Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.
Коли так, пощо вам я?
Люди потрібні,повторив Юрко, заводячи розмову в коло.
Ти, значить, тут старший.
Я! підтвердив Дорош вигуком.
А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактичнонашим керівником.
Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:
Хлопці не проти?
Не протичого?
Що ти в гурті за головного.
Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:
Так.
Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розвязанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвигрозбити писок пяному поляку.
Отже, ти відповідаєш, мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.
За що?
За них. Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. Щеза власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головнеяку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.
Заскладно говориш. Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав:Демагогія. Ось так це називається.
Гаразд, легко погодився Данило. У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числікозакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, тут він перевів подих, поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?
Вони собі вирішили так, відповів Юрко, і в його голосі я почув обережність.
А тити як вирішив для себе? Ви всіяк далеко готові піти? Листівки з беззубим текстом та незрозумілими гаслами. Далі?
Так придумай зубате й зрозуміле! Тепер Дорош помітно образився.
Якщо буду з вами, потрібні більші справи. Червоний говорив рівно. Звичайно, навіть такі листівки чіпають ляхів. Але, повір, не сильніше, ніж кусають комарі в лісі.
Може, ідеї маєш?
Старшийти. Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подібне до усмішки. Думай, зважуй можливості. Обговоримо, вирішимо.
Дорош переступив із ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на місто під нами, нарешті витягнув цигарки, закурив. Нічого не говорив, ми всі теж стояли й мовчали. Нарешті докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навіть дуже ретельно втоптав його носаком.
Звідки ти взявся такий, гмикнув.
Зі Львова, легко відповів Данило. Народився взагалі-то в Ковелі, та батько хотів, аби я вчився в університеті. Саме тоді ляхи обмежили прийом студентів-українців, потім узагалі закрили студії. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тільки ж хто на те зважав Ось тепер сюди, в ліцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.
Він чогось явно не доказував. У мене навіть закрався сумнів: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити університет, аби потім вступити до ліцею. Тим більше тутешній навчальний заклад мав такі самі обмеження, й кожен із нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крім хіба Зенка, його батько все ж дещо міг завдяки певним звязкам.
Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирішувати. Запросити його до нашого гуртуідея Дороша. Він же проголосив себе зверхником. Тож нехай думає, що буде далі. Ми вже відкрилися Данилові, його вчорашня бійка сподобалася всім, і зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навіть не вибраного нами, переграє й скаже, що Червоному з нами не по дорозі, матимемо клопіт. Він не з нами, проте знає нашу таємницю. Отже, ми повинні будемо всякий раз озиратися в його бік. Але якщо Данило з нами і, здається, він не проти, уже дістанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь із водою, зовсім різні стихії. Розбрату рано чи пізно не уникнути, а це зашкодить справі, як би ми надалі її не рухали.
Схоже, Дорош теж вагався, маючи подібні відчуття. Та враз зробив жест, якого я від нього глибоко в душі чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.
Данило міг щось сказатине став.
Потиснув його руку, потім легенько обійняв за плечі.
Ритуал повторив зі мною й Зенком.
Так нас стало четверо.
А до ресторану відтоді дорогу забули. Принаймні я так думав.
7
З Червоним усе виявилося не так просто.
У понеділок господарі комірчини, яку він винаймав, звеліли йому забиратися геть із речами. Заплачені за місяць наперед гроші не повернули. Обмовилися: не треба їм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хід у відповідь, помстившись бодай так за вимушену відмову від наміру посадити за ґрати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор ліцею, пан Маріуш Варга, й вийшов Червоний від нього з першим і останнім попередженням.
Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив відразу: мої хазяї будуть не в захваті. Але цена кілька днів, адже інше помешкання він усе одно шукатиме. Під ліжком ховати гостя не збирався, увечері так і сказав господарям: родич із села приїхав, дозвольте перебути. Ті зітхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справді, від сільських спасу нема, та куди ж їх дівати, нехай уже, лиш недовго. І горілку там не розпивати, пісень не горлати.
Щодо цього я був спокійний. Несподіваний сусіда поводив себе тихо, відмовився займати моє спальне місце, розмістився на підлозі біля груби, говорив мало, більше читав. Та все ж дещо нове мені дізнатися про нього вдалося.
Данило Червоний і справді не доказував, розповідаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, він повідав про свою участь у бойовій групі, яку згуртували львівські студенти-українці. Серед них було двоє членів Організації, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцією нинішньої весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публічно ініціював черговий закон, котрий ще більше обмежить права українців у республіці. «Не влаштовуєнехай забираються геть!»коментував свої дії газетярам і допрацювався до вироку.
Ми жеребок тягнули, пояснив Червоний. Правила такі. І я не витягнув, мусив лишитися. Ті двоє, що пішли, завдання провалили.
Злякалися?
Навпакидіяли так відкрито, як могли. Револьвер дав осічку, зітхнув Данило. Коли їх забрали, хлопці передали з Бригідок записку. Закликали інших нічого не робити для їхнього звільнення, берегти сили, лягти на дно. Не всі з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити їхнє оточення, вирішили залишити університет і розійтися. Потому без жодного переходу, відразу додав:Боягузтво.
Ти про що?
Про те саме. Кинути навчання, забратися з міста, аби тебе не шукали й не ловили.
Та ну, припини. Звичайна обережність. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.
Ага. І в рестораніте саме.