Героїчнопроте однаково.
Не всякому пощастило досягти такого рівня, як Роман Шухевич, чию загибель завжди описують окремо й детально, адже йдеться про командувача УПА. Не всякий повстанський художник був так знаний, як Ніл Хасевич: його біографія, у тому числізагибель у бою, досліджується так само спеціально. Переважна більшість тих, хто боровся, страждав і гинув за Україну, та й не лише за Україну, люди звичайні. Добре мотивовані, патріотично налаштовані, та все однозвичайнісінькі. Мені ж після книги про Червоного хоч із Києва не потикайся: виявляється, тільки я, Клим Рогозний, і можу достойно прославити всякого невідомого широкому загалу борця. І якщо шукатиму причин для відмовимушу начуватися.
Отут підходжу до точки, котру з певного моменту вважав для себе неповерненням.
А вліз я в дуже неприємну історію.
Зустрічався як автор роману про Червоного зі своїми шанувальниками в Дубні. Після показу підійшов до мене чоловік років шістдесяти, назвався паном Миколою Якубовичем і завів уже звичну розмову: чи не хоче пан Рогозний написати книгу, а ще кращезняти фільм про вояка УПА, який помер на етапі, коли його після суду везли на Колиму.
Я пояснив уже, що всякий раз слухаю уважно, іноді навіть щось собі фіксую в блокноті. Потім, без надмірного обнадіювання, кажу: мовляв, дякую, може бути цікаво, з вами звяжуться, все таке. Намагаюся не брати жодних оригінальних матеріалів, особливолистів та старих фотографій. І ввічливо прощаюся. Думав, тут теж обійдеться.
Ні.
Новий знайомий наполягав: людина, про яку він мені каже, унікальна. Повстанський поет, причому геніальний. Мав публікації в різних виданнях, писати не припиняв у тюрмі, вірші вдавалося різними способами передавати на волю. Зараз пан Якубович готує збірку його поезій до видання й наполягає: твори мають бути включені в обовязкову шкільну програму. Ну, кажу, пане Миколо, то вже не мені вирішувати. Тут я безсилий. Чоловік відразу погодився.
У міністерстві освіти, каже, ще від часів Табачника сидять українофоби. Чиновники роблять усе, аби справжнього українського слова звучало менше. І наша з ним місіяпереламати ситуацію. Ми повинні боротися так, як стояли за Україну вояки УПА та й не тільки вони.
Пан Якубович виявився дуже наполегливим. Буквально взяв мене в облогу, вимотав, потім за всіма правилами підручника з тактики перейшов у стрімку атаку й переміг. Тобто змусив мене взяти впорядкований ним рукопис і дати слово написати книгу та зробити потім фільм. Слово честі, у мене справді закрутилася ідея оформити цю історію як наступний проект, отримати грант і справді зробити документальну стрічку. Усе ж таки повстанський поеттак само цікаво, як повстанський художник.
Чорт мене смикнув!
Довго потім картав себе. Слави тобі, Рогозний, захотілося. Ще й на гроші націлився. Маєш тепер усе, що заслужив, бовдуре марнославний.
Як би делікатно пояснити, аби не образити знову чиїхось почуттів Словом, людина воювала за волю України в лавах УПА, потрапила в лапи НКВС, була катована, дістала величезний вирок і померла від виснаження на пересилці. Знімаю шапку, схиляю голову перед подвигом та жертовністю. Вояк гідний меморіальної дошки, згадки в загальному пантеоні полеглих, вічної памяті. Але це зовсім не означає, що його поетичні вправи варті публікації, поширення, серйозного вивчення, тим більшеу школах. Навіть у міністерстві освіти, хто б як його не лаяв, працюють люди з вищою освітою та мінімальним літературним смаком. Те, що потрапило мені до рук від пана Якубовича, прийнято називати терміном «графоманія».
Хтозна, чи взяв би я на себе відповідальність дати таку оцінку вголос. Чудово розумію, як подібне буде сприйняте. Проте пан Якубович змусив мене озвучити свою думку, причому в досить різкій формі. Звісно, не перекладаю провини на нього повністю. Сам я теж мав би виявити стриманість та розважливість. Тільки він застосував фірмову тактику. Почав дзвонити щодня, чесно почекавши тиждень, за який я здуру пообіцяв дати відповідь. Потім атаки стали інтенсивнішими, добродій уже дзвонив двічі на день. Він вирішив вимотати мене й отримати не якусь відповідь, а саме позитивну. Тобто я, Клим Рогозний, кидаю всі свої справи й починаю писати про його героя таку саму книгу, як про Данила Червоного. Щедро ілюструючи її віршами повстанця. А потім їх будуть виконувати на камеру народні артисти України, вони ляжуть на музику й стануть піснями, ці пісні звучатимуть по радіо, їх підхоплять мільйони, ну а вінцем до всього стане мій документальний фільм. Котрий згодом виросте в художній.
Мого професійного цинізму вистачало, аби пообіцяти панові Якубовичу, краєзнавцеві з Дубна, який викладав у школі креслення, узятися за підсунуту ним тему. Та досвід не лише спілкування з ним, а досвід узагалі дозволяв змоделювати подальшу ситуацію.
Отже, перший етапмене переконали взяти матеріали. Другийаби відчепилися, я даю слово зайнятися ними. За ним прийде етап номер три: щоденні дзвінки вже з наполегливим питанням: «Коли починаємо?» Завжди є можливість відбитися фразою на кшталт: «Знаєте, всі потенційні меценатиукраїножери, грошей на проект ніхто не дає». Тільки ж передих матиму ненадовго. Бо пан Якубович за тиждень, два, три, місяць, але все одно неодмінно проявиться знову. У кращому разі почне наполегливо вимагати, аби я подзвонив комусь, із ким він про щось домовився, у гіршомукрутити, аби я робив, що мушу, а час та гроші знайдуться самі собою.
Уміння казати «ні» треба набувати на спеціальних курсах.
Я думавопанував науку відмовляти самотужки. Проте зустріч із паном Якубовичем мою самовпевненість перекреслила. Я сам себе загнав у пастку, з якої був тільки один вихід. Але тепер не лише сказати «ні», а й пояснити причину. Бо, виявляється, весь цей час я морочив панові Миколі голову.
Звинуватив він мене під гарячу руку.
З мене полилося все, що я думаю про запропоновану мені поезію.
Можливостей пана Якубовича я недооцінив.
У нього виявився прямий доступ до купи ресурсів, здебільшого маргінальних, та серед них траплялися досить цитовані, а отжеавторитетні в патріотичних колах. Звідти й почалася масована атака на мене як запроданця, конюнктурника, агента Кремля, провокатора й манкурта. Я виявився гнилим лібералом, котрий спекулює на темі націоналізму, вибиває під це діло чималі гроші у вигляді грантів, насправді ж мені на все, крім грошей, чхати, плювати й класти. І взагалі, Клим Рогозний паплюжить память про видатних діячів українського резистансу.
Телефонний дзвінок, про який я вже згадав, раптом повернув мені сили та впевненість у собі.
Жінка назвалася Терезою Блант.
Українською незнайомка говорила з помітним акцентом, дзвонила з Торонто, пояснилалиш тепер до тамтешньої української громади дійшла моя книжка. Загалом Тереза не бере активної участі в житті канадських українців, бо народилася там, у Києві була лише двічі, разу Львові і разу Полтаві, на бабусиній батьківщині. Мама пані Блант теж народжена за кордоном, але в Європі. Точнішев Італії, звідки її бабуся Домнікія за своїм чоловіком, дідом Терези, на початку пятдесятих років минулого століття перебралася спершу до Франції, у Париж, а звідтидо Канади, років за десять.
Бабуся Домна, так називали її в родині, написала й видала в Канаді книгу спогадів «Мій довгий шлях до України». З поваги Тереза, як і її мама, мемуари прочитала. Видання є такою собі сімейною реліквією, яка за межами їхньої родини приречена була загубитися серед десятків схожих емігрантських спогадів, котрі писалися й видавалися протягом тридцяти років, від середини 1960-х у Канаді й Америці, потім, після 1991 року, в Україні, за гроші самих авторів, у різних новостворених видавництвах, котрі охоче й наввипередки освоювали приватні кошти діаспорян.
Трошки знаючись на цьому, я вже потім припустив: добре, що бабуся Домна, точнішеДомнікія Чечель, устигла опублікувати мемуари в Канаді, коли була ще в зрілому віці, а не тягнула час, зволікала, аби надрукуватися на Батьківщині. Тут тиражі безбожно губилися. Адже спогади українських емігрантів, хай вони учасники збройних змагань та підпілля, пересічному читачеві були мало цікаві. Спритні видавці робили не більше ста копій, хоч зазначали на книжках кілька тисяч, за що заплачено й треба звітувати. Коли ж замовники делікатно питали, де той тираж, партнери радісно заявляли: так усе ж продано. Зазвичай на прибуток грошодавці не претендували, тож сміливо кажу: навіть найцікавіше йшло в пісок, у небуття.