Більшість моїх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили карєру. Вера, яка мала виходити заміж першою, одразу ж після випускного, викликала в нас усіх незначний жаль. У неї, так невчасно, не було освіти, але натомість у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому віці були зовсім інші думки: хтось поїхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вільне на перших семестрах студентське життя. Тоді ж мало-помалу утворилися сталі пари, я щороку отримувала повідомлення про чиєсь весілля чи народження первістка. Через десять років після випуску на зустрічі однокласників усі раділи великій кількості фотографій з малюками.
Я не належала до тих, хто зробив карєру чи пережив якісь пригоди, як і не входила до числа щасливих матерів. Звісно, були ще інші люди мого штибу, але я не товаришувала з ними в шкільні роки, та й зараз вони видавалися мені нецікавими.
Наступного дня після зустрічі однокласників мене краще було не чіпати. Хвора і депресивна, я пролежала весь день у ліжку з відчуттям власної меншовартості. У мене, напевно, взагалі не буде дітей. Ця думка не покидала моєї голови. Колись я таки спробую завести малят, але, мабуть, зазнаю невдачі. Може, треба було спробувати? І що далі? Дитина без батька й жодного поступу на професійній ниві? Це надто легковажно, казала собі, почекай ще трохи. У тридцять пять сьогодні не обовязково впадати в паніку, що твій поїзд рушив. Сучасна жінка ще й у сорок молода і приваблива.
Одного разу мені наснилося власне весілля. Просто фантастика. Моєму татові, котрий ніколи мене не відвідував, я замовила смаженого бика, якого внесли на знятих дверях. Моя мама, яка змушена була вести аскетичне життя, сиділа, немов Марлен Дітріх, з оголеними ногами на бочці. Біля мого брата, який узяв собі за дружину якусь нудну козу, я посадила монашку, щоб він думав, що сушена цибуля на його тарілціце ще не найгірше. Сама ж я на пізній стадії вагітності просувалася між натовпом, немов кульова блискавка.
Але хто був казковим принцом? Я все частіше мріяла, що це був Левін.
Пані Гірте реагувала на мій опис зустрічі однокласників схвальними, хай трохи сонними звуками. Тим часом вона, можливо, трішки дрімала, хтозна. Серед ночі моя сусідка іноді ні з того ні з сього брала свій флакончик «Міс Діор» і парфумилася. Одного разу я бачила, адже повністю темно не було, як вона встромила у вуха навушники плеєра. Напевно, вона знову слухала свою улюблену музику Брамса, яку пропонувала мені за кожної нагоди. Так само, як і парфуми чи цукерки. Ну, зрештою, це добре, що вона не завжди слухає те, що я розповідаю, адже я таки говорю про речі, які нікого не стосуються.
3
Деяких жінок доводиться немилосердно будити заради профілактики тромбозу. З пані Гірте все зовсім інакше. Ще вдосвіта вона завзято маршує коридором, тримаючи в руках дещо з неапетитного медичного начиння, як-от катетери та пляшечки. За цей час я вже зрозуміла, що вона соромязлива, тож цілком поважаю ось такі її потреби. У кожному разі краще так, ніж навпаки. До ексгібіціоністок у мене душа не лежить. До речі, вона навіть уночі чемно носить ті огидні білі компресійні панчохи, які я б одразу ж із себе здерла.
Моя сусідка мало розповідає про себе. Щоправда, коли мене відвідувала моя колишня директорка, то вона трішки засумувала. Пані Гірте робила для свого шефа значно більше норми, і яка їй за це подяка? Як тільки вона стала непрацездатною, про неї одразу ж забули.
До цього часу я не дуже любила такі жіночі одкровення; хоч я і заздрю своїй подрузі Доріт, а та, здається, отримує якесь задоволення, коли змушує мене до цього, але зараз я вперше в житті відчула співчуття до чужої мені жінки. Відчуття, яке завжди притримувала лише для чоловіків.
Я хотіла прогнати турботи пані Гірте своїми опівнічними розповідями. Тож далі на неї чекала історія про те, як ми з Левіном зїхалися.
Він зайшов до аптеки в незвичний час, хоч і знав, що я не дуже радо зникала до підсобки на очах у директорки.
Що сталося? запитала я, коли побачила, як сяяли його очі.
Ти б не хотіла разом орендувати квартиру? запитав він.
Тільки не це, така була моя перша думка. Мені нарешті вдалося підтримувати своє помешкання прибраним та вільним від дармоїдів, тож таку розкіш планувала зберігати лише для власної сімї. Я енергійно захитала головою.
Ти мене спершу вислухай, переконував Левін. Я знайшов справді королівське житло, яке під рукою в нас обох. Воно просто казкове!
Своїми красивими долонями Левін намалював план квартири настільки точно, наче вчився на архітектора.
Балкона нема? не приховувала я свого розчарування.
Не зовсім, відповів Левін. Помешкання міститься у Шветцингені, за три хвилини від палацового парку. Тож ти могла б, неначе принцеса, засідати на білих лавочках, споглядати за грою фонтанів, годувати качок та відвідувати всі премєри барокового театру!
Ми винайняли велику квартиру в старій будівлі. Крізь високі вікна з балясинами на деревяну підлогу падало світло; Тамерлан міг дряпатися по стовбурах клематісу в саду й жити вільним котячим життям. А втім, окрім балкона, невдовзі я помітила, що мені бракувало ще дечогомого спокою. До цього часу відвідини Левіна тривали кілька годин, здебільшого він не залишався ночувати. Тепер же, коли я поверталася додому, він уже був там, але це аж ніяк не означало, що закипав чайничок. Навпакигорланило радіо, лунав телевізор, а Левін розмовляв по телефону.
Що буде на вечерю? запитував він замість вітання.
Але я й сама не хотіла, щоб було інакше. Звісно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що він брав моє авто, коли хотів.
Після особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левіна не можна було назвати. Він просто займав увесь простір. В обох моїх кімнатах постійно лежали якісь речі, що не мали до мене жодного стосунку. І це тоді, коли його кімната мала такий вигляд, наче там ніхто не живе.
Ти іноді як дитина, сказала я і поцілувала його.
Ти не любиш дітей? запитав він.
Мені до горла підступив клубок.
Звісно ж, люблюкожна нормальна жінка хоче дітей.
Здавалося, Левін на якусь мить задумався.
А ти б теж хотіла завести дитину? запитав він.
Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.
Пізніше, відповіла я.
Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сімї.
Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.
Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обовязок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.
Опинившись із ним якось наодинціЛевін якраз повіз газонокосарку в ремонт, я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.
Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.
Ви вважаєте мене старим скупердяєм, мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.
«Це шантаж», обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.