Він з надією поглянув на свій будинокчи не кличе його, часом, дружина. Але вона не кликала.
Хочу зясувати це суто для себе,запевнив я його, знову посміхнувшись.Коли ви зайшли в будинок, доктор Зальцер був уже там, так?
Він кивнув, з кожною миттю непокоячись дедалі більше.
А хто там ще був?
Міс Кросбі-молодша.
Морін?
Гадаю, що її звати саме так.
І Зальцер провів вас у кімнату Дженет? Ви пішли туди разом із Морін?
Так. Вони обидва зайшли зі мною в спальню померлої. Молодша... молода жінка виглядала дуже засмученою. Вона плакала.
Лікар ще раз торкнувся жоржини.
Можливо, слід було зробити розтин,раптом сказав він.Але, запевняю вас, у цьому не було потреби. Симптоми злоякісного ендокардиту не сплутаєш ні з чим. Тут варто подбати про почуття рідних.
І все ж теперпісля того, як минуло чотирнадцять місяцівви вважаєте, що слід було зробити розтин?із притиском спитав я.
Строго кажучи, це таки слід було зробити, бо її лікував доктор Зальцер, який, за його власним зізнанням, є доктором природничих наук, а не медицини. Однак усі симптоми...
Так, я це вже чув... Їх ні з чим не сплутаєш. Іще одне, доку. Чи бачили ви Дженет Кросбі колись раніше? Маю на увазі, до смерті?
Він втомлено глянув на мене, розмірковуючи, яку пастку я йому приготував.
Бачив її в машині, але не говорив з нею.
Тож ви бачили її недостатньо близько, щоб помітити якісь симптоми серцевої хвороби?
Він кліпнув.
Цього я справді не зауважив.
Наскільки розумію, у неї ці симптоми були впродовж кількох місяців. Ви кажете, що бачили її в авто. Як давно це булоколи саме ви її бачили? Чи задовго до смерті?
Місяць, дване пригадую точно.
Саме це я й намагаюся зясувати,сказав йому терпляче.З такими симптомами ви би розпізнали хворобу, якби побачили дівчину перед тим, як вона померла?
Не думаю.
А ви впевнені, що ці симптоми були?
Він облизав тонкі губи.
Я справді не розумію, на що ви натякаєте,сказав Бьюлі, поволі задкуючи.І я дійсно не можу вділити вам більше часу. Кожна моя хвилинадорога. Прошу мені вибачити!
Усе гаразд, лікарю!мовив я.Ну що ж, дякую! Пробачте, що потурбував вас. Знаєте, як це буваєя просто хотів зняти тягар з душі. Мені подобалася та дівчина.
Він нічого не сказав, продовжуючи задкувати у напрямку трояндових кущів.
Ще одне, лікарю!додав я.Як сталося, що доктор Зальцер підписав ще й свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, коли той випадково застрелився? Хіба тоді це було етично для неспеціаліста?
Він поглянув на мене так, як дивляться на великого павука, котрий зненацька впав на голову.
Мені не можна хвилюватися,сказав він тремтячим голосом.Запитайте про це в нього самого, а мене не тривожте!
Добре,сказав я,це хороша думка. Дякую, лікарю; я так і зроблю!
Він розвернувся і попрямував доріжкою до троянд. Зі спини виглядав іще старішим. Я бачив, як він обірвав засохлу головку троянди з куща, та помітив, що рука його тремтить. Боюся, що я зіпсував йому пополудневий відпочинок.
Маленька, схожа на пташку жінка стояла тепер на ґанку і дивилася на мене з надією. Але коли я підійшов, вдала, що не помітила мене.
Боюся, що забрав у лікаря надто багато часу,мовив я, знову здіймаючи капелюха,бо він стверджує, що цінує кожну хвилину. Чи пять доларів буде достатньо за клопоти?
Її втомлені очі просвітліли. Худе обличчя просяяло.
Ви дуже любязні,сказала вона і нишком глянула на старого, котрий схилився над черговим кущем, й звідти виднілася лише його панама.
Я вклав банкноту їй в руку. Вона швидкоз проворністю ящірки, котра полює на комахусхопила її і сховала. В мене виникла підозра, що чоловік у дальньому кінці саду й не побачить її. Але принаймні я не цілковито зіпсував його пообідній час.
IV
Я рвучко розчахнув двері контори й увійшов. Джек Керман дрімав у кріслі біля вікна. Пола сиділа за моїм столом, упорядковуючи картотеку, що давала нам змогу тримати руку на пульсі Оркід-Сіті. Завдяки їй ми точно знали, хто є хто в цьому містіхто тут мешкає у даний момент, хто його полишив, хто з ким одружився тощо. Хоча зазвичай Полі допомагали в цьому аж четверо дівчат, вона наполягала на тому, щоб час од часу переглядати карточки самій.
Проходячи повз Кермана, я начепив на нього свого капелюха, розбудивши сплюха. Пола підвелася, Керман незадоволено щось буркнув, протер очі та позіхнув.
То як вонопрацювати?поцікавився він.Чи ти ще не почав?
Почав,відповів я і, сівши, потягнувся за сигаретою. Запалив її, потім, відчепивши брудні манжети та жбурнувши їй у кошик для сміття, розпочав розповідь. Я виклав їм усі подробиціза винятком недовгого побачення зі сестрою Гарні. Опустив цей епізод, знаючи, що Пола такого не схвалить, а Керман надто збудиться.
Не так багато,підсумував я,але достатньо, аби змусити мене думати, що цим варто зайнятися. Можливо, тут і нема нічого такого, а можливо, щось і є. Чим менше ми здійматимемо галасу, тим краще. Поки що нікому нічого не повідомлятимемо.
Якщо той тип у «доджі» таки переслідував тебе, то, здається, витік інформації вже був,зазначив Керман.
Так, але ми не впевнені у цьому. Можливо, типа просто зацікавило моє обличчя. Може, він практикується, щоб стати детективом.
Я простягнув руку до телефону.
Зєднайте мене з поліцейським управлінням,сказав телефоністці.
Ти знаєш номер його машини?поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.
Оце зараз встановлюю її власника,пояснив я.Зєднайте мене з лейтенантом Міффліном,додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»
Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.
Це Меллой. Як справи, Тіме?
Тобі що до того?гаркнув він.Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?
Мені треба зясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.
Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає,вїдливо сказав Тім.Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.
Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш,зіронізував я і посміхнувся.Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.
Ти серйозно кажеш про сорочку?
Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейфта будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинитьхіба б її підстрелили.
Можливо, хтось так і зробить,сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний.Але якщо вже ти радиш...
Ценайбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?
Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.
Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.
Що це ти робиш?поцікавився я.
Звязуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.
Облиш. Я просто переповідаю йому те, що мені сказали інші. Це доволі безпечно для копа, але не досить надійно для друга.
Керман кинув слухавку, наче ужалений.
А що, як він справді продасть будинок чи заставить дружину? Ти ж знаєш, який він помішаний на перегонах.
Чи бачив ти колись його будинок і дружину? А от я бачив. Так я лише зроблю йому послугу.
Коли врешті на лінії почувся голос Міффліна, я спитав:
То що ти зясував?
Як ти казав: номер ОР-3345?
Так.
Авто зареєстроване на Джонатана Зальцера, бульвар Футхілл, санаторій. Ти це хотів знати?
Я намагався говорити спокійно.
Можливо. А хто такий Зальцер і що ти про нього знаєш?
Небагато. Він тримає санаторій для диваків. Якщо у вас болить живіт, то Зальцер заллє вас по самі вуха фруктовими соками, щоб вони там бродили. Він і справді так лікує!
І в цьому нема жодних зловживань?
Про що ти говориш! Йому вони й не потрібнівін і так гребе купу грошей!
Ну що ждякую, Тіме!
А ти впевнений у конячці?
Звісно!озвався я, підморгнувши Джекові.Не забудь закласти сорочку!
Поставлю аж пять баксівале не більше.
Я повісив слухавку.
Пять баксів! Та він справжній азартний гравець!
Машина належить Зальцеру, так?запитав Керман.
Я кивнув.
Можливо, ми таки недаремно старались!і я поглянув на Полу.Що у тебе є на Зальцера?
Зараз погляну,і вона поклала переді мною карточку.Це може тебе зацікавити. Тут усе, що ми маємо на Дженет Кросбі.
Поки я ознайомлювався з деталями, Пола сходила в сусідню кімнату, де тримала картотеку.
Танці, теніс і гольф,сказав я, дивлячись на Кермана.Зовсім несхоже на людину з хворим серцем. Близькі друзі: Джоан Парметта та Дуґлас Шеррілл. Кілька років тому вона була заручена зі Шерріллом, але з незрозумілих причин розірвала заручини. Хто такий Шеррілл?
Ніколи про нього не чув. Хочеш, щоб я зясував?
Було б непогано, якби ти зустрівся з тією дівицею Парметта та Шерріллом. Скажи їм, що дружив із Дженет у Сан-Франциско. Вигадай якусь легенду на випадок, якщо вони цікавитимуться твоїм минулим. Пола тебе тим підготує. Що мене цікавить, Джеку, то це їхня реакція на те, що в неї були проблеми зі серцем. Можливо, вона справді мала слабке серце; якщо ж ні, то тут нам є над чим попрацювати.
Гаразд,сказав Керман.
Увійшла Пола.
Не густо,повідомила.Зальцер відкрив свій санаторій у 1940-му. Розкішний заклад. Перебування в ньому коштує двісті доларів на тиждень.
Непогані прибутки,зауважив я із заздрістю.
Деякі люди геть з глузду зїхали. Уявіть-но лишеплатити такі гроші за якусь склянку соку!вдавано нажахано вигукнув Керман.Ось де легкий заробітокнам би такий!
Щось ще?
Йому 53 роки. Одружений. Дітей не має. Вільно володіє німецькою та французькою. Має ступінь доктора природничих наук. Жодного хобі,прочитала з картонки Пола.Це все, Віку!
Окей,сказав я, підводячись.Допоможи Джеку, добре? Йому потрібно знати все про цю дівицю Парметта та про Шеррілла. А я поки зійду вниз та побалакаю з матінкою Бендікс. Хочу дізнатися дещо про персонал Кросбі. Дворецький чомусь не викликає в мене довіри. Можливо, його винаймала на роботу саме вона.
V
На перший поглядта навіть і на другиймісіс Марту Бендікс, виконавчого директора «Агенції з добору прислуги», легко можна було повважати чоловіком. Вона була огрядна й широкоплеча, стригла волосся коротко, носила чоловічі краватку і комірець та одягалася в твідові чоловічі піджаки. І лише коли підводилася та виходила з-за столу, ви зі здивуванням помічали, що на ній були хоча й твідова, але спідниця, шовкові панчохи й важкі спортивні черевики. Вона вирізнялася неабиякою силою, і якщо ви були недостатньо обережні, тримаючись од неї подалі, то місіс могла з таким завзяттям ляснути вас по плечах, що ваша спина потім боліла б добрих дві-три години. Сміх її був громоподібний і нагадував постріл рушниці дванадцятого калібру, і якщо ви не були пильні, то підскакували, мов підстрелений, зачувши цей її сміх. Не хотів би я жити з такою жінкою! Але вона була добродушна, щедра і цікавилася субтильними блондинками значно більше, ніж такий здоровань, як я.
Соромязлива дівчина з кролячим обличчям провела мене у кремово-зеленкуватий кабінет місіс Бендікс, відскочивши від мене так, наче я виказував наміри ґвалтівника, двозначно посміхнувшись при цьому шефині.
Заходь, Віку!зарокотала місіс Бендікс з-за столу, заваленого паперами.Присядь-но! Давненько тебе не бачила. Чим ти займався увесь цей час?
Я присів, посміхнувшись їй.
Та всім потроху,озвався.Перебивався з хліба на воду. Мені потрібна твоя допомога, Марто. Чи мала ти колись справи з Кросбі?
Зовсім недовго.
Вона нахилилася, дістала пляшку шотландського віскі, дві склянки та півдюжини кавових зерен.
Випиймо,запропонувала.Але не хочу засмучувати Мері. Вона не схвалює, коли пють у робочий час.
Меріце та, що з кролячими зубками?
Не зважай на її зубкитебе вона не вкусить,місіс Бенфікс простягла мені півсклянки віскі та кілька кавових зерен.Ти говориш про тих Кросбі, котрі мешкають на бульварі Футхілл?
Я ствердно кивнув.
Лише раз я мала з ними справуі більше не хочу. Це було років шість тому. Тоді я набрала для них увесь персонал. Але коли померла Дженет Кросбі, вони всіх звільнили і взяли інших людей. Нових набирали самі.
Я сьорбнув віскі. Воно було міцним та приємним на смакблагородний напій.
То ти хочеш сказати, що звільнили всіх?
Саме це й хочу сказати.
І що з ними сталося?
Поприлаштовувала їх на інші роботи.
Я перетравив почуте.
Послухай, Марто,нехай це залишиться між нами і кавовими зернамиале маю намір докопатися до причин смерті Дженет. У мене є зачіпка, але чи варто над цим працювати, ще не знаю. Не впевнений, що міс Кросбі справді померла від серцевого нападу. Я хотів би поговорити з кимось зі старої обслуги. Можливо, вони щось знають. Наприклад, дворецький. Хто ним був?
Джон Стівенс,відповіла місіс Бендікс по коротких роздумах. Вона допила віскі, вкинула у рот кілька кавових зерен, сховала склянку та пляшку й натиснула настільну кнопку дзвінка.
Зайшла дівчина з кролячим обличчям.
Де тепер працює Джон Стівенс, люба?
Дівчина з кролячим обличчям відповіла, що зараз зясує. Через кілька хвилин повернулася й повідомила, що той працює у Ґреґорі Вейнрайта, Джефферсон-авеню, Хіллсайд.
А як щодо покоївки Дженет? Де вона тепер?поцікавився я.
Місіс Бендікс махнула рукою дівчині з кролячим обличчям. Коли та пішла, місіс Бендікс сказала: