Всего за 89.9 руб. Купить полную версию
Якщо ви не братимете на себе забагато, вперто вів своє Снігур.
Мої питання ніяк не зачіпають вашого гонору, Клим намагався втримати іронію, йому вдалося. Припускаю, про пригоду написали зранку польські газети, так?
Так, кивнув підхорунжий. Звичайно, я сьогодні знайду потрібний примірник. Але припускаютам зазначено, що вбито капітана Польського легіону. Ви, пане Снігур, підхорунжий Легіону Січових стрільців, і в однострої з відзнаками я вас за два роки нашого знайомства майже не бачив. Хіба на урочистостях. Якби, не дай Боже, напали на вас і, ще раз вибачаюсь, ваш труп знайшли посеред міста, то побачили б чоловіка в цивільному вбранні.
До чого ведете?
До того, шановний, що пересічна людина не побачить у вас українського офіцера. Бюся об заклад, ви й документів відповідних при собі не маєте. Вас може впізнати, наприклад, ось хоча б старшина, кивок на Арсенича, який саме розкурював люльку. Звідси питання: газета написала про вбивство саме офіцера?
Так.
І ви знали, що ця особа входила до таємної військової організації? Отже, капітан відомий вам особисто?
Трошки не так, мовив Снігур, зиркнувши при цьому на Арсенича й далі не звертаючи увагу на принишклого Шацького. Навряд чи є секретом для вас, пане Кошовий, що після прикрого демаршу нашого спільного знайомого, пана Громнишина, польські конспіративні спільноти множаться у Львові так само, як подібні українські. Тож має місце взаємне стеження.
Логічно, погодився Клим.
Згадку про Василя Громнишина як про свідомого зрадника він вважав дещо перебільшеною.
Та заперечувати й доводити щось не мав ані часу, ані бажання. Бо Снігур лише повторював сказане іншими. Й, поклавши руку на серце, далеким від істини не був. Лиш помилявся в термінах. Громнишин зробив те, що зробив, несвідомо, під впливом ейфорії, не більше.
Ще зимою в Бресті делегація Української Народної Республіки, вже визнаної союзними державами, уклала з Віднем угоду, котра стала додатком до великих мирних домовленостей.
Угода передбачала поділ Галичини на польську та українську частини. Причому Східна Галичина разом із Буковиною зливалася в один коронний український край, у якому б діяли закони УНР. Серед осіб, близьких до українського уряду в Києві, було чимало знайомих Климового батька, а отжеі його. Вони нагадали про себе, коли Кошовий нарешті навідався додому, й підходили на похоронах. Так він, як знавець австрійського права, долучився до консультацій між Києвом, Львовом та Віднем і був посвячений у суть домовленостей, котрі зафіксували в таємному додатку.
Свій примірник голова української переговорної групи пан Севрюк показав львівським колегам. Не мав права цього робити, але дуже кортіло похвалитися успіхами. Мовляв, ще трохий зіллємося в одну державу, про що мріяли так довго й за що боролися кожен по-своєму.
Серед утаємничених виявився всюдисущий Василь Громнишин, колисьголова товариства «Братні», а віднедавна причетний до всього, що вважав державотворчими справами. Кошовий досі переконаний: ним рухали ті ж мотиви, що й Севрюком. І, поклавши руку на серце, першим розпатякав усе ж він, Громнишин лише вирішивйому теж можна. Але радість, яка охопила громаду, швидко перетворилася на проблему. Депутати «Польського кола» виявилися краще організованими й почали протестувати, заявивши права Польщі на всю Галичину, включно зі Львовом.
Не бажаючи сваритися з громадою, котра на цій території імперії становила помітну більшість, Відень вирішив зволікати з виконанням взятих на себе зобовязань. А щойно в Києві помінялася влада, і новий гетьман переконавсяйого союзники в Берліні підтримують Відень й знищили всі документи, він відступив. Лишивши галицьких українців сам на сам із австрійським урядом, котрий доживав останні місяці, та польською стороною, чиї претензії на всю Галичину підтримували на конференції союзників у Версалі.
Тож львівська громада, хоч і маючи представництво у Відні, завдяки довгому язику Василя Громнишина лишилася зовсім без підтримки. Бо київський гетьман був скутий зобовязаннями перед німцями, а «Польський національний комітет» з Парижа розгортав агресивну пропагандистську діяльність. Проте поки Австрійська імперія хоч формально, алеіснувала, жодна зі сторін не могла діяти у Львові активно. Більше того: українці, будучи менші числом, мали більше переваг, бо діяли офіційно й мали легальні представництва. Попри це, з початку осені всі жили в передчутті збройного виступу.
Назвати це війноюне помилитися.
Звідсиконспіративні організації, передусім військові.
Звідсиобопільне стеження.
Ось чого не знав і не міг знати дантист Йозеф Шацький. А Кошовий ніяк не знаходив моменту пояснити йому: Шмуль цілком міг стати мимовільною жертвою таємного протистояння двох громад. Тобтоопинитися не в той час і не в тому місці.
Тепер жертв могло бути в рази більше.
Логічно, повторив Клим, не дочекавшись відповіді, намагаючись намацати шлях й продовжити думку. Ви знали, хто такий Юліуш Яблонський. Прочитали в газеті про вбивство. А його товариші, своєю чергою, знають, що за капітаном стежили противники. Звинуватити українську сторону в його вбивстві є, таким чином, усі підстави.
Десь так усе й закрутили, підтвердив Снігур. Звичайно, ніхто не називає Яблонського членом таємного товариства вголос. Усе подається інакше. Польський офіцер, легіонер, герой війни, не раз отримував погрози від українських легіонерів. Капітан вів цивільне життя. Не бідував, Яблонськідосить шляхетний рід. Вважав усю Галичину коронними польськими землями. Висловлювався за відродження Польщі в кордонах Речі Посполитої. Мав на те повне право, це друкували газети.
І стрільцям не подобалося, вставив Арсенич.
Але ж правда, не подобалося, зауважив Кошовий. Мені так само. Не читав опусів пана капітана. Проте не поділяю його думок. Отже, чисто теоретично, теж міг би його вбити при нагоді. Що він робив у Стрийському парку?
Та я звідки знаю! вигукнув Снігур. Мав небагато часу, проте досить, щоб дізнатисявчора за ним стежили й загубили в середмісті десь близько шостої вечора.
Загубили? Чи краще сказативідірвався?
Мабуть, так правильно.
Це означаєофіцер знав про стеження! Клим клацнув пальцями, мовби здобув перемогу. До того часу поводив себе спокійно, не боявся кудись не туди привести. А тут, бачте, втік. Аби виринути в парку. Отже, мав там таємну зустріч. І знайшов смерть, даруйте за пафосну фразу.
Так і є, чого ти, вставив сотник.
Знайдемо, з ким зустрічався, знайдемо вбивцю.
Мудро кажете, пане Кошовий. Єдине: залагодити справу треба чимшвидше. Адже ляхи тепер мають усі підстави заявити про утиски й небезпеку фізичного знищення. Тож про жодні переговори між нашою Національною Радою та цісарським намісником фон Гуйном уже не йдеться.
Вони без того трималися на волосині,нагадав Клим. Нема шансів переконати намісника погодитися на наші умови.
Але наше представництвоофіційне! Не забувайте! Снігур навіть тупнув ногою. Маєте розуміти: кожні переговори тягнуть час.
Це схоже на перетягування канату.
Нехай собі! Тягнути часозначає вигравати його!
Під цим я теж підпишуся, вставив Арсенич. Ти ж знаєш, Кошовий, я чоловік військовий, мені б краще наступати. Тут інше трохи, погоджуюсь. В атаку теж треба йти з головою.
Словом, підсумував Снігур, все йде до того, що ляхи використали вбивство Яблонського як козир. Тепер вони мають підставу вийти з будь-яких переговорних процесів. Для них уже не існує аргументів, вони затялися. Проте, тут витримав коротку й вагому паузу, є примарний, але шанс довести цісарському наміснику польську провокацію. Чи бодай непричетність української сторони, зокремалегіонерів, до капітанової смерті. Сьогодні двадцять восьме жовтня, пане Кошовий. Маємо добу, максимумдві. Переговорний процес треба тримати стільки, скільки можна.
Для чого? Кожна сторона вперлася у своє.
Так. Тільки ж нам варто виграти ще кілька днів, бо шукаємо підтримки. Ви ж знаєте, ведуться перемовини з Києвом, Парижем, Берліном. Поки намагаємося працювати на політичному полі, з останніх сил, але намагаємося.