йому й такоюобтяженою зайвим мякушем, задовгим волоссям і позбавленою кореня.
Але чоловік, замість того, щоб признатися їй, що її каліцтво не смутить його, відбувався коротким «Еге ж!», або ж, боляче вщипнувши за груди, відштовхував її: «Виполи краще он той бурян» чи «Труси груші, бо граки клюють». А під вечір, якщо перебував у доброму гуморі, розтлумачував їй, як старший і досвідченіший, закони Едему, переконував, що вона має захоплюватися не лише його досконалим, божистим тілом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрій і перейматися не так своїми, дрібничковими, нікчемними, як його, незрівнянно мудрішими й величнішими пориваннями. А вона не розуміла, чого він домагається від неї, оскільки й без того все вгадувала, всім переймалася. І якщо чоловік сварив її, гнівалася не так на нього, як на себе за те, що несамохіть зіпсувала йому настрій, і припадала до роботи, бо Адам не кпив з неї і не шпетив її лише тоді, коли вона трудилася обіч нього, а з її чола скапував рясний піт. Казав: «Молодчага!»і заохотливо ляскав шкарубкою рукою по її засмаглій, вологій спині. В такі хвилини вона почувала себе рівною йому, другим Адамом, і старалася ще дужче.