Сестра Флемінґ, але вона вам не сподобається. Вона ненавидить чоловіків.
Справді?
Дівчина всілася поруч зі мноюстегно до стегна.
Вона не може нас почути?
Узагалі-то мені на це начхатиале не може. Вона перебуває в лівому крилі будинкуну, там, де гаражі. Коли Морін почала волати, її помістили туди.
Саме це я й хотів дізнатися.
До біса чоловіконенависниць,мовив, пригортаючи її до себе.
Дівчина нахилилася до мене.
А ви часом не чоловіконенависниця?
Це залежить від чоловіка.
Тепер її обличчя було так близько, що я торкнувся губами скроні. Здається, це їй сподобалося.
То як вам цей чоловік?
Поки що непогано!
Я забрав у неї віскі, поставивши склянку на підлогу.
Ось так буде по-моєму.
Шкода віскі.
Зможете допити його зовсім скоро.
Справді?
Вона пригорнулася до мене, упявшись губами в мої. Отак ми сиділи якийсь час. Раптом дівчина відірвалася від мене й підвелася. На мить я навіть подумав, що воназ тих, хто далі поцілунків не йде, але помилився. Дівчина підійшла до дверей і замкнула кімнату на ключ. Потім повернулась і знову сіла поруч.
III
Я припаркував свій «бьюїк» біля адміністративної будівлі штатуна розі Центральної та Фельдман-авенюі піднявся сходами, поринувши у світ бланків, безлюдних коридорів та зморшкуватих, невизначеного віку клерків, які з нетерпінням чекали на реєстрацію чергового мерця.
Відділ реєстрації народжень і смертей був на першому поверсі. Заповнивши бланк, я простягнув його у віконце червонопикому клеркові, котрий поставив на ньому штамп, узяв у мене гроші й махнув рукою в напрямку одного зі стелажів.
Подивіться самі, містере Меллой,сказав він.Шоста папка праворуч.
Я подякував.
Як ваші справи?поцікавився він, перехилившись через стійку, готовий змарнувати і свій час, і мій.Давненько вас не бачив!
А й справді!погодився з ним.Справи йдуть добре. А у вас? Люди вмирають так само?
І так само народжуються. Й одне кладе край іншому.
Таке життя.
Більше я нічого не спроможний був сказатинадто втомився. Недовге побачення з міс Гарні геть мене виснажило. Я підійшов до стелажів. Папка «С» важила, здавалося, тонну, тож я ледь доніс її до стола. І в цьому була винна знову ж таки міс Гарні. Я втомлено перегортав сторінки й невдовзі натрапив на свідоцтво про смерть Дженет Кросбі. Витягнув із папки пожовклий конверт, підписаний олівцем. Міс Кросбі померла від ендокардиту 25-річною, і сталося це 15 травня 1948 року. Свідоцтво підписав лікар Бьюлі. Я записав його прізвище, а потім перегорнув ще з дюжину сторінок назад, поки не віднайшов свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі. Той помер від ураження мозку, спричиненого пострілом з вогнепальної зброї. Підписали свідоцтво лікар Дж. Зальцер та коронер Франклін Лессвейз. Я занотував і це, та, полишивши папку на столі, підійшов до клерка, який з лінивим інтересом спостерігав за мною.
Вам хтось поставить цю папку на місце?запитав я, перегнувшись через стійку.Щось я не такий міцний, як гадав.
Нехай це вас не турбує, містере Меллой!
І ще одне: хто такий доктор Джон Бьюлі та де він мешкає?
У нього крихітна квартирка на Скайлайн-авеню,повідомив мені клерк.Але якщо вам потрібний хороший лікар, не ходіть до нього.
Чому?
Клерк стенув плечима.
Він просто старий. Можливо, пятдесят років тому його і можна було вважати хорошим лікарем, але тепер цей докторпросто коновал. Боюся, що він вважає, ніби трепанаціящось на кшталт відкривання бляшанки консервованих бобів.
А хіба не так?
Клерк розсміявся.
Це залежить від того, чию голову ви маєте на увазі.
Звісно. То ви кажете, що Джон Бьюліспрацьований нікчема, так?
Саме так і можна охарактеризувати його. Втім, він хоча б не шкодить своїм пацієнтам. Думаю, що їх у нього тепер не більше дюжини.
Клерк почухав вухо й підсліпувато глянув на мене.
Працюєте зараз над чимось?
Я ніколи не працюю,пожартував я.Побачимося! Бувайте!
Повільно й задумливо спустився сходами та вийшов на сліпуче сонце. Раптово помирає дівчина, спадкоємиця мільйонів, і до неї викликають абиякого лікаря. Щось зовсім несхоже на мільйонерів. Природніше було б очікувати прибуття загону найдорожчих лікарівщоб позбавити життя таку бажану здобич.
Я заповз у свій «бьюїк» і натиснув на стартер. Помітив припаркований через дорогу оливково-зелений «додж». За кермом, читаючи газету, сидів чоловік у бежевому капелюсі. Я б його й не помітив, якби він раптово не підвів голову, і, побачивши мене, не швиргонув газету на сидіння та не завів двигун. Отоді я й пригледівся до нього, дивуючись, чому він так раптово втратив інтерес до своєї газети. Це був кремезний чоловяга з плечима, мов шафа. Голова його, здається, була посаджена просто на плечібез жодного натяку на шию. Мав тоненькі чорні вусики-ниточки. Очі прикриті капелюхом. Ніс і вухо були, вочевидь, колись пошкоджені, але так і не зажили остаточно. Він був схожий на одного з тих крутих хлопців, яких часто бачиш у бойовиках студії «Ворнер бразерз» та котрих зазвичай грає Гамфрі Боґарт.
Я влився в потік машин і поїхав на схід, у напрямку Центральної авеню, нікуди не поспішаючи й не спускаючи ока з водійського дзеркальця.
«Додж» приєднався до руху машин, що їхали у західному напрямку, однак потім, під пронизливе виття клаксонів та лайку водіїв, різко розвернувся і поїхав за мною. Я ніколи б не повірив, що таке можна безкарно зробити на Центральній авеню, але копи або ж спали, або їм було надто жарко, щоб хоч якось зреагувати.
На перехресті Вествуд-авеню я знову глянув у дзеркальце. «Додж» був у мене на хвості. Я бачив, як водій із сигарою в зубах сидів, розвалившись за кермом та виставивши лівий лікоть у відчинене вікно. Я зманеврував так, щоб побачити номери авто і запамятати їх. Якщо він мене переслідує, то робить це дуже невміло. На Голлівуд-авеню я натиснув акселератор і тепер їхав зі швидкістю шістдесят пять миль. «Додж» після хвилинної затримки рвонув уперед і невдовзі наздогнав мене. На бульварі Футхілл я зненацька розвернувся і різко зупинився. «Додж» проскочив повз мене. Водій, навіть не глянувши у мій бік, помчав у напрямку траси Лос-АнджелесСан-Франциско.
Я записав номер «доджа» на старому конверті, де вже раніше нашкрябав прізвище лікаря Бьюлі, й дбайливо сховав конверт у кишеню. Тоді знову завів «бьюїк» і поїхав Скайлайн-авеню. Невдовзі на одному з будинків помітив мідну табличку, що виблискувала на сонці. Вона була прикріплена до низьких деревяних воріт, за якими виднілися невеличкий сад та бунгало з канадської сосни, вікна котрого виходили на дорогу. Скромне, спокійне помешканнямайже нетрі порівняно зі суперсучасними будівлями по інший бік вулиці.
Я висунувся з вікна. Але з такої відстані неможливо було прочитати витерті букви на табличці. Тож я вийшов з машини і підступив ближче. Навіть і так нелегко було прочитати, що там написано, але мені все-таки вдалося второпати, що це справді будинок доктора Джона Бьюлі.
Поки я шукав клямку на хвіртці, з-за рогу знову виринув «додж» і проїхав мимо мене. Водій начебто й не глянув у мій бік, але я знав, що він мене побачив і зрозумів, куди я спрямувався. Тож я зупинився і поглянув услід авто. Воно промчало шосе і зникло з поля зору, повернувши на Вествуд-авеню.
Відсунувши з лоба капелюха, я витягнув пачку «Лакі страйк» і запалив сигарету, відтак заховав пачку в кишеню. Тоді підняв клямку на хвіртці і попростував доріжкою з гравію до бунгало.
Сад був маленький, але компактний, і такий охайний та доглянутий, мов казарма в день інспекції. Жовті жалюзі, вицвілі й бляклі, затіняли вікна. Вхідні двері явно потребували свіжого шару фарби. Втім, це стосувалося й самого бунгало.
Я натиснув на дзвінок і трохи вичекав. За якийсь час усвідомив, що хтось спостерігає за мною крізь жалюзі. Мені не залишалося нічого іншого, як надати обличчю приємного виразу й чекати далі. Що я й зробив.
Коли вирішив подзвонити ще раз, почувся якийсь скрегіт, і вхідні двері відчинилися.
Жінка, яка дивилася на мене, була невеличка, худенька та схожа на пташку. Одягнена в чорну сукню, модну років із пятдесят томуі це ще за умови, що ви увесь цей час прожили на безлюдному острові й ніколи не тримали в руках журналу «Вог». Худе змарніле лице виражало покірність долі, а очі наче промовляли, що життя було нелегким.
Лікар удома?запитав я, ввічливо здіймаючи капелюха й усвідомлюючи: якщо хтось і здатний оцінити ввічливість, то це вона.
Звісно!в голосі її чулася та сама покірливість долі.Він зараз у саду. Піду його покличу.
Дякую, але не треба. Краще зустрінуся з ним там. Я не пацієнтпросто хочу дещо запитати.
Гаразд.
І надія, яка вже, було, почала проступати в її очах, знову зникла. Не пацієнттож знову не буде гонорару: просто ситий здоровань із дрібязковими питаннями.
Але не затримуйте його довго, добре? Він не любить, коли його турбують у саду.
Я його не затримаю.
І, знову піднявши капелюха та вклонившись так, як, сподіваюся, колись уклонялись їй чоловіки, пішов стежкою в глиб саду. Жінка зачинила за собою двері. За хвильку я знову помітив, що вона спостерігає за мною крізь жалюзі. Обійшовши бунгало, потрапив у дальню частину саду. Можливо, доктор Бьюлі й не належав до світил медицини, але прекрасним садівником він був. Я би навіть порадив тим трьом садівникам Кросбі прийти сюди й поглянути на цей сад. Можливо, вони чогось би тут і навчилися. Вглибині, біля розкішної жоржини, стояв високий немолодий чоловік у легкому білому піджаку, жовтій панамі, жовтувато-білих штанях та легких черевиках.
Він дивився на жоржину так, як це зазвичай робить лікар, заглядаючи вам у горло, коли ви кажете: «А-а-а...», але цей огляд видавався йому явно набагато цікавішим.
Він уважно поглянув і на мене, коли я наблизився. Обличчя його було зморшкувате й наче зіжмакане й нагадувало вялений чорнослив; він мав розкішну сиву шевелюру, що спадала йому на плечі. Обличчя не надто благородне чи розумне, однак це було лице дуже старої людини, задоволеної собою, котра не так уже й багато хоче від життя; людини, яка піднялася над щоденними клопотами і, хоча є впертим тугодумом, залишається непереможеною.
Доброго дня!привітався з ним.Сподіваюся, не надто вас потурбував...
Прийомні години в мене з пятої до сьомої, молодий чоловіче,сказав він так тихо, що я ледь зміг його розчути.Тому зараз не можу вас прийняти.
Я не потребую медичних послуг,відповів я, заглядаючи через його плече на жоржину. Кущ був просто чарівним: квітки не менше восьми дюймів у діаметрі, до того ж, бездоганної форми.
Мене звати Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.
Він легенько торкнувся квітки товстими пальцями.
Кого?перепитав тугодум без усілякого інтересу.
Дженет Кросбі,повторив я. На сонці було дуже гаряче, а монотонне дзижчання бджіл й аромат навколишніх квітів і мене розслабили.
А що з нею?
Ви підписали свідоцтво про її смерть.
Він відірвався від далії та поглянув на мене.
Як, ви сказали, ваше прізвище?
Віктор Меллой. Мене трохи непокоять обставини смерті міс Кросбі...
А чому це вас непокоїть?запитав лікар, і в очах його промайнула тривога. Бьюлі усвідомлював, що він старий, мислить повільно та ще й неуважний. І знав, що, продовжуючи практикувати в такому віці, рано чи пізно припуститься помилки. Я бачив, що він очікує тепер звинувачення в тому, що таки зробив цю помилку.
Розумієте,почав я мяко, не бажаючи його залякати,мене не було в місті три-чотири роки. Дженет Кросбі була моєю подругою дитинства. Я поняття не мав, що в неї хворе серце, і для мене стало справжнім шоком дізнатися, що вона померла. Тож хочу пересвідчитися, що в її смерті не було нічого підозрілого.
Якийсь мяз сіпнувся на обличчі лікаря, а ніздрі затремтіли.
Підозрілого? Що ви хочете цим сказати? Вона померла від злоякісного ендокардиту. Його симптоми ні з чим не сплутаєш. До того ж, доктор Зальцер це підтвердив. Тут нема нічого підозрілого. Не знаю, про що ви говорите.
Радий це почути. А що таке злоякісний ендокардит?
Бьюлі трохи насупив брови, і я був майже певний, що за мить він скаже, що не знає. Але лікар опанував себе і, напружуючи старечу память, сказав повільно, наче цитуючи сторінку з медичного довідника:
Це прогресуюча хвороба, викликана мікробами, котрі вражають клапани серця. Часточки уражених виразкою клапанів розносяться кровю по всьому тілу. Шансів вижити у неї не було. Навіть якби мене викликали раніше, я б нічого не зміг зробити.
Саме це мене й турбує, лікарю,сказав я, приязно посміхнувшись йому.Чому вони викликали саме вас? Адже ви не були її лікарем, чи не так?
Звісно, що ні,сказав він майже обурено.Але викликати мене було цілком прийнятно, бо я живу поруч. До того ж, було б неетично, якби доктор Зальцер підписав свідоцтво сам.
А хто такий доктор Зальцер?
Лікар Бьюлі знову почав вагатись, і рука його вкотре потяглася до жоржини. Я бачив, як палко йому хочеться, щоб я залишив його в спокої, аби він міг і далі безжурно насолоджуватися квітами. І щоб його не турбував такий здоровань, як я, забираючи час без жодної за те винагороди.
Він завідує одним з тих дивних санаторіїв, що поруч з маєтком Кросбі,нарешті озвався Бьюлі.Віндруг сімї, тож навіть з етичних міркувань доктор Зальцер не міг би підписати таке свідоцтво. До того ж, він не є практикуючим лікарем. Тож я був приємно здивований, коли мене попросили допомогти.
Оце вже я міг уявити. Цікаво, скільки вони йому заплатили?
Послухайте-но, лікарю!сказав я.Хочу відразу все зясувати. Я спробував зустрітися з Морін Кросбі, але вона нездужає. Перед тим, як піти звідси, хотів би уявити всю картину. Чув, що Дженет померла раптово. Ви стверджуєте, що через проблеми зі серцем. То що ж сталося? Ви були присутні в момент її смерті?
Ясна річ, що ні,сказав він, і в його очах знову зблиснула тривога.Я прийшов через півгодини після того, як вона померла. Це сталось уві сні. Але симптоми були непомильні. Доктор Зальцер розповів мені, що вона страждала від ендокардиту впродовж кількох місяців. Він її і лікував. У таких випадках нічого порадити, крім абсолютного спокою. Не розумію, навіщо ви ставите так багато питань?