«Пять років минулоа спогади все мене переслідують». Авіла люто відігнав від себе жахіття й дістав з кишені вервицю. Обережно повісив її на гачок. Намисто і хрест гойдалися перед ним; адмірал трохи помилувався власною роботою. Фанатик був би вражений у саме серце від думки, що хтось може осквернити священний предмет, створивши таку річ. Однак Регент запевнив Авілу, що крайня потреба виправдовує певну гнучкість принципів, і гріх буде відпущено.
«Коли мета свята,сказав Регент,то Бог неодмінно пробачить».
Від лиха мала бути надійно захищена не лише душа, а й тіло Авіли. Він поглянув на татуювання на долоні.
Як давня монограма Христа, той знак повністю складався з літер. Авіла сам накреслив його три дні тому за допомогою чорнила й голки, точно за вказівками, і татуювання ще поболювало, а навколо нього лишався червоний слід. Якщо його схоплять, запевняв Регент, треба тільки показати долонюі за кілька годин його випустять.
«Ми маємо найвищі посади в уряді»,казав Регент.
Авіла вже бачив, наскільки потужним є вплив цієї особийого немов огорнуло якимось захисним плащем. «Є ще на світі люди, які шанують давні звичаї». Авіла сподівався колись теж долучитися до цієї еліти, але зараз вважав за честь бодай що-небудь зробити для неї.
Усамітнившись, Авіла вийняв телефон і набрав захищений номер, який йому дали.
На тому кінці відповіли після першого гудка:
¿Sí?
Estoy en posición,повідомив Авіла, очікуючи остаточних інструкцій.
Bien,відгукнувся Регент.Tendrás una sola oportunidad. Aprovecharla será crucial.
Розділ 11
У тридцяти кілометрах уздовж берегової лінії від блискучих хмарочосів, штучних островів та елітних вілл Дубая лежить місто Шарджаультраконсервативна ісламська культурна столиця Обєднаних Арабських Еміратів.
У Шарджі шістсот мечетей і найкращі університети в регіоні, тож це містобастіон духовності й науки: цю позицію підтримують потужні ресурси нафти і правитель, який найвище ставить освіту свого народу.
Того вечора родина славетного шарджського аллами Саєда аль-Фадла тихо зібралася для особливого чування. Родичі не здійснювали традиційного тахаджуду, а молилися за повернення любого батька, дядька, чоловіка, який безслідно зник учора.
У місцевій пресі писали, ніби один із колег Саєда стверджував: зазвичай спокійний аллама здавався «дивно збудженим» після повернення з Парламенту світових релігій два дні тому. Крім того, колега краєм вуха чув, що Саєд на рідкість емоційно сперечався з кимось телефоном невдовзі по прибутті. Суперечка точилась англійською мовою, тож він не зрозумів, про що мова, однак стверджував, ніби Саєдраз у раз повторював те саме імя.
Едмонд Кірш.
Розділ 12
Думки Ленґдона крутилися вихором, коли він виходив зі спіральної споруди. Розмова з Кіршем і заінтригувала, і стривожила його. Чи перебільшував Едмонд, чи ні, але науковець-компютерник точно щось відкрив і був переконаний, що це спричинить у світі зсув парадигми.
«Відкриття, яке можна поставити поряд із системою Коперника?»
Коли Ленґдон нарешті вийшов із металевого закруту, в голові його трохи паморочилося. Він підняв із підлоги аудіопристрій і надів його.
Вінстоне!сказав він.Алло!
У мікрофоні тихо клацнуло, і кібербританець повернувся.Вітаю, професоре. Так, я тут. Містер Кірш попросив вас сісти на службовий ліфтадже часу обмальі повертатися в атріум. Також він припустив, що вам сподобається наш надзвичайно великий службовий ліфт.
Як мило з його боку. Він знає, що в мене клаустрофобія.Тепер і я знатиму. І не забуду. Вінстон провів Ленґдона в бічні двері бетонним коридором до ліфтів. Як він і обіцяв, кабіна була просто гігантська: очевидно, спеціально призначена для перевезення величезних витворів мистецтва.
Верхня кнопка,пояснив Вінстон Ленґдонові, коли той зайшов.Третій поверх.
Коли вони прибули на місце, Ленґдон вийшов.
Добре!бадьоро промовив Вінстон у голові Ленґдона.Пройдімо галереєю ліворуч. Це найкоротший шлях до зали.
Ленґдон за вказівками Вінстона пройшов широкою галереєю, де стояли всілякі химерні арт-інсталяції: сталева гармата, яка, схоже, стріляла драглистими червоними кулями, що були зроблені ніби з пластиліну, в білу стінку; каное, сплетене з дроту, нездатне плавати; ціле мініатюрне місто, зроблене з полірованих металевих кубиків.
Ідучи до виходу, Ленґдон зловив себе на тому, що заворожено дивиться на масивний обєкт, який панував над усім довколишнім простором.
«Однозначно,подумав професор,я знайшов найбільш чудернацьку річ у музеї».
На всю ширину зали розкинулась інсталяція: безліч деревяних вовків у динамічних позах немовби мчали довгою вервечкою, потім стрибали високо в повітря, з усього маху налітаючи на прозору скляну стіну,і падали, утворюючи гору вовчих трупів.
Це називається «Тримаємо курс»,непрохано пояснив Вінстон.Девяносто девять вовків сліпо біжать, налітаючи на стіну, що символізує стадну свідомість, брак мужності відхилитися від норми.
Іронія цієї метафори вразила Ленґдона. «Гадаю, Едмонд сьогодні буде різко відхилятися від норми».
Ну а тепер, якщо ви підете прямо,мовив Вінстон,ви побачите вихід ліворуч від он того кольорового ромба. Цей митецьодин з улюблених художників Едмонда.
Ленґдон помітив барвисту картину попередуі миттєво впізнав характерні карлючки, відкриті кольори, грайливе летюче око.
«Жоан Міро»,подумав Ленґдон, якому теж завжди подобалися витівки відомого барселонця: щось середнє між дитячою розмальовкою і сюрреалістичним вітражем.
Наблизившись до картини, Ленґдон раптом зупинивсяйого вразило, що поверхня картини абсолютно гладенька, без жодних слідів пензля.
Це репродукція?
Ні, оригінал,відгукнувся Вінстон.
Ленґдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтері.
Вінстоне, це ж роздрук. Він навіть не на полотні.
Я на полотні не працюю,відповів Вінстон.Я створюю свої картини віртуально, а потім Едмонд їх для мене друкує.
Чекайте,не повірив Ленґдон.Цеваше?
Так, я намагався наслідувати стиль Жоана Міро.
Бачу,сказав Ленґдон.Навіть підписано «Міро»!Ні,зауважив Вінстон.Придивіться. Прізвище Жоана Міро пишеться з надрядковим значком: Miró. А я написав без значка. Це miro по-іспанськи значить «дивлюся».
«Розумно!»мимоволі відзначив Ленґдон, побачивши, як єдине око в стилі Міро дивиться на глядача з центру картини Вінстона.
Едмонд просив мене намалювати автопортрет, і я зробив його.
«Це твій автопортрет?Ленґдон знову подивився на набір нерівних звивин і завитків.Певне, ти дуже дивний компютер».
Ленґдон нещодавно читав про те, що Едмонд дедалі більше захоплюється навчанням компютерів алгоритмічного мистецтватобто такого, яке генерують дуже складні компютерні програми. У звязку з цим поставало незручне питання:-якщо компютер створює мистецтво, то хто ж митецьмашина чи програміст? У Массачусетському технологічному інституті дуже гарно виконані зразки алгоритмічного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманітаріїв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»
Також я пишу музику,бадьоро додав Вінстон.Якщо вам буде цікаво, попросіть потім Едмонда зіграти щось для вас. Але нині маєте поспішати. Дуже скоро почнеться презентація.
Ленґдон вийшов із галереїі опинився на високому містку над головним атріумом. По другий бік величезної зали екскурсоводи спрямовували жменьку спізнілих гостей від ліфтів і вели їх, мов череду, в бік Ленґдона просто над ним.
Сьогоднішня програма розпочнеться лише за кілька хвилин,мовив Вінстон.Чи ви бачите вхід у презентаційний простір?
Так. Він просто переді мною.
Чудово. Це ваш кінцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудіопристроїв. Едмонд попросив вас не здавати свій, залишайте його з собою. Таким чином по завершенні я зможу вивести вас чорним ходом із музею, де ви не опинитеся в натовпі й спокійно знайдете таксі.