На щастя, на моє особисте щастя, книжка Домнікії Чечель була прочитана свого часу якоюсь кількістю зацікавлених людей. Серед нихїї онука Тереза. Тому канадійка відразу згадала бабусині спогади, коли почула про Данила Червоного.
Адже Домнікія знала хорунжого Остапа.
Вона бачила його після втечі з табірного пункту у Воркуті. Спершу врятувала Червоному життя. Потім він не дав убити її. Нарешті, завдяки знайомству з Данилом і почався отой самий довгий шлях до України, який Домна описала.
Отже, Червоний вижив.
Чесне слово, саме це варте окремої, нової історії. Тож я, звичайно, загорівся й зовсім не був проти, навіть наполягав, аби Тереза Блант знайшла спосіб передати мені бабусині мемуари. Канадійка не могла собі дозволити віддати мені родинну реліквію в руки навіть під гарантію повернення. Але ми живемо в третьому тисячолітті, тож за кілька днів я отримав відскановану книгу в PDF-форматі.
Далі почалося ще цікавішевиринув раптом відставний офіцер КДБ.
Я завжди знав, що працівникам радянської держбезпеки в нинішній Україні ведеться навіть дуже незле.
Спершу він попросився до мене в друзі через Facebook. Проте я перестав додавати незнайомих, хіба що вони крутяться в цікавих для моєї професійної діяльності сферах. Після виходу «Червоного» охочі «дружити» у віртуальному просторі посипалися, мов горох із шапки, і частина з них почала таврувати мене зрадником після викривальних дописів пана Якубовича. Тож я відхилив пропозицію такого собі Борислава Кондратюка.
І він за кілька днів написав мені приватне повідомлення з пропозицією зустрітися. Мене, запевняв незнайомець, повинна зацікавити інформація про бандерівця на прізвисько Остап.
Наголошую, так і написав: «бандерівець» і «прізвисько». Думаю, зрозуміліше буде, якщо процитую оригінал, а Кондратюк оперував російською: «бендеровец» і «кличка». Тобто навмисне чи за звичкою неправильно вжив слово, яким у російсько-радянській пропаганді позначають українських повстанців. Причомувсіх, хоч вони належали до різних світоглядних таборів, не завжди підтримуючи радикальну ідеологію Степана Бандери. А ота «кличка»це насправді псевдо, яке мав кожен учасник руху опору в описаний мною період. Проте псевдоніми в кримінальних справах перетворювалися на злодійські прізвиська, за аналогією до тих, що брали собі справжні кримінальники. Частину повстанців судили саме за бандитизм, бо кроїти всім політичні статтівизнати наявність на територіях, підконтрольних радянській владі, масштабного політичного протестного руху. Тобто сотень тисяч, як не мільйонів незгодних. Тож простіше було записати більшість членами збройних криміналізованих банд.
Словом, я зрозумівБорислав Кондратюк не має до мого героя й подібних йому симпатій. Скоршенавпаки. Проте цікавість усе ж погнала вперед, і скоро я пересвідчився в своїй правоті.
Новий знайомий приїхав на чорному «Рендж Ровері», дав візитку з усіма телефонами й електронною адресою. Пан Кондратюк не приховував, що працює консультантом із безпеки у великій фінансово-промисловій групі, а до того служив у пятому управлінні КДБ, дослужився до полковника, у цьому званні пішов у відставку. Згадана «пятірка» займалася боротьбою з ідеологічними диверсіями, фактичноз інакодумцями. Це вона взяла свого часу в лещата мого дядька Григорія Титаренка.
На око важко було визначити, скільки років моєму новому знайомому. Мав вигляд моложавий та елегантний, у дорогому костюмі, при краватці, гладко поголений. У салоні гуляв ледь помітний аромат приємних парфумів, сивина додавала шарму й навіть певної ваги. Швидше за все, мав трохи більше, ніж сімдесят років, якщо припустити, що з органів звільнився незабаром після розвалу СРСР. Полковника реально отримати, якщо тобі перевалило за сорок, але ще нема пятдесяти й ти маєш гарний послужний список.
Борислав Кондратюк, поза сумнівом, мав у пятому управлінні позитивну репутацію. Аби не гавкнув Союз, дослужився б до генерала. Ще й, дивись, очолив би всю «пятірку» республіканського КДБ.
Розмова вийшла недовгою. Пан Кондратюк запитав, чи знаю я про те, як повстанець Остап у 1943 році допоміг передовому загону партизанського зєднання Сидора Ковпака виконати бойове завдання. Я заперечив: судячи з уже почутого й прочитаного, Данило Червоний не міг піти на співпрацю з ковпаківцями. Можливо, припустив, ідеться про іншого Остапа. Подібне псевдо мали з десяток різних повстанців, у тому числікомандирів. Так само, як було кілька Вовків, Орликів, Запорожців, Дубів тощо. Але пан Кондратюк був категоричним: мова саме про Данила Червоного, адже такий точно один.
І надав доказ.
Ним виявилася художня книжка з популярної в радянський час серії «Бібліотека військових пригод». Ця називалася «Вирок було виконано» й складалася з десяти досить великих за обсягом оповідань. Автором був зазначений Степан Круглов, але Кондратюк тут же пояснивце літературний псевдонім його безпосереднього начальника Степана Демяновича Іваніщєва.
Під час Другої світової війни, яку мій співбесідник уперто називав Великою Вітчизняною, і тут справа навряд чи в силі звички, Іваніщєв-Круглов служив у НКВС. Конкретнішебрав участь у диверсійних операціях на Волині в 1943 році, потіму ліквідації, як сказав Кондратюк, націоналістичного підпілля. Після поранення в 1945 році Іваніщєва-Круглова кинули на ідеологічну роботу, до якої мав хист. Так кадровий офіцер державної безпеки став ще й літератором.
Оповідання «Небезпечні ліси» згадувало Данила Червоного на псевдо Остап.
А йшлося в ньому про керівника радянської диверсійної групи, капітана НКВС Павла Суворова, який стикнувся з відділом повстанців у боротьбі за контроль над лісами. Борислав Кондратюк охрестив це свідчення унікальним у своєму роді. Адже тут автор детально описує вдалу операцію свого командира Суворова, свідком і навіть учасником якої був сам.
На жаль, тут же зазначив мій співбесідник, Павло Суворов загинув від бандитської руки за три рокийого застрелили нахабно, просто біля обласного управління МВС на вулиці Коперника в Тернополі.
Книжку Борислав Кондратюк мені не дарував. Ми заїхали в найближчий копі-центр, скопіювали потрібні сторінки. Після чого новий знайомий попрощався й порадив на прощання цікавитися всіма джерелами інформації, більше думати й аналізувати, менше гратися в пропаганду й практикувати ура-патріотизм. Саме тому, що подібними речами в Україні загралися, маємо війну й розколоте суспільство.
Оповідання прочитав удома. Потімще раз, уважніше, з маркером. Тоді ще не знав, що з цим робитиму. Але, маючи спогади Домнікії Чечель, уже дещо почав собі думати, комбінувати, складати в голові.
Аби час показав: думки матеріальні.
Днів за пять чи навіть через тиждень, точно не скажу тепер, на електронну пошту прийшов лист, який я спершу прийняв за спробу розіграшу.
Чоловік підписався «Джон Спенсер» і тут же пояснивнасправді він названий Іваном, просто тут, в Австралії, його від самого дитинства кликали Джоном. Він нащадок українських емігрантів, котрі виїхали до Сіднея після Другої світової. Тато, Юрко Степанчук, був учасником руху опору, а в Австралії зміг знайти кошти на власне маленьке видавництво «Наша хода». Там у 1970-х надрукував автобіографічну повість Ореста Миронюка «На псевдо Мирон». Пан Миронюк після війни вивчився на економіста, зробився професором, викладав не лише в Австралії, а й по всьому світу і видання книжки оплатив сам. Після чого став одним із основних жертводавців «Нашої ходи». Зараз уже нема видавництва, та й Орест Миронюк помер років чотири тому, доживши майже до ста років. Проте один примірник його книжки зберігається у Джона Спенсера як память.
Зовсім недавно він прочитав одне з моїх інтервю про Червоногочи був він насправді.
І раптом згадав: Орест Миронюк був другом юності Данила Червоного. Про що пише в своїй книзі, згадуючи серед тих, хто мав на нього вплив, справив враження, навіть сформував. Передати книгу він не може, але, якщо це мене цікавить, скаже, куди й до кого в Києві звернутися по неї.
Чи цікавив мене початок бойового шляху Червоного-Остапа? Ви ще питаєте! Уже за три дні я знімав чергові копії з уже третьої в цій дивній історії книжки. Удома склав докупи трофеї й нарешті зрозумів: маю жирний початок історії. Та все ж чогось усе одно бракувало, якоїсь деталі. Сказав би людської, чи що.