Ти, сину, Дизів зятьок?
Еге! буркнув Стьопка. Зять.
Баба глянула на нього пильно, зітхнула.
Жаль
Стьопка вибаньчився не Терендиху: не міг допетрати, що воно має значити, оте «Жаль», кого воно стосується.
А шо? пробубонів насторожено.
Та нічого, сину, нічого, спокійно, лагідно навіть, промовила баба.
Помовчала якусь хвилю, а по томунесподівано:
Ти б, сину, вивтікав, поки не пізно. Не буде тобі щастя з нею, бо їй не буде з тобою щасливо. Будете точити душі одне одному, як шашіль дерево чи ж червак плід. Не любить вона тебе
А ти як знаєш? насупився Стьопка.
Баба ізнов зітхнула, ще скрушніше й глибше.
Я, сину, мушу знати, бо вже стара
Не мели, бабо, фігні! скипів Стьопка. Прийшла тут, понімаїш, і галдиш!
Терендиха захитала докірливо головою.
Що ж це ти, сину, таке старій людині говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навіть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що із старого візьмеш? Кажуть жещо з літ, то й з розуму. Але отаке казати хіба ж можна?!
Ти диви! ще більше збісився Стьопка. Триндить тут всяку фігню, та ше й мораль читає! А йди-но вон звідси, бо як візьму товкача та як огрію!..
Оце то так! схрестила руки на грудях Терендиха. Славного зятька прийняв Дизьо, нічого не скажеш. А я, дурна, таке пожаліла! Тестя твого й тещу жаліти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя їй не буде!
Сказала те все і позадкувала, бо бачила: і справді може огріти
Вилаявся Стьопка услід бабі добрячим матюком, хотів ще, як на те, запустити чимсь їй навздогін, але полінувавсяце ж треба було б нагинатися, а поперек же свій, не казенний.
4
Увечері Стьопка Милосьці допит учинив: любить його чи ні?
Та кого ж я маю любить, як не тебе? мало не в плач кидалася Милоська.
А Терендиха каже, що не любиш!
Терендиха? затряслась Милоська. Та я її та я її Вбю!
Ага! зарепетував Стьопка. Правда очі коле!
Та яка правда, яка правда!
Милоська заридала.
Підбігла до Стьопки, обняти спробувала, але він одгородився від неї, виставивши вперед руки.
Ми то знаємо, що жодному Терендишиному слову Стьопка не пойняв віри, але ж звідки було про те знати Милосьці?
І вона, сердега, тріпотілась, як курка в копанці, бо здавалось їй: це все, кінець! Це ж такий сором буде на всеньку округу, як чоловік її кине
Молода ще тоді зовсім Милоська була, дурна. Вбила собі в голову, що любить Стьопку, а що начиталася всякої-різної шкільної класики про романтичне кохання, яке чомусь завжди у тих книжках трагічне, то й себе уявила мала не Ганькою Карєніною
Під поїзд, зрозуміло, її б і трактором не заволокли, але побути хоча б годину-другу нещасною героїнею з якої-небудь книжки було їй дуже навіть цікаво!
Стьопці теж припало до вподоби це дійство, але зовсім з іншої притики: раптом відчув таку власну значимість, що впору було б застрибнути на хату, всістися на комин і нізащо не злазити, хоч би як не просили-вмовляли.
Тож, аби надовше розтягнути те неймовірне задоволення, все повторював і повторював:
То ти любиш мене чи нє?
А Милоська, ридаючи, заламувала картинно руки, один раз навколішки навіть впала, і клялася й божилася всім та усіма підрядтатом, мамою, хатою, коровою, обійстям, своєю честю врешті-решт, що любить вона його, любить!..
5
Та й Милоська теж не послухалась Терендихи. Воно-то, звичайно, не дуже і ясно, нащо ці молодята бабі здалися, чого вона в них упялася, як кліщ у худобину, але, хоч би там що, не могла стара заспокоїтись: підгадала мить, щоб перестріти Милоську саму на дорозі. Милоська, як забачила Терендиху, аж захекалася умитьгнів її розібрав, такий гнів, що й злякалася, чи не здійснить прямо тут, посеред вулиці, ще й білого дня, погрозу свою, вигукнуту перед Стьопкою.
Не підходь, бабо! залементувала з того страху Милоська. Христобогом молю, не підходь!
Терендиха спинилася, подивилася на Милоську нерозуміюче, здвигнула сухенькими плечимамовляв, що з тобою, дитино?
Не підходь! ще дужче першого репетнула Милоська.
Ну добре, замирливо проказала Терендиха. Не буду, раз не хочеш.
Милоська ступила крок убік, другий. Хотіла обійти бабу стороною, ще й голову одвернула, щоби очі її не виділи.
Еге ж, доню, долинуло до неї,мене, звісно, можеш обминати, але від долі свеї не втечеш. Хотіла тобі щось виповісти, та як не хоч слухать, то й не стану
Нема мені про що говорить з тобою! огризнулася Милоська. Досить, що ти вже чоловіку мому всякого натеренділа!
Та що ж я йому такого сказала?
Милоська пристала: а й справді, подумала, що вона Стьопці такого натренчила? А він же не розказував нічого, тільки й того, що патякав без угаву: «Любиш мене чи нє?»
Може, завагалася, баба нічого такого й не казала. Може, сам придумав, щоб нерви потріпати.
Ну? Милоська зиркнула вимогливо на Терендиху. Що ж ви йому набалакали?
Баба поправила сухорлявою рукою хустку, цямкнула беззубим ротом, ніби доминаючи щось.
Та нічого такого! перехрестилася. Ось тобі й хрест святий, що тільки й сказала: жаль Милосю, бо не дасиш ти щастя їй.
А то чого ж не дасть? підступила Милоська до баби.
Бо й не дасть, вела стара далі, промовляючи спокійно й розмірено. Покинула б ти його, доню, поки не пізно, а то надбаєш дитинку, а життя вседно не буде, і покинеш ти його вседно, а дитяті без батька нащо ж тоді рости? Та й сама ти гулящою станеш.
Та що ти, стара курво, мелеш! спаленіла Милоська. Та я тебе зараз як перетягну штахетиною, то й ноги задереш!
І, потверджуючи щирість своїх слів та злу-презлу лють, підбігла до плота, вхопилася руками за штахету, смикнула її, а та, чорти б її узяли, струхлявілою була, й за мить лежала Милоська навзнак у вуличній куряві, сама задерши ноги і скавулячи з болю та досади.
Бог все видить! прорекла баба й поволеньки закрочила до свого двору.
Перед хвірткою зупинилася, оглянулася на Милоську, котра все ще корчилась на дорозі, поойкуючи, зітхнула й проказала сама до себе:
Яке йшло, під таке й лягло
6
Про кляту цю пригоду не обмовилась Милоська ні словом ні Степанові, ані батькові з матірю.
Молоде-дурне! Якби ж знала, що з того утаєння вийде!..
А вийшло он що: роздягнулась увечері, а Стьопка й вирячився.
А що це у тебе за синець на задниці?
Затрусило його, аж зуби зацокотіли дрібко-дрібко, а очі кровю набрякли.
Милоська й губи не встигла розтулити, як вінз кулаками.
Ой! верескнула.
Де, падлюко, шлялася?
Та йхрясь!!! в перенісся.
Потемніло Милосьці в очах, як ото електрику несподівану вимкнуть.
Як прояснилось, побачила: лежить Стьопка посеред хати, з носа в нього кров юшиться, а над ним мати Милосьчина з вазою кришталевою стоїть і горланить:
Я тобі покажу, як до моєї доні руки простягувати! Як покажу, то ноги протягнеш!
А Стьопка скавулить псом недобитим:
Повішусь! Повішусь, гади ви такі!..
7
Наступного дня потрусини мали бути, але куди там!.. Які потрусини? Милоська з носом перебитим лежить, а зятька й слід простигще вночі звихрився
Сміху й пересудів було на селі і до зими, і цілу зиму, тільки під весну забуватись людям ця пригодонька стала, та й то як зійдуться дві чи три кумасі поплескати язиками, то вже ж неодмінно хоч кількома словами, а згадають: «Ну, що там Дизьова Милоська? Замужем чи вже у розводі?»
Не лишалося Милосьці нічого кращого, як вивтікати од глузувань та насмішок людських до міста.
Ех!.. а було ж послухай батька з матірю!..
8
Влаштувалася на фабрику, дали їй спецівку і папірця на поселення в гуртожиток. Прийшла поселятися, а комендантнавідріз:
Містов нєту!
Як же нема? тицькає Милоська йому папірця. Та мене ж послали!
Куда?
До вас, ось і направлення.
Можєшь подтірєть ім кої-чьто! розлютився комендант. Ілі замєсто затичькі пріспособіть, а містов у міня нєту!
Та ж мене послали до вас! мало вже не вмивається рясними слізьми Милоська.
Будішь мнє здєсь права качать, так я тібя знаїш куда пашлю?!