Купила за власні заощадженнявід колишнього вчителювання ще трохи лишилося.
Екіпаж чекав біля бровки мощеного хідника. Іван елегантно перекинув тростину з правої руки в лівубавився так, відколи отримав дарунок. Випередив Анну на кілька кроків, подав руку з легким поклоном, допоміг сісти. Потому вмостився в коляску сам, тицьнув набалдашником у спину бородатого сутулого візника. Той цмокнув на коня, сіпнув віжками, коляска рушила з місця й відразу ж звернула праворуч, на Фундуклеївську.
Швидше б ти рухався. Чуєш грозу? Іван шумно потягнув ніздрями повітря, уже ледь-ледь вологе. Зараз як поллє!
Анна лиш тепер звернула увагувони їдуть у колясці з низько опущеним верхом.
Хай би підняв, кивнула назад.
Хай би не барився, Іван цикнув зубом. Навіть цікаво, чи випередимо зливу.
Мовби у відповідь далеко з правого боку гримнуло. Разнесміливо, ніби прокашлюючись, розминаючись. Відразу вдругесильніше, хазяйським тоном.
Десь над нами бахкає,Анна тицьнула гостряком парасолі в бік грому, враз стрепенулася. Чекай, а куди ми їдемо взагалі?
Яккуди? Додому. Чи ні? здивувався чоловік.
Куди прямуєш? аби візник напевне зрозумів, до кого запитання, вона торкнула його нижче спини парасолем.
Так на Татарку,візник лишався спокійним, знову ляснув коня віжками.
Бачиш? Що не так, Аню? пальці торкнули лікоть.
Татарська вулиця! голосно мовила вона. Будинок тобі покажуть!
Не звольте хвилюватися, пані,прогуділо у відповідь.
Скоро довезешнакину, пообіцяв Іван, сів до дружини півобертом. Ти сьогодні аж надто підозріла. То буфетник не так дивиться, то ванька не туди везе.
Везе він якраз туди, Анна говорила, ширяючи думками далеко звідси. Але поїхав раніше, ніж йому сказали адресу.
Ой, заради бога! Від Опери він інакше не поверне! У нього, Аню, іншого маршруту нема.
Є.
Не розумію, для чого зараз оця твоя впертість.
Сама не розумію, Анна труснула головою, поправила кучері під капелюшком. Звичка зважати на дрібниці.
Корисна в моїй нашій роботі. Зовсім зайва, коли ми випили шампанського й відпочиваємо. Ічоловік витримав паузу, яку роблять, перш ніж виправдатися, і про те, що хотіли, поговоримо вже завтра. Вибач. Знаю, в тебе були певні думки, почути їхнайперше мій інтерес.
Може, й так, Анна закусила нижню губу, знову труснула головою, теперсильніше, сказала більш упевнено, твердо:Справді, ти правий. Інколи корисні звички бувають дурними. А думкичому були? Вони є. Але згодна. Не зараз же говорити на серйозні теми. Завтра маємо цілий день. І свіжі голови.
Копита прудко цокали бруківкою.
Гуркотіли важкі негумовані колеса.
Невпинно сунула гроза.
4
Дощ упав на них, щойно екіпаж заїхав на звивисту Татарку.
Перед тим червневі сутінки враз перетворилися на темряву. Все довкола мовби хто накрив чорною рядниною, аж завмер від несподіванки кінь. Та щойно Іван зібрався гаркнути, як над ними вибухнув грімі мовби прорвав дірку в небесній тверді.
Важкі краплі не падали рясно-густолилися щільним потоком. Анна ніколи не бачила водоспаду наживо, лише на картинках у «Довкола світу». Зараз дістала нагоду уявити, яка вона насправдінестримна, гуркотлива стихія. Так виливається вода з відра, але цього разу відро було величезним. Люди ж для того, хто поливав, виглядали дрібними, нікчемними створіннями, яких із земної поверхні можна змити отак, за один прийом.
Умент намокли всі троєрозкривати парасольку вже не було потреби й не мало сенсу. Анна пирхнула, як роблять купальники, невдало пірнувши й наковтавшись річкової води. Інстинкт кинув її в розкриті Іванові обійми. Чоловік притиснув її до себе обома руками, ногою копнув передок, заволав, перекрикуючи гуркіт грому:
Жени! Шмарклі жуєш тут!
При Анні він ніколигаразд, майже ніколи не був грубим. Хоча на службі дозволяв собі ще й не таке. Поліцейська робота зобовязувала, там мало хто стежив за язиком і світськими манерами. І все ж її трохи збентежили нічим не виправдані різкість та злість. Візник не винен, що почалася злива. А Вольські, своєю чергою, могли пересидіти й напевне перечекали б негоду, додивляючись виставу. Тож провину за те, у що втрапили, Анна мимоволі переклала на себе. Хай би вже чоловік на неї сваривсяхоча за пять років шлюбу подружжя Вольських не дозволяло собі сварок ніколи.
Гараздмайже ніколи.
Тим часом візник і без команди погнав. Точніше, смикнувся, побіг чвалом уперед кінь, прискорений громом і відчутно наляканий блискавкою. Вона криво, навпіл розколола небо точно над ними. Анна втягнула голову в плечі, лице щільніше заховала в оберемку Іванових обіймів. Майнулоось зараз яскравий гостряк блискавки прониже її наскрізь. Так, мабуть, виглядав гнів Зевса-Громовержця з давніх міфів: у дитинстві зачитувалася історіями про грецьких богів.
Кінь заіржавтепер блискавка сяйнула ліворуч.
Куди! Сюди, чорт забирай!
Чого лаєтесь, пане?! Я звідки знаю, куди вам треба?
Коляска справді проскочила поворот на їхню вулицю. Візник натягнув віжки, лаючись уголос і не жаліючи вух дами-пасажирки. Кінь уперто тупцяв на місці, місив грязюку копитами, не бажав розвертатися й подав невдоволений голос іще кілька разів.
Суцільний потік із неба поволі перетворювався на великі, звичніші дощові краплі.
Звідси добіжимо скоріше! вигукнув Іван. Без того вже мов хлющі!
Моя сукня! Анна мало не плакала. Мої черевички!
А мій мундир! парирував чоловік. Побігли, кажу!
Христя помре, як побачить!
Ага! Христя нас переживе! Гайда!
Скочивши з коляски на мокру землю, Вольський простягнув руки. Анна наважилася, ступила за ним. В останній момент згадала про парасольку й тростину. Потягнулася по речі, аж тепер утратила рівновагу на слизькому.
Ай!
Вони впали разомІван таки встиг підхопити дружину, але не втримався, повалився разом із нею. Лиш в останній момент йому дивом удалося розвернутися так, аби Анна опинилася на ньому зверху.
Та що ж ви так, пане! От же ж горе!
Візник поквапився на допомогу, хоч навряд аж так хотів цього. Анна вчепилася в простягнуту руку, ванька підняв її сильним ривком. Боком відступивши до найближчого дерева, Анна схопилася за стовбур. І тут знову її прорвало, як допіру в театрізареготала дзвінко, нестримно, голосно, немов заповзялася заглушити сміхом грозу.
Ніби навмисне гуркіт послабшав, почав ущухати.
Смішно тобі,буркнув Іван, обережно стаючи на ноги.
На себе глянь
А тина себе.
Блискавка сяйнула в повній тиші, це додало чогось лиховісного.
Я той Звиняйте, пане Їхав би собі
Анна й забула, що на них досі дивиться візник, котрий ще й зробився раптом рятівником. Машинально поправила сукню. Аж тепер зрозуміла: капелюшок злетів із голови при падінні. Грозовий вечір ставав світлішим, природнішим, а черговий відблиск із неба висвітив утрату. Під правою Івановою ногою.
Та їдь уже, їдь! відмахнувся Вольський.
Гроші,нагадала Анна.
Тьху, справді
Вольський із помітною огидою поліз у кишеню мундира. Видобув портмоне. Нахилився, аби хоч якось прикрити від дощу гроші. Підніс ближче до очей, пошукав і знайшов рубль. Подумавши, доклав полтину, тицьнув візникові. Той, помацавши, бовкнув обережно:
Докинути б треба.
За дощ? То до небесної канцелярії! відрізав Іван, ховаючи шкіряне портмоне назад. Подякуй краще, що я з тебе не вирахував.
З мене?
Ага. За задоволення.
Утративши до ваньки інтерес, Вольський нарешті помітив, що втоптав капелюшок дружини в багнюку.
Та що ж таке сьогодні! він нагнувся.
Не чіпай! зупинила Анна. Лиши його! Я це на голову більше не надягну!
Завтра поїдемо по новий!
А сьогодні нарешті ходімо додому!
Дощова стіна ставала дедалі рідкішою. Краплі вже не були такими важкими. Розвиднювалося, гриміло не так, відкочувалося далі. Блискавка знову нагадала про себе, але теж блякнула. Візник нарешті розвернув коня, тримаючи за вуздечку, почалапав назад неширокою вулицею.