Попереднього літа я стажувався в «Ентерпрайз», де здебільшого викидав сміття, але також написав трохи спортивних статей і кінооглядів. Я подзвонив редактору Дейву Ґарденеру, і він видав мені додаткову інформацію, якої «Ентерпрайз» не опублікував. Діна Вітмора вже чотири рази арештовували за водіння в нетверезому стані, але його батько був якимось цабе у великому геджфонді (як же містер Герріґен ненавидів тих нахаб), і ті чотири рази про Вітмора подбали дорогі адвокати. Коли за четвертим разом він вїхав у стіну «ҐоуМарту у Зоні» в Гінґемі, то уникнув вязниці, але втратив права. Вітмор їхав без них і в нетверезому стані, коли врізався в мотоцикл Корлісів. Пяний у болото, як сказав Дейв.
Він відбудеться легеньким ляпасом по руці, вів далі Дейв. Татко подбає. От побачиш.
Нізащо. Сама думка про це стискала мені шлунок. Якщо твоя інформація правильна, то це явне порушення безпеки руху, що спричинило смерть потерпілих.
Побачиш, повторив він.
* * *
Церемонія прощання відбулась у церкві Святої Анни, до якої міс Гарґенсен (для мене було неможливо думати про неї як про Вікторію) і її чоловік ходили все життя і в якій їх одружили. Містер Герріґен був заможний, роками був впливовою фігурою в американському діловому світі, але на похорон Теда й Вікторії Корлісів прийшло набагато більше людей. Церква була велика, але того дня в ній були тільки стоячі місця, і якби отець Інґерсол не мав мікрофона, його б ніхто не почув за повсюдним плачем. Обоє були популярними вчителями, створеними одне для одного і, звісно, молодими.
Як і більшість жалібників. Прийшов я, прийшли Реґіна й Марджі, прийшов Біллі Боґен, а також Убер, котрий спеціально приїхав із Флориди, де грав у лізі А. Ми з Убером сиділи поруч. Він не плакав, але очі мав червоні, а ще цей здоровий лантух шморгав носом.
Вона в тебе щось викладала? прошепотів я.
Другий рік біології, відповів він також пошепки. У випускному класі. Потрібна була для диплома. І я був у неї в клубі спостереження за птахами. Вона написала мені характеристику для вступного пакета в коледж.
Мені теж.
Це так несправедливо, сказав Убер. Вони ж просто собі їхали дорогою. Він помовчав. І в шоломах.
Біллі виглядав так само, але Марджі з Реґіною здавалися старшими, майже дорослими в макіяжі й поважних сукнях. Коли церемонія закінчилася, вони обійняли мене після церкви, і Реґіна сказала:
Памятаєш, як вона доглянула тебе в той вечір, коли тебе побили?
Так, сказав я.
Дозволила мені взяти її крем для рук, сказала Реґіна й знову розплакалася.
Сподіваюся, того чувака закатають назавжди, люто сказала Марджі.
Плюс один, сказав Убер. Замкнути й викинути ключа.
Так і буде, сказав я, але, звісно ж, помилився, а правим виявився Дейв.
* * *
День суду над Діном Вітмором настав у липні. Йому дали чотири роки, і то умовно, якщо він погодиться записатися в реабілітаційну клініку й успішно проходитиме випадкові тести сечі впродовж тих самих чотирьох років. Я знову працював в «Ентерпрайз», уже за платню (хоч і не на повну ставку, але все одно). Мене підвищили до місцевих подій і періодичних тематичних статей. Наступного дня після оголошення вироку Вітмору (якщо його взагалі можна так назвати) я озвучив своє обурення Дейву Ґарденеру.
Знаю, це відстій, сказав він. Але ти мусиш вирости, Крейґі. Ми живемо у світі, в якому гроші наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась їх кількість перейшла з однієї кишені до іншої, можеш не сумніватися. Краще скажи: ти ж повинен здати мені чотириста слів про ярмарок ремісників?
* * *
Клінікита ще й не простої, а, певне, з тенісними кортами й полем для гольфубуло не досить. Чотирьох років сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб він постачав чисті зразки, якщо знаєш, коли братимуть пробу. Вітмор, певне, мав знати.
Серпень паленів, а я іноді пригадував африканське прислівя, яке вичитав у школі: «Коли помирає старий, згоряє бібліотека». Вікторія з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гірше, бо той потенціал, який вони мали, так і не зможе реалізуватись. Усі діти на похороні і теперішні учні, і недавні випускники, як-от ми з друзямирозуміли: згоріло щось таке, що вже не можна відбудувати.
Я пригадував її прекрасні, виведені від руки малюнки листочків і гілок на класній дошці. Пригадував, як ми прибирали в біологічній лабораторії щопятниці по обіді, а тоді просто задля годиться чистили й хімічну частину і обоє жартували про сморід. Вона питала, чи учень на прізвище Джекіл не готується от-от перетворитися на містера Гайда й сіяти жах у шкільних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумію», коли я не схотів знову заходити до спортзалу після того, як мене побив Кенні. Думав про всі ці речі, про її парфуми, а потімпро гімнюка, котрий скоро вийде з клініки й житиме собі на втіху, як у відпустці.
Ні, цього не досить.
Того дня я пішов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своїй кімнаті, не повністю зізнаючись собі в тому, що шукаю і навіщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням і полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але повернувся й став навшпиньки, щоб оглянути верхню полицю в шафці, де зазвичай накопичувався всякий мотлох. Я знайшов старий будильник, айпод, що зламався, коли я впустив його на асфальт, катаючись на скейті, і цілий жмут навушників. Також там стояла коробка з бейсбольними картками й лежав стосик коміксів про Спайдермена. Аж під стінкою заліг светр у кольорах «Ред Сокс», що став надто малий для тіла, в якому я наразі мешкав. Я підняв його, а під ним лежав айфон, який батько подарував був мені на Різдво, ще коли я був здохликом. І зарядний пристрій до нього. Я підімкнув його до телефона, досі не зізнаючись собі в тому, що задумав, але коли я пригадую той день заразминуло не так багато років, то вважаю, що мотиваційної сили мені надали слова міс Гарґенсен, котрі вона сказала, коли ми чистили раковини в хімічній лабораторії: «Не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь». Того дня я хотів.
«Він, певне, навіть не заряджатиметься, казав я собі. Стільки років збирав пилюку». Але він заряджався. Узявши його ввечері, після того як тато ліг спати, я побачив у верхньому правому кутку індикатор повного заряду.
Яка ж то була мандрівка стежками памяті. Я побачив старі електронні листи, фотографії тата, зроблені до того, як він почав сивіти, повідомлення, якими ми перекидалися з Біллі Боґеном. В них не було жодних новин, а тільки жарти й інформація, що проливала світло на фундаментальні проблеми типу «Я зара перднув», а також гострі питання на кшталт «Ти вже зробив алгебру?». Ми були як двійко дітлахів, що балакають через банки з-під консервованої кукурудзи, зєднані вощеною ниткою. До чого зводиться і більша частина сучасних технологій, якщо задуматися: балаканина заради балаканини.
Я взяв телефон із собою до ліжка, як робив ще коли й не голився, а поцілунок з Реґіною був надзвичайною подією. Тільки тепер ліжко, що колись здавалося завеликим, виявилося замалим. Я глянув через кімнату на плакат із Кеті Перрі, котрий повісив на третьому році в старшій школі, коли вона здавалася мені живим символом сексу й розваг. Зараз я був старший за того здохлика, але й лишався такий самий. Смішне відчуття.
«Якщо інші духи існують, сказала тоді міс Гарґенсен, то вони точно не всі святі».
Думка про це майже спинила мене. А тоді, знову подумавши про того безвідповідального гімнюка в реабілітаційній клініці, я зважився й набрав номер містера Герріґена. «Все добре, казав я собі. Нічого не станеться. Нічого не може статися. Це просто спосіб позбутися зайвого в голові, щоб можна було залишити гнів і сум позаду й рухатися далі».
Але ж частина мене знала: щось станеться, і я не здивувався, коли замість тиші почув гудки. Не здивував мене й іржавий голос, що заговорив у вухо, долинаючи з телефона, котрий я поклав у кишеню мерця майже за сім років до того: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».
Доброго вечора, містере Герріґен, це Крейґ. Голос у мене на диво не тремтів, зважаючи на те, що я балакав до мерця і що мрець насправді міг мене слухати. Один тип на імя Дін Вітмор убив мою улюблену вчительку та її чоловіка. Він був пяний і збив їх на машині. Вони були хороші люди, вона допомогла мені тоді, коли допомога була потрібна, а він не отримав того, на що заслужив. Думаю, що це все.