Через рік Карім довершив своє навчання стажуванням у кількох паризьких комісаріатах. Знову ті самі міські нетрища, знову ті самі злидні, лише цього разу в Парижі. Молодий стажист винайняв невеличке помешкання в кварталі Аббесс. І, дещо спантеличений, усвідомив, що врятувався.
Утім він не розірвав усіх звязків зі своїм минулим і час від часу навідувався до Нантера по новини. Одне фіаско йшло за іншим. Віктора знайшли на даху вісімнадцятиповерхівки, скоцюрбленого, наче шаманська лялька, зі шприцем, устромленим у мошонку. Передоз. Гасан, світлявий і дебелий забіяка-кабіл, розніс собі голову з мисливської рушниці. «Ведмежатники» сиділи за ґратами, у вязниці Флері-Мерожі. А Марсель перетворився на закінченого наркомана.
Карім бачив, як його друзі йдуть на дно, і з жахом спостерігав, як накочується остання хвиля. Процес руйнації тепер пришвидшував СНІД. Лікарні, раніше забиті спрацьованими робітниками й немічними старими, тепер були переповнені приреченими на смерть молодими хлопцями й дівчатами з почорнілими яснами, вкритою плямами шкірою і розїденими нутрощами. Карім бачив, як багато його приятелів помирали так. Він бачив, як ця страшна хвороба набирає сили, поширюється і, взявши собі в спільники гепатит С, косить ряди його покоління. Карім відступив, нажаханий аж до нутра.
Його місто помирало.
У червні 1992 року він отримав свій диплом разом із привітаннями членів атестаційної комісії, збориська обивателів із перснями-печатками; ці люди викликали в Каріма лише жаль і поблажливість. Таку подію, однак, треба було відзначити. Він купив пляшку шампанського й вирушив у Фонтенель, де жив Марсель. Той день запамятався Карімові назавжди. Він подзвонив у двері. Нікого. Він розпитав дітлахів, що бавилися внизу, потім обійшов усі закамарки будинку, футбольні майданчики, звалища макулатури Марселя не було ніде. Карім шукав його цілий день. Усе марно. О десятій вечора він приїхав до Нантерської лікарні, у відділення СНІДу: Марсель уже два роки був ВІЛ-позитивним. Карім блукав у ефірному мареві, вдивляючись у змарнілі обличчя хворих, розпитуючи лікарів. Він бачив, як смерть виконує свою страшну роботу, спостерігав за невблаганним поступом пошесті.
Але Марселя він так і не відшукав.
Пять днів по тому Карім дізнався, що тіло його друга знайшли в якомусь підвалі з обпеченими руками, порізаним обличчям і вирваними нігтями. Марселя люто катували, а потім прикінчили пострілом з дробовика в рот. Карім не здивувався таким новинам. Його приятель потребував дедалі більшої дози й потроху крав із того, що продавав. Це і привело його до загибелі. За вибриком долі того самого дня молодий коп отримав своє посвідчення інспектора, блискуче й трикольорове. Карім у цьому збігові обставин побачив знак. Він зачаївся, з посмішкою думаючи про Марселевих убивць. Ці мерзотники не могли знати, що в Марселя є приятель-лягавий. А тим паче не могли вони передбачити, що цей приятель не завагається вбити їх в імя минулого і в імя глибокого переконання, що життя не може, не повинно бути таким мерзотним.
Карім узявся за розслідування.
За кілька днів він уже мав імена вбивць. Їх бачили разом із Марселем незадовго до гаданого часу вбивства. Тьєррі Кальдер, Ерік Мазюро, Антоніо Донато. Карім почувався розчарованим: це були три дрібні нарколиги, яким, либонь, захотілося вивідати, де Марсель ховає свої запаси. Карім дослідив справу детальніше й зрозумів, що ні Кальдер, ні Мазюро Марселя не мордували. Такими відмороженими вони не були. Це була справа рук Донато. Вимагання грошей і напади на дітей. Сутенерство неповнолітніх на будівельних майданчиках. До того всього ще й кінчений наркот.
Карім вирішив, що смерть Донато стане достатньою відплатою.
Однак треба було квапитися: нантерські копи, які поділилися з ним результатами свого розслідування, також шукали цих сучих синів. Карім вийшов на вулиці Нантера. Він виріс у цьому місті, він знав його як свої пять пальців і розмовляв мовою тутешніх дітлахів. Йому знадобився лише один день, щоб розшукати трьох наркоманів. Вони залягли на дно в покинутому будинку поблизу одного з автомобільних мостів біля Нантерського університету. Будівля аж двигтіла, коли за кілька метрів від вікон проносилися машини, і, здавалося, щохвилини могла розвалитися.
Карім прийшов до цієї руїни опівдні, незважаючи ні на гуркотнечу автостради, ні на палюче червневе сонце. Діти, що бавилися в пилюці, провели поглядом схожого на растамана високого типа, що зайшов до занедбаного будинку.
Карім минув підїзд із виламаними поштовими скриньками, вибіг сходами нагору й перестрибуючи через чотири сходинки, крізь шум автомобілів, почув характерні звуки репу. Араб усміхнувся, впізнавши «A Tribe Called Quest», групу, яку сам слухав ось уже кілька останніх місяців. Він вибив двері одним ударом ноги й просто сказав: «Поліція!» У венах завирував адреналін. Уперше він бавився в безстрашного копа.
Три наркомани остовпіли з подиву. У квартирі панував справжній хаос: купи будівельного сміття, вибиті внутрішні стіни, труби, що стирчали звідусіль, і телевізор на подертому матраці«Соні» останньої модель, поза всяким сумнівом викрадений минулої ночі. На екрані сплелися бляклі тілаішов порнофільм. У кутку, струшуючи тиньк, стугоніла акустична система.
Карімове тіло наче роздвоїлося й зависло в повітрі. Краєм ока він побачив скинуті в глибині приміщення автомагнітоли, роздерті пакетики білого порошку на перевернутій картонці, помпову рушницю й коробки з набоями. Він миттєво впізнав Донато завдяки антропометричній фотокарточці, яку мав у кишені: бліде пошрамоване обличчя з випнутими вилицями й світлими очима. Відтак і двох інших, що корчилися, силкуючися скинути з себе наркотичне марево. Карім досі не діставав зброї.
Кальдер, Мазюро, геть звідси!
Двоє чоловіків стрепенулися, почувши свої імена. Вони повагалися, перезирнулися розширеними зіницями, а потім шаснули до виходу. Лишився Донато, який трясся наче осичина. Зненацька він кинувся до рушниці. Карім наступив йому на руку, коли та вже торкнулася приклада, а іншою ногоювін носив черевики з підбитими залізом носакамиударив наркомана в обличчя. Рука хряснула. Донато хрипко скрикнув. Поліціянт схопив його й притиснув до старого матраца. Далі глухо бубоніли «A Tribe Called Quest».
Карім вихопив свій автоматичний пістолет, який носив на лівому боці в кобурі на «липучці», і засунув руку зі зброєю до пакета з прозорого пластикуспеціального вогнетривкого полімеру,який він приніс із собою. Пальці його міцно стиснули руківя, карбоване ромбічним візерунком. Наркот вирячив очі.
Ти чо, бля ти чо таке твориш?
Карім дослав набій до набійника й усміхнувся.
Гільзи, чуваче. Ти що, фільмів не дивишся? Головнеце не лишати після себе відстріляних гільз
Чого тобі треба? Ти лягавий? Ти точно лягавий?
Карім ствердно кивнув головою, а потім сказав:
Я від Марселя.
Від кого?
Поліціянт побачив у очах наркомана нерозуміння. Карім збагнув, що макаронник не памятає чоловіка, якого замордував до смерті. У його памяті Марселя не існує, ніколи не існувало.
Проси в нього пробачення.
Щ-що?
Сонячне проміння виблискувало на мокрому від поту обличчі Донато. Карім наставив на нього пістолет у пакеті.
Проси пробачення в Марселя!прохрипів він.
Донато збагнув, що зараз помре, і заволав:
Пробач мені! Пробач мені, Марселю! Курва ж твоя мати! Я прошу вибачення, Марселю! Я
Карім двічі вистрілив йому в обличчя.
Діставши кулі з пропаленої набивки матраца, він поклав їх до кишені разом із гарячими гільзами й вийшов, не обертаючись.
Здогадуючись, що двоє інших повернуться з підмогою, Карім зачекав кілька хвилин у підїзді й незабаром побачив Кальдера й Мазюро в товаристві ще трьох зомбі, яких вони десь поспіхом розшукали. Усі вони ввалилися до будинку крізь хисткі двері, але перш ніж устигли зреагувати, Карім уже був перед ними й припер Кальдера до поштових скриньок. Наставивши на нього пістолет, поліціянт закричав:
Тільки писни, і ти мрець! Шукатимеш менети мрець! Убєш менесядеш до кінця життя! Я коп, ти, сучий виблядку! Ти мене зрозумів? Коп
Він віджбурнув наркомана на підлогу й вийшов на сонячне світло, кришачи під ногами уламки скла.