Співчуваю.
А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.
Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.
Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.
Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші.Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.
Про що?
Про все. Та поговоріть хоча б. Дам адресу. Скажетевід Тані з приймальні привіт. Звати його Вадим, імя не аж таке затягане.
Згодна. Він хто?
Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.
Щось на кшталт приватного сищика?
Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.
4
За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.
У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.
Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.
Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту мязиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затимсклепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.
Схоже, комплекс вправ на турніку чоловік уже давно для себе розробив: розгойдавшись, підтягувався, перекидав себе через перекладину, далі крутив «сонце» уже на витягнутих руках.
А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.
Аж тепер Ольга роздивилася: гімнаст робив вправи без спеціальних прихватів, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зірватися. Чоловік учепився обома руками, здавалося, намертво. Ніщо у світі не змусить його розчепити пальці, послабити хватку. Те, що він виробляв, чим далі, тим більше нагадувало їй видовище, подібне до циркового номеру.
Нарешті чоловік завершив і зістрибнув на напівзігнуті босі ноги. Амортизація підкинула його мячем, він підстрибнув і лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще більший шок: на неї дивився літній чоловік, на обличчядід, проте з тілом, яке за всіма ознаками належало, звісно, не юнакові, але мужчині в розквіті сил. Як кажуть, у самому соку.
Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарешті чоловік кивнув, зробив рукою вітальний жест і спокійно, з відчуттям власної гідності, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледіла саморобну душову кабінупофарбовану в зелений колір прямокутну буду з великою залізною діжею на даху.
Спортсмен зник усередині, а збоку, від будинку, вона почула:
Ви до кого?й одразу.Вам риби?
Глянувши ліворуч, побачила іншого мужчину, лице, дуже схожого на літнього гімнаста.
А проте двоє чоловіків були цілковитою протилежністю. На ґанку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловік в обрізаних до колін джинсах та чорній майці з зображенням зовні, на пляшки віскі «Джек Деніелс», ілюстрованим відповідним написом. Мабуть, так виглядав старий фізкультурник замолоду. Проте статура молодшого зовсім не була спортивною. Навпаки, майку напинало кругленьке черевце, не надто велике, а втім, помітне. Узуті в кеди ноги не мали мязистих рельєфів, як і руки. До того ж, коли він почав спускатися з ґанку, Ольга помітила: кульгає на ліву ногу. Не дуже, проте зграбності рухам це не додавало.
І ще волосся на голові сиве.
Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.
Так ви по рибу?запитав кульгавий.Ще нема, але буде.
Чому одразу по рибу?
Бо займаюся рибою,розвів руками чоловік.
Узагалі-то мені потрібен Вадим Чотар.
Здрастуйте вам,кульгавий зробив той самий привітальний жест.Але від того, що Вадим Чотар перед вами, нічого не зміниться. Риби нема.
Ну вас із вашою рибою!
Чотар зиркнув позад неї. Ольга перехопила погляд, повернулася.
Що?
Машина. «Опель». Ваша?
Припустімо.
А без припущень?
Моя,і додала вочевидь безглузду фразу:Я на ній приїхала.
Моя на приколі. Диски два дні тому гавкнули. Одразу три, буває. Дорогияма на ямі, ускочив здуру. Хоч знаю ніби кожну. І, як на зло, тут ніде нема таких. Замовили аж у Києві. Уявіть, поштою чотири дні йтимуть. Зараза, знав бидомовився б із автобусом.
Нічого.
Так, буває. Але я знову про рибу. Проїдемося? Якщо інша справа до менедорогою поговоримо. Приємне з корисним буває.
Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: він не сприймав Ольгу жінкою. Не виказав жодного, бодай мінімального чоловічого інтересу. Їй не подобалося, коли при першій же зустрічі мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсім без увагиїї жіночу гордість трошки зачепили.
До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні
Та знаю я Таньку дуже добре.Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись.Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес!він чмокнув губами.Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.
Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.
Машину знайшов, Вадько, не інакше?гукнув.
Домовляюся, Назаре, домовляюся.
Давай.
Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.
Батько ваш?
Угадали. Бачте, який живчик. А на мене кажене в корінь пішов.
Чого ж так?
Буває,схоже, це було улюблене слівце Чотаря.То їдемо?
Якщо інакше не вийде поговоритигайда.
Ольга думалачоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.
Він загнав Барву в глухий кут.
Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові, як саме цей дивний, сивий у свої сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати їй у пригоді.
Або та пані Тетяна щось наплуталаабо сама Ольга ще чогось не знає.
5
Чотар спершу керував, показуючи напрям.
Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в голові Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволікає. Напевне зрозумів, чого від нього може хотіти жінка на «опелі», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своєю рибою.
Так вони перетнули місто з кінця в кінець, виїхали на околицю, зупинилися біля якоїсь непоказної хатинки, однієї з останніх на вулиці. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпає від спеки, намагається бути в кондиціонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважає. Точнісінько як спортивний тато. Час від часу Ольга навідувалася до тренажерного залу, іноді поновлювала ранковий біг підтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фізкультуру на паузу. Додаткові фізичні навантаження при температурі плюс тридцять і вище не сприймалися її організмом. Навіть якщо виходила з прохолодної тренажерки, ще й після душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.
Спека шкодила її самопочуттю.
Тож у таку погоду намагалася не робити різких рухів.