Обід був святою справою для Олекси Дмитровича Кендюха. Скільки б у нього не було справ, якими б вони не були терміновими, але об 11 годині 50 хвилин чи у крайньому разі за пять хвилин до полудня, він облишав усе й прямував у двір, де на нього у будь-яку погоду завжди чекала чорна «Волга». А хвилин за десять після цього він вже сидів за столом й починав трапезувати.
Обід у нього завжди був як у ресторані: печена качка чи курка, картопля зі свинячим мясом, чорна або червона ікра, червоне вино чи вірменський коньяк. Інколи обідній стіл був ще багатшим, але біднішимніколи.
Кендюх любив обідати у колі своєї дружини. Думками він вже був за столом. Тож позбавляти себе насолоди смачно пообідати просто не мав права.
Про чоловіка, який так невчасно завітав у приймальню, Кендюх колись краєм вуха щось чув. У того було шестеро чи семеро дітей. А може й більше, бо його дружина щороку ходила череватою.
Про все це Кендюх згадав між іншим. Він хотів швидше спекатись відвідувача, але ще не знав, як це зробити. Інтелігентно й без образ.
То ви, вельмишановний, до мене? замикаючи двері свого службового кабінету на ключ, знову запитав Кендюх.
До вас, аякже, мені більше нікуди звертатись по допомогу, заторохтів чоловік. Життя зараз, знаєте, яке складне?
Знаю, знаю, безцеремонно перебив його Кендюх. Що у вас там за проблема?
У мене грошей на хліб немає, а вдома ж пятеро голодних дітей.
Зараз скрізь немає грошей, важко зітхнув Кендюх. Я просто дивуюсь, як ті нещасні люди сьогодні виживають.
Олексо Дмитровичу, допоможіть! помітивши, що Кендюх вже сховав ключа у кишеню, попросив відвідувач. Виділіть хоч маленьку матеріальну допомогу
Та де ж я тобі, голубчику, її візьму? розвів той руками. Он зранку вчителі мітингували, зарплату за останніх пять місяців вимагали.
А звідки ж у районі візьмуться гроші, коли підприємства не працюють, колгоспи давно вже на ладан дихають?
Та я розумію
Та що ви, дорогесенький, розумієте? Одному лише Богові відомо, скільки мені сьогодні коштувало нервів, щоб вгамувати тих розлючених вчителів! Чого я їм тільки не обіцяв!
А ми ж самі, біднесенькі, вже три місяці не отримуємо зарплати, але не мітингуємо й не галасуємо, а ходимо на роботу. Виявляємо, так би мовити, високий громадянський обовязок, вірою й правдою служимо державі.
А тут і роботи не маєш!
Що поробиш, дорогесенький? У нашому районі з роботою дуже сутужно.
Та я розумію, але може у вас знайдеться хоч гривень двадцять? Адже дітей нічим годувати, став бити на почуття чоловік.
Немає у мене грошей, ріднесенький. Я сам сьогодні у дружини пять гривень на хліб вициганив, відповів голова райдержадміністрації і, для підтвердження достовірності своїх слів, вийняв з кишені пятигривенну купюру.
То позичте хоч цю «пятірку» на хліб!
У прохача був такий жалісливий вигляд, що Кендюх віддав йому ті злощасні пять гривень.
Взявши гроші, чоловік хутко зник. Про його візит нагадувало лише смердіння. У секретарки аж дух забило від запаху часнику, цибулі, тютюну та гною. Вона рвучко встала й відчинила кватирку, щоб з приймальні вивітрився неприємний запах.
От люди! зітхнув Кендюх, клянучи себе за мимовільну слабкість та жалкуючи за віддану якомусь бомжу «пятірку».Ви гадаєте, Оленько, він вдома кусня хліба немає?
Мабуть
Як би не так! Йому на горілку грошей бракувало,
А голодні діти?
А їх у них немає.
Як це немає?
Всіх своїх дітей ця сімейка здала у дитячий будинок, згадав Кендюх.
Он як! А навіщо ж вони їх роблять?
А спитай їх!..
Секретарка лише стенула плечима.
До речі, Оленько, знаєш, як прізвище цього чоловіка?
Ні, не встигла дізнатись, Олексо Дмитровичу.
Нещасний.
Нічого собі прізвище!
А як його звуть?
Як можуть зватися люди з таким прізвищем? Звичайно, Іванами.
Легко запамятовується.
Яке прізвище у людини, така у нього й доля.
З цим відвідувачем все точно. Нещасний є нещасним.
Значить, Оленько, я йду на обід, сказав Кендюх. Повернусь сюди о пятнадцятій.
Добре, Олексо Дмитровичу.
Голова райдержадміністрації попрямував у двір, де на нього вже явно зачекалась службова «Волга». Оскільки сьогодні ніяких районних нарад не передбачалось, гроші у район не надходили й Кендюху не довелось ламати голову над тим, кому виділити кілька тисяч гривень, а комуні, обідню перерву він вирішив затягнути не на годину чи півтори, як зазвичай, а навіть на цілих три.
2
О пятнадцятій годині Олекса Дмитрович Кендюх після гарного обіду у колі власної жінки повернувся до свого робочого кабінету. Тільки-но він всівся у крісло, як настирливо задзеленчав телефон.
Алло, приклавши слухавку до вуха, відгукнувся він.
Олексо Дмитровичу? перепитав знайомий голос.
Так, Іване Петровичу, відразу впізнавши голос керуючого справами облдержадміністрації, відповів Кендюх і, мов по команді, піднявся з крісла й виструнчився, мов новоспечений лейтенант перед генералом.
Доброго дня, Олексо Дмитровичу!
Доброго дня, Іване Петровичу!
Олексо Дмитровичу, ви самі в кабінеті?
Сам, глипнувши для надійності на щільно зачинені вхідні двері свого службового кабінету, підтвердив він.
Неприємна новина, Олексо Дмитровичу. Не знаю, як і сказати вам
Та кажіть вже, Іване Петровичу, як є.
Розумієте, Олексо Дмитровичу, губернатор думає провести у вашому районі виїзне засідання облдержадміністрації. Ви ж розумієте, що це означає?
Кендюх аж сполотнів від почутої новини. Як правило, такі заходи проводять у кращих районах, щоб показати відстаючим сусіднім, як треба господарювати. Коли ж для проведення виїзного засідання обласної державної адміністрації вибирається найслабший з чотирьох чи шістьох сусідніх районів, то нічого доброго це не віщує.
Мене зніматимуть з посади?
Скоріше за все. В усякому разі губернатор налаштований щодо вас, Олексо Дмитровичу, дуже й дуже серйозно.
Зрозуміло, важко зітхнув Кендюх. Щось змінити можна?
Як сказати, відповів Іван Петрович й засопів. Очевидно, міркував, як не образити співбесідника, який не розуміє, що кадрове питання вже майже вирішене. Губернатор навіть цікавився перспективними кадрами з району.
А все ж, може якось можна вплинути на рішення губернатора.
Важко, але спробувати можна. Керуючий справами облдержадміністрації памятав хлібосольність Кендюха й не хотів його образити.
Іване Петровичу, то замовте за мене добре слівце. Ви ж маєте великий вплив в облдержадміністрації.
Слівце я неодмінно замовлю, але чи допоможе це?
Іване Петровичу, дорогесенький! Ви ж маєте вплив на самого. Постарайтесь вже, будь ласка, а я вам обовязково віддячу добром. Ви ж мене знаєте!
Звичайно, знаю. Скільки ж ми знайомі з вами!
Я, Іване Петровичу, буду вашим боржником до кінця життя! Допоможіть, будь ласка!
Домовились, Олексо Дмитровичу, я зроблю все, що зможу, але стовідсоткової гарантії, що губернатор змінить своє рішення щодо вас, я дати не можу. До побачення!
До побачення
У слухавці почулись короткі гудки.
«Ну й «деньочок» сьогодні,розмірковував Кендюх. Неприємність за неприємністю. То ротаті вчителі гарлапанили, як навіжені, то якийсь смердючий бомж гроші канючив. І всіх треба уважно вислухати й чимось допомогти чи пообіцяти, хоча обіцянкам вже ніхто не вірить. Зараз всім лише гроші подавай! А їх у районі катма».
Й ось до всіх цих неприємностей додалась ще однау районі пройде виїзне засідання облдержадміністрації. А це ж не смішки тобі! Кендюх вже двадцять років сидів у керівному кріслі й добряче знав, чим зазвичай закінчуються такі виїзні засідання.
Але кому хочеться залишитись без керівної посади за пять років до виходу на пенсію? Ні, цього не можна допустити, бо тебе ж розчавлять ті ж самі підлабузники. Сьогодні вони заглядають тобі до рота, ловлячи кожне твоє слово, і улесливо всміхаються, а завтра, якщо тебе, борони Боже, звільнять з посади керівника району, вони ж першими почнуть тебе паскудити й топтати.