Всего за 356 руб. Купить полную версию
Зрозуміло. Анна нарешті знайшла шпаринку, яка дозволяла перервати пяну сповідь розгубленого батька, котрий звик, що гроші дають силу, владу й безпеку. Але досі не почула, чим я можу допомогти і чому саме я.
Бо вижінка. До всьогоудова поліцейського. Нарешті, самотужки знайшли винуватців його наглої смерті. Й зберегли цю обставину в суворій таємниці. Що свідчить: ви не з язикатих. Берегтимете чужі секрети, як свої. Зможете знайти Ольгу самостійно. І впораєтеся із цим краще, ніж орава поліцейських. Зараз я переказую слова Юлія Марковича.
Отакої, значить, пан Харитонов про мене думки, гмикнула Вольська. Високої, бачу. Але до чого тут та очевидна обставина, що яжінка? Навпаки, в одну з наших не аж таких давніх зустрічей Юлій Маркович укотре наголосив: слідча роботане жіноча справа. Нехай нове століття лиш почалося й воно вже відзначається стрімкими змінами. Міняється все, окрім поліцейської служби. Ніде на теренах імперії наша сестра не допущена до питомо чоловічих занять. Зараз і я переказую вам слова Юлія Марковича. Він при цьому ще додавніде, голубонько моя.
Усе це, Пивоваров тицьнув пальцем на фотографії,огидно й неприпустимо показувати стороннім чоловікам. Принаймні я не знаю батька, котрий дозволить дивитися на знімки оголеної шістнадцятирічної доньки. Ще й такі жахливі.
Пан Харитонов же бачив
Дзуськи. З нього досить моїх пояснень, що вони непристойні. Жінка ж може на таке дивитися, не так соромно. Звичайно, не всяка. Ідеться про таку, як ви, Анно Ярославівно. Утаємничену в поліцейські справи. Та, якій можна довіряти делікатні питання. Власне, що кажу Така жінка, як ви, єдина у своєму роді.
Дякую. Прийму за комплімент.
Кращеза пояснення, чому говорю про таке саме з вами. Знайдіть мою мазунку, пані Вольська. Ваше імя ніде не звучатиме. Юлій Маркович не сприятиме вам офіційно й особисто. Але й не заважатиме. Звітуватимете мені й тільки мені. А я вже сам рухатиму пошук далі. Усе, що вдасться виявити, через мене почує пан Харитонов. Поліція вживе потрібних заходів тихцем. Про винагороду Гроші Навіть чути не хочу, не торгуюся, не обговорюю. Ви не називаєте суму. Просто берете, скільки даю. Требадістанете ще.
З іншої кишені Пивоваров витягнув ще один сірий пухкий конверт.
Моя згода вас не цікавить? запитала Анна.
Хіба ви відмовляєте мені? Чорт забирай! У них тут посуд битий! Нехай несуть цілу чарку, бо дістануть від мене, що заслужили!
Знову закалатав дзвінок.
4
Пивоваров наказав принести на додачу до цілої чарки ще карафку рому й викликати візника Анні.
Послужливий метрдотель вивів гостю до брички особисто. Запропонував руку з підкресленою галантністю, і Вольська змусила себе всміхнутися й узятися за підставлений лікоть. Уже назовні, коли бричка підкотила й напомаджений намірився бути чемним до кінця й підсадити даму, жестом зупинила, натягнула ще ширшу усмішку.
Дякую. Пройдуся пішки, тут недалеко.
Як зволите-с. Завжди раді бачити вас тут.
Особисто мене? Ви знаєте, хто я? Ми знайомі?
Для нас дорогий кожен гість і почесна кожна гостя, метр випромінював вишколену любязність. Честь маю, мадам.
Візник понуро відїхав, утративши заробіток: клієнти «Північного» завжди щедро платили. Анна тим часом рушила пішки в бік Хрещатика. Злукавила, бо насправді звідси до потрібної їй Ольгинської не те, щоб дуже далеко, але не зовсім зручно. Вольська виросла там, у Липках, тож чудово орієнтувалася у верхньому Києві. Й багато разів долала ногами підйоми, місцямикруті як для жіночих підборів. Проте пішої прогулянки зараз треба, це давало час обмізкувати несподівану пропозицію. І продумати подальші дії, хоча б на короткий час, до кінця дня.
Далі навряд вийде.
Адже важко вгадати, чим завершиться візит, який вона нанесе зараз. Там, куди йде Анна, її появі не зрадіють. Більше того: Вольська з першого ж кроку викличе на себе вогонь і накличе гнів. Цвіркунові її нахабство навряд чи сподобається. А він знатиме про все менш ніж за годину після того, як усе відбудеться. Отут Анна й перевірить, наскільки далеко готовий зайти в цій справі головний слідчий київської розшукової поліції пан Харитонов. І до якої межі дозволить підійти вдові слідчого, яку два місяці тому висміяв за бажання допомогти в розшуку вбивць її чоловіка.
Прогулянка сама по собі виходила приємною. Зараз літо перетікало в осінь, і киянам, особливо корінним, дуже до душі цей стан довкілля. Уже не спека, ще не сльота. Сухий вітер не ганяє сірий вуличний пил, від якого доводиться раз у раз примружувати очі і який непомітно, але відчутно осідає на неприкриті одягом частини тіла. Налипаючи на вологу від поту шкіру, провокуючи прикрий свербіж. Чухатися при людях, у товаристві не всякий ладен собі дозволити, тож доводилося терпіти, хіба викроювати слушну нагоду й робити це непомітно.
Загалом денний київський гармидер, особливо в центральній частині, де вирувало ділове й світське життя, улітку втомлював, дратував і загалом заважав, додаючись до спеки. У такі періоди Анна ненавиділа рідне місто й намагалася без нагальної потреби не залишати спершу батьківський будинок, потімтиху зелену Татарку. Та щойно наставало міжсезоння, дуже комфортне на дніпровських берегах, Вольська сама шукала приводу вийти в люди.
Рій думок не відволікав. Ноги несли Анну в потрібному напрямку самі. У рідні Липки могла пройти навіть із заплющеними очима, і хай вгору, затенайкоротшим з усіх можливих шляхів. Коли нарешті дісталася Ольгинської, звичні вуличні звуки поглинув тутешній затишок. Чомусь Вольську не здивувало, що потрібна їй поважна особа оселилася саме в цьому шляхетному місці, де самі лише нові будинки з колонами вимагали завмерти, виструнчитися й зняти капелюха.
Потрібну оселю знайшла швидко. Бородатий двірник у чистому сірому фартуху чемно запитав, кого бариня шукають. Почувши прізвище, поважно крекнув, уклонився й прочинив перед Анною важкі двері. Піднявшись на вказаний двірником другий поверх, вона, не вагаючись, повернула ручку на дзвінку. Після другого сигналу їй відчинили. На порозі завмерла дівчинапокоївка, молода й негарна: обличчя псували задовгий ніс та ластовиння. Пускати гостю за поріг покоївка не поспішала.
Я до Лева Максимовича, сказала Анна, фраза вийшла сухою й холодною.
Його превосходительства нема вдома, кліпнула очима дівчина.
З виразу її обличчя Вольська зрозуміла: покоївку дивує, як візитерка могла цього не знати.
Коли так, хотіла б переговорити з Катериною Львівною.
А покоївка озирнулася, мовби шукаючи потрібних слів, знову глянула на Анну. Я не знаю
Ви не знаєте, чи вдома хазяйська донька?
Що тут відбувається?
Дівчина здригнулася, немов її шмагонули нагайкою. Швиденько відступила, і тепер між Анною та Емілією Дмитрівною ніхто не стояв. Удома дружина титулярного радника Лева Градова ходила так, ніби вибралася на прийняття.
Що відбувається, Уляно? повторила господиня, дивлячись проте на незвану гостю.
Дозволите зайти?
Що відбувається? утретє повторила Емілія Дмитрівна.
Але не заперечила, коли Вольська переступила поріг і щільно причинила за собою двері. Утім, гостинності не виявляла. Навпаки, пройшла вперед, аби загородити собою прохід далі передпокою.
Добридень, мовила Анна. Ми знайомі. Тиждень тому, заручини в Царському парку.
Не пригадую.
Пані Градова стояла надто близько, аби в її очах можна було прочитати брехню.
Анна Вольська. Я ще розказала одну теорію
Вийди.
Короткий наказ призначався Уляні. Покоївка запашіла, слухняно зігнула коліна в кніксені, швидко залишила дам сам на сам.
Теорія ваша ідіотська, любонько, відрізала Емілія Дмитрівна. Щось мені підказує, ви її вигадали тоді на ходу. Навряд чи дуркували, любонько. Ви вдова поліцейського, чи не так?
Отже, згадали. Приємно, це полегшить розмову.
Розмову? пані Градова зіграла здивування. Про візити слід попереджати заздалегідь. Хіба тут, у Києві, так не водиться? У нас у Москві не заведено вриватися в чужі оселі без дозволу.
Я не вривалася. Прийшла з миром, Еміліє Дмитрівно. Треба побалакати