Я знову задумався, чому він узагалі приїхав сюди (місцевих родичів він точно не мав), але мить не видалась мені слушною, щоб питати.
Можливо, я був зарозумілий. Він поміркував над цим, а тоді аж усміхнувся. Я ніби побачив, як сонце пробивається крізь щільний хмарний покрив якогось холодного дня. Я таки був зарозумілий. Він підняв айфон. І я таки візьму його.
Першим, що мені хотілося сказати, було «дякую», але це прозвучало б дивно. Тому я просто сказав:
Добре. Я радий.
Він глянув на годинника «Сет Томас» на стіні (а тоді, на мій подив, перевірив час ще й на айфоні).
Чого б нам не прочитати сьогодні один розділ, коли ми вже витратили стільки часу на розмову?
Згода, сказав я, хоча радо лишився б на довше і прочитав би два чи й три розділи.
Ми підбиралися до закінчення «Восьминога» одного дядька на імя Френк Норріс, і мені не терпілося дізнатися, як усе розкрутиться. То був старомодний роман, але все одно повний захопливих штук.
Коли скорочений сеанс добіг кінця, я полив хатні квіти містера Герріґена. Це завжди було моєю останньою роботою дня, яку я виконував усього за кілька хвилин. Підливаючи воду, я бачив, як він грається з телефоном, вмикаючи й вимикаючи його.
Коли я вже збираюся користуватися цією штукою, то було б добре, якби ти показав мені, як це робиться, сказав він. Для початку, як зробити так, щоб воно не здохло. Я бачу, що рівень заряду вже падає.
У більшій частині ви розберетеся й самі, сказав я. Все доволі легко. А для заряджання в коробці лежить дріт. Просто ввімкніть його в розетку. Я можу показати кілька інших штук, якщо ви
Не сьогодні, сказав він. Може, завтра.
Добре.
Але ще одне питання. Чому я зміг прочитати статтю про «Кавову корову» і подивитися на карту відділень, які пропонують закрити?
Першою відповіддю, що спала мені на думку, була відповідь Едмунда Гілларі про те, чому він лізе на Еверест, про що ми читали в школі: «Бо він існує». Але ця відповідь могла здатися йому нахабноюі певною мірою такою й була.
Я не розумію.
Справді? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейґу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрі гроші. Навіть за цінами підписки «Джорнал», що значно дешевше, ніж купувати його в кіоску, я плачу десь девяносто центів за номер. А з оцим Він підняв телефон так, як тисячі дітлахів підійматимуть свої на рок-концертах не так багато років по тому. Тепер ти розумієш?
Коли він так усе описав, я зрозумів, але не знав, що відповісти. Усе звучало
Звучить по-дурному, га? спитав він, зчитавши або моє обличчя, або думки. Роздавати корисну інформаціюце суперечить усьому, що я розумію про успішне ведення справ.
Може
Може що? Поділися роздумами. Без сарказму. Ти явно знаєш про це більше за мене, тож розкажи, що думаєш.
Я подумав про ярмарок у Фрайбурзі, куди ми з татом їздили раз чи двічі кожного жовтня. Зазвичай ми брали з собою мою подругу Марджі, що жила на нашій вулиці. Ми з Марджі каталися на атракціонах, а тоді всі втрьох їли смажені тістовички й солодкі сосиски, після чого тато тягнув нас дивитися на нові трактори. Щоб дістатися до сараїв з технікою, треба було пройти повз велетенський намет з бінго. Я розказав містеру Герріґену, що перед тим наметом хлопець із мікрофоном завжди розповідав народу, що перша гра безкоштовна.
Він зважив це.
Приманка? Думаю, це якоюсь мірою логічно. Кажеш, що можна прочитати одну статтю чи, може, дві або три, а тоді воно що? Не пускатиме тебе? Казатиме, що коли хочеш гратися далі, то треба заплатити?
Ні, визнав я. Мабуть, тут не так, як у наметі бінго, тому що можна дивитися скільки хочеться. Принаймні наскільки я знаю.
Але ж це скаженство. Роздавати безкоштовні зразкице одне, але роздавати всю крамницю Він пирхнув. І там же навіть не було жодної реклами, ти помітив? А рекламице величезний шмат прибутку газет і журналів. Величезний.
Він узяв телефон і подивився на своє відбиття у тепер згаслому екрані, а тоді відклав його й глянув на мене з дивною, кислуватою усмішкою.
Можливо, ми зараз побачили страшенну помилку, Крейґу, якої припустилися люди, що знаються на практичних аспектах такої штукиі можливих наслідкахне краще за мене. Можливо, наближається економічний землетрус. Може бути, що він уже стався. Землетрус, що змінить те, як ми отримуємо інформацію, коли, звідки, а отжете, як ми дивимося на світ. Він помовчав. І як з ним взаємодіємо.
Я не встигаю за думкою, сказав я.
Подивися на все з такого боку. Якщо в тебе заведеться цуценя, ти навчиш його робити свої справи на вулиці, так?
Так.
А якби в тебе було не привчене до цього цуценя, ти ж не давав би йому ласощів за те, що воно нагидило у вітальні?
Звісно, що ні, сказав я.
Він кивнув.
Бо так би ти привчав його до поведінки, прямо протилежної бажаній. А коли мова про комерцію, Крейґу, більшість людей схожа на тих цуценят, яких треба привчити до правильних манер.
Така концепція не подобалася мені тоді й не подобається зараз (я думаю, що принцип «покарання/винагорода» багато говорить про те, як містер Герріґен нажив свій статок), але я змовчав. Я побачив його по-новому. Він був наче старий дослідник у новій експедиції, і його розповіді заворожували. І я не думаю, що він по-справжньому намагався мене чогось навчити. Він вчився сам, і, як на людину на девятому десятку, вчився швидко.
Безкоштовні зразкице добре, але коли видаєш людям надто багато безкоштовного, нехай то буде одяг чи інформація, надалі вони вже чекатимуть саме цього. Як цуценята, що гидять на підлогу, а тоді дивляться тобі в очі й думають: «Це ти привчив мене до цього». Якби я був на місці «Волл-стріт Джорнал», чи «Таймс», чи навіть клятого «Рідерз Дайджеста» мене б ця штукенція злякала. Він знову підібрав айфон. Здавалося, він не може від нього відірватися. Тут наче прорвало магістраль водогону, тільки з неї бє не вода, а інформація. Я думав, що йдеться про простий телефон, але тепер розумію або починаю розуміти
Він похитав головою, ніби щоб у ній прояснилося.
Крейґу, а що, як хтось із захищеною інформацією про нові ліки вирішить викласти отак результати досліджень, де їх зможе прочитати весь світ? Це коштуватиме «Апджойну» чи «Юніхему» мільйони доларів. Або, скажімо, якийсь невдоволений персонаж вирішить видати державні таємниці?
Хіба їх не арештують?
Можливо. Мабуть. Але зубну пасту до тюбика не повернеш, як то кажуть ой-ой-ой. Ну, не зважай. Біжи краще додому, бо спізнишся на вечерю.
Уже йду.
Ще раз дякую за подарунок. Мабуть, я не сильно ним користуватимусь, але збираюся добре про нього подумати. Тобто настільки добре, наскільки зможу. Мої мізки вже не такі меткі, як колись.
Мені здається, й досі доволі меткі, сказав я, і то не тому, що намагався підлеститися. А й справді: чому поруч із новинами й відео на ютьюбі не було реклами? Людям же довелось би на неї дивитися, хіба ні? Крім того, мій тато завжди каже, що головнеце добрий намір.
Цей афоризм частіше звучить, ніж до нього прислухаються, сказав він, а коли побачив мій спантеличений вираз, додав: Не зважай. Побачимося завтра, Крейґу.
* * *
Дорогою додому з пагорба я кóпав ногою купки останнього в тому році снігу й думав над його словами про те, що інтернетце наче труба водогону, з якої замість води порскає інформація. Це було справедливо й про татів ноутбук, і про компютери в школі, і про їхніх побратимів по всій країні. Та й, по правді, у всьому світі. Хоч айфон ще був таким новим для містера Герріґена, що він ледве розібрався, як його увімкнути, старий уже розумів потребу залатати прорив у трубі, якщо діловий світпринаймні як він його розумівхотів і надалі працювати так, як завжди. Не впевнений, але думаю, що він передбачив пейволи за рік чи два до самої появи такого терміна. Я тоді точно про них не знавне більше, ніж про те, як обійти зашиті обмеження, що пізніше стане відомим під назвою «джейлбрейк». Потім пейволи зявились, але на той час люди справді звикли отримувати все задарма і з огидою дивилися на пропозицію почати платити. Люди, що впиралися в пейвол «Нью-Йорк Таймс», просто йшли на сайти CNN чи «Гаффінгтон Пост» (зазвичай ще й пахкаючи парою від образи), хоч ті й поступалися якістю журналістики (звісно, якщо ви насправді не хотіли дізнатися про тренд вуличної моди, відомий під назвою «сайдбуб»). Містер Герріґен був щодо цього абсолютно правий.