Не плач, чоловіче, найгірше вже позаду
Фермін захитав головою.
Не в тому не в тому річ.
Він одягнувся, неначе у сповільненому темпі, і заховав те, що лишилося від листа, до кишені своєї нової куртки. Помітивши заклопотані погляди своїх доброчинців, Фермін витер сльози й усміхнувся.
Даруйте мені.
Ти сама шкіра та кості,зауважив Бермехо.
Це лише тимчасовий наслідок усіх цих прикростей, відказав Фермін, намагаючись говорити веселим і сповненим оптимізму тоном. Але тепер, коли мої негаразди потроху зникають, я передбачаю майбутнє зі щедрими трапезами й споглядальним життям, протягом якого я буду нагулювати сальце, почитуючи найвиборнішу поезію Золотої доби . За два дні я розгодуюся на кровянці й бісквітному печиві, наче кнур. Не дивіться, що я такий худий: коли випадає нагода, я набираю вагу швидше, ніж примадонна.
Як скажеш, відповів Арраес. Тобі є куди йти?
Фермін у своєму новому мундирі капітана без корабля, із повним шлунком, у якому нуртувало гаряче вино, енергійно закивав.
Тебе чекає жінка? запитав моряк.
Фермін сумовито всміхнувся.
Чекає, та не мене, відказав він.
Он як. Це їй адресовано того листа?
Фермін кивнув.
І заради цього ти ризикнув своїм життям і вирушив у подорож до Барселони? Щоб доставити їй цього листа?
Той лише стенув плечима.
Вона цього варта. До того ж я пообіцяв своєму доброму другові.
Він помер?
Фермін опустив очі.
Є новини, яких краще не повідомляти, зауважив Арраес.
Коли вже дав слово, то мушу його дотримати.
Як давно вона його не бачила?
Трохи більше ніж рік.
Якусь хвилю капітан мовчки дивився на нього, а потім сказав:
Для наших часів рікце багато. Люди сьогодні забувають швидко. Це наче вірус, який, проте, допомагає вижити.
От би й собі підхопити його. Мені б він став у неабиякій пригоді,відказав Фермін.
10
Уже споночіло, коли шлюпка причалила до камяних східців біля корабельні Драссанас. Фермін покинув човен і розчинився в портовій імлі, перетворившись на ще одну постать серед натовпу вантажників і моряків, що прямували до вуличок Равалю, який тоді називали Китайським кварталом. Змішавшись із юрбою, Фермін почув уривки розмов, із яких зрозумів, що попереднього дня місто зазнало чергового нальоту авіації, одного з багатьох за останній рік, і що цієї ночі очікують нового бомбардування. У голосах і поглядах цих людей відчувався страх, але, переживши такий жахливий день, Фермін був переконаний: хай що йому б не готувала ніч, гірше вже бути не могло. Провидінню забажалося, щоб дорогою йому перестрівся торговець ласощами, який уже вертався з базару, штовхаючи перед собою візок із усілякими смаколиками. Фермін зупинив його і щонайуважніше оглянув товар.
Маю цукрований мигдаль, точнісінько такий самий, як до війни, запропонував продавець. Не хочете покуштувати?
Мене цікавить «Суґус», уточнив Фермін.
У мене саме лишився пакетик полуничного.
Очі Фермінові зробилися круглими, наче блюдечка, а по губах на саму згадку про таку лагоминку потекла слинка. Завдяки фінансам, отриманим від капітана Арраеса, він зміг придбати цілий кульок жувальних цукерок, який відразу ж розірвав із пожадливістю засудженого до смерті.
Імлисте сяйво ліхтарів Ла-Рамбли завжди видавалося Ферміновіпоряд зі смаком його улюбленого «Суґусу»однією з тих речей, заради яких варто прожити бодай ще день. Утім, того вечора, простуючи центральною алеєю Ла-Рамбли, Фермін зауважив, що кілька нічних сторожів ходили з драбиною від ліхтаря до ліхтаря й гасили їхнє світло, що відбивалося від бруківки. Фермін підійшов до одного з цих сторожів і взявся спостерігати за його роботою. Коли той став спускатися з драбини й помітив Ферміна, то зупинився й скоса позирнув на глядька.
Доброго вечора, начальнику, привітався Фермін приязним тоном. Ви не образитеся, якщо я насмілюся запитати, чому ви лишаєте місто в темряві?
Сторож замість відповіді лише вказав пальцем у небо й, забравши драбину, рушив до наступного ліхтаря. Фермін постояв на місці ще якийсь час, споглядаючи незвичне видовище: як Ла-Рамбла поступово поринає в пітьму. Довкола нього стали зачинятися кавярні й крамниці, фасади яких мінилися слабким місячним сяйвом. Із якимось неспокоєм на душі Фермін рушив далі й невдовзі помітив те, що видалося йому нічною процесією. Численна група людей з клунками й ковдрами прямувала до входу в метро. Дехто ніс запалені свічки й каганці, інші йшли в темряві. Минаючи сходи, що спускалися до підземки, Фермін затримав погляд на хлопчикові, якому ще, либонь, не виповнилося й пяти років. Його міцно тримала за руку чи то мама, чи то бабусяу скупому освітленні всі ці люди здавалися передчасно постарілими. Фермін хотів було підморгнути хлопчикові, але погляд того був прикутий до неба. Дитина вдивлялася в плетиво чорних хмар, що снувалися на обрії, немовби прагнула розгледіти щось, що ховалося за ними. Фермін і собі звів очі догори й відчув доторк холодного вітру, що здіймався над містом і пахнув фосфором та горілою деревиною. Просто перед тим, як мати потягнула його сходами вниз, до підземних переходів метро, хлопчик скинув на Ферміна поглядом, від якого похололо на серці. В очах пятирічної дитини відображалися сліпий жах і безнадія, немовби це були очі глибокого старця. Фермін відвів погляд і кинувся геть, налетівши на міського гвардійця , що вартував вхід до підземки. Вказавши на Ферміна пальцем, він промовив:
Якщо підете зараз, потім місць не буде. А бомбосховища вже всі переповнені.
Фермін кивнув, однак лише пришвидшив ходу. Він ішов Барселоною, що здавалася містом-примарою, і заглиблювавсь у нескінченний півморок, який ледь-ледь розганяло миготливе сяйво каганців і свічок у підїздах і на балконах. Діставшись нарешті до бульвару Святої Моніки, Фермін видивився вдалині арку темного й вузького підїзду. Тяжко зітхнувши, він рушив на зустріч із Люсією.
11
Він повільно підіймався вузькими сходами, відчуваючи, як із кожною сходинкою його рішучість кудись зникає і як його дедалі більше опановує страх постати перед Люсією і повідомити, що чоловік, якого вона кохає, батько її доньки, обличчя якого вона прагне побачити вже понад рік, помер у камері севільської вязниці. Піднявшись на четвертий поверх, Фермін зупинився перед дверима, не наважуючись постукати. Він сів на сходинку й обхопив голову руками, пригадуючи слово в слово те, що казалося на цьому самому місці три місяці тому, коли Люсія, узявши його за руки й дивлячись в очі, просила: «Якщо любиш мене, не допусти, щоб із ним щось сталося, приведи його назад до мене». Фермін дістав із кишені зіпсутого листа і став розглядати його у півтемряві. Потім зіжмакав папір і пожбурив геть. Він підвівся й рушив було вниз сходами, маючи намір утікати звідси, коли почув, як двері за його спиною відчинилися. Тоді Фермін зупинився.
Дівчинка семи чи восьми років стояла в дверях і дивилася на нього. У руках її була книжка, між сторінками якої вона тримала палець замість закладки. Фермін усміхнувся дівчинці і здійняв руку, вітаючись.
Привіт, Алісіє! мовив він. Памятаєш мене?
Дівчинка із сумнівом в очах дивилася на нього.
А що ти читаєш?
«Алісу в Країні Чудес».
Це ж треба таке! А можна мені подивитися?
Дівчинка показала книжку, але торкнутися не дала.
Це одна з моїх найулюбленіших, мовила вона, усе ще з недовірою поглядаючи на Ферміна.
З моїх теж, відказав він. Усе, що стосується падінь у ями й здибанок з усілякими диваками та математичними загадками, неначе про мене написано.
Дівчинка прикусила губу, щоб не засміятися на слова цього дивного гостя.
Але цю книжку написали для мене, з лукавим виразом зауважила вона.
Авжеж, для тебе. А мама вдома?
Дівчинка не відповіла, але прочинила двері ще трохи. Фермін ступив крок уперед. Алісія обернулася й мовчки побігла геть, зникнувши десь у глибині помешкання. Фермін зупинився на порозі. Усередині було темно, лише аж у кінці вузького коридору ледь-ледь блимало щосьмабуть, каганець.