До чого тут ресторан? Добряче відважив Ямбору, давно напрошується.
Коли такчому не допросився, хоч би від тебе? У його голосі брязнула незрозуміла лють. Бо так само сидите й боїтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Міг інакше сказати тоді. Ні, в останній момент переграв, видав таке, до чого не присікаєшся. Набридло озиратися.
Інакше себе не вбережеш.
Про те й кажу: набридло себе берегти.
Далі розмова не клеїлася, Червоний потім узагалі більше не чіпав подібних тем. Говірким без того не був, а тут ще більше пішов у себе, ховаючись за книжками. Кінець кінцем, незабаром, як обіцяв, узагалі зїхав, таки надибавши якусь убогу комірчину, зате з видом на замкову гору з вікна. Я ж час від часу подумки повертався до тієї його несподіваної сповіді, намагаючись зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.
А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.
Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.
Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.
Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмиснея б теж не сказав.
8
Напередодні того вікопомного й водночас фатального дня ми зібралися на Боні.
Добігав кінця жовтень, раптово зарядили густі дощі, а ранком навіть випав перший сніг, не лапатий, дрібний, укрив місто й швидко розтанув. Щоправда, на горі де-не-де білило, і Червоний під час розмови більше слухав, згрібаючи при тому тонкий шар собі в долоні. Щільна грудка не ліпилася, і Данило зрештою облишив свої спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з інших світів, промовив ні сіло, ні впало:
Дурним займаємося.
Знову не так? роздратовано кинув Дорош.
На цей час ми вже двічі розклеювали містом листівки, уже інакшого змісту. Данило переконав відмовитися від красивих гасел, натомість вимагати звільнення цілком конкретних вязнів Берези-Картузької. Його недавнє минуле я від хлопців не приховав, і тепер усі зналиЧервоний заледве не вступив в Організацію. Тому не дивувалися, звідки йому відомі ті чи ті прізвища. Українці мають знати, хто за них страждає, пояснив Данило. А полякищо ми нікого й нічого не забуваємо. Однак історія з листівками подобалася Червоному дедалі менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.
Зенон саме приніс нову листівку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотні. Стільки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тішився. Тепер ми могли рясно заліпити ними весь центр міста, і нарешті, на його переконання, наше підпілля почне давати відчутний результат. Наступного разу треба починати діяти в інтересах усіх гноблених, не лише українців.
Отут Червоного прорвало.
От звідки в тебе знову ці комуністичні гасла, Юрку? «Повстаньте, гнані та голодні», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять років, як повстали. Відразу почали воювати з Українською Народною Республікою. А як перемогли через польську зраду, до речі, не в останню чергу, почали морити українців голодом. Я про комуністів зараз, якщо ти не зрозумів.
Не дурніший за тебе, огризнувся Дорош. Тільки, щоб ти знав, від голоду вмирали не лише українці.
А цього ти де наслухався?
Маю вуха! І свою голову теж! Комуністи, на яких ти пальцем тицяєш, зробили на великій Україні українську владу.
Совіцьку.
Українську, вперто правив Дорош. Ти багато бачиш тут, у Польщі, українських газет чи книжок? А там вони вільно друкуються й за це в табір не саджають. У Києві, в університеті, до твого відома, навчання ведеться нашою мовою. Співати наших пісень вільно по радіо. А тут ми змушені вдавати із себе поляків, інакше нічого не матимемо.
Хочеш, аби комунія сюди прийшла?
Усе ж ліпше, як під ляхами.
Хто тобі сказав?
Ще раз, послухай мене уважно: маю на плечах власну голову. За ЗбручемУкраїна, хай там керують комуністи. Алетам Україна, Даниле. Поляки дивляться на той бік вороже. Ляхинаші вороги. Ворог мого ворога мені друг. Дуже просте з давнини визначення.
Нехай. Червоний трохи збавив обертів. Твої політичні вподобання на те, чим ми займаємося, зовсім не впливають. Адже ми все одно ходимо по колу й отак, листівками, місто не розворушимо. Мусимо самі відчувати, для чого все це. Мети нема, розумієш.
Є мета. Юрко вперся в своє.
Яка? От скажияка? Розклеїти по Кременцю кілька сотень білих папірців? Їх зриватимутьа ми знову. Повір мені. Досвід не аж такий великий, та однак знаю, на власні очі бачив: щоб подіяло, аби досягнути якоїсь мети, треба самим від чогось відмовитися. Активніше діяти, сміливіше. Ми ж майже не ризикуємо!
Тут Дорош випростався, взяв у Зенка листівку, розгорнув і показав Червоному, тримаючи двома руками за краї.
Отут згоден. Ми всі ризикуємо менше, ніж один Зенон. Розклеїти серед ночіне штука. Ти набери й надрукуй, у ліцейській друкарні, ще й так, аби не зловили. Тому й беремо паузи на кілька тижнів після кожної акції. Зенка убезпечуємо так, хай влягається. Вони думають: ну, все, заспокоїлося. Тут ми їм зновураз!
Тепер він помахав аркушем у повітрі.
Слухаючи його, Червоний спершу збліднув, потім лице стало сірим, нарештібагряним. Провівши по обличчю долонею, неначе стираючи з нього щось бридке, Данило мовив тихим, скрадливим голосом, який нічого доброго не віщував.
То ти хочеш сказатия не ризикую?
Ми всі ризикуємо менше за нього. Юрко знову кивнув у Зенків бік.
Ні. Я не ризикую, ти так говориш.
Ризики наразі зайві й недоречні,відповів Дорош. І все, досить пустих балачок. Де партія?
Цього разу їх забагато, сказав Зенон. Усе винести не міг, лишив на горищі в ліцеї. Роздобув ключ, робітники друкарні мають доступ.
До завтра думаємо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дієвіше, ми обговоримо й вирішимо спільно, як має бути. Усі згодні?
Ми із Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в їхні постійні та одноманітні суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розійшлися до завтра. Навіть не уявляючи, що це була остання наша відносно спокійна зустріч.
Наступний ранок поставив життя в Кременці з ніг на голову.
9
Нічого не віщувало біди.
Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.
Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.
Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло пять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.
Що це означає, пане Варго? суворо запитав Калюжний.
Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.
Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, голосно промовив він. Решта може лишатися й продовжити.
Перша думка, яка майнула в мене, листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.
Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, підвищив голос офіцер.
Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.