* * *
Некролог Кеннета Джеймса Янко зявився в «Льюїстон Сан» аж у вівторок, і там говорилося, що він «раптово загинув у результаті трагічного випадку», але новина розлетілася по всій школі вже в понеділок, і, звісно, фабрика чуток працювала на повних обертах.
Він нюхав клей і помер від інсульту.
Він чистив один із татових дробовиків (подейкували, що у містера Янко вдома повний арсенал), і той вистрілив.
Він грав у російську рулетку одним з таткових пістолетів і зніс собі голову.
Він напився, упав зі сходів і зламав шию.
Усі ці версії були неправдою.
Мені новину розказав Біллі Боґен, щойно сівши в наш «короткий автобус», бо його аж розпирало. Він сказав, що одна подруга його мами з Ґейтс-Фолз зателефонувала їй і все розповіла. Подруга жила через дорогу і бачила, як тіло виносили на ношах, оточених гуртом інших Янко, котрі кричали й плакали. Виходило, що навіть у виключених зі школи хуліганів є люди, котрі їх люблять. Як читець Біблії, я навіть міг уявити, як вони дерли на собі одяг.
Я негайноі винуватоподумав про свій дзвінок на телефон містера Герріґена. Сказав собі, що він помер і ніяк не міг бути до цього причетним. Сказав, що навіть якби такі штуки були можливі десь за межами коміксів з історіями жахів, я не загадував конкретно, щоб Кенні помер, а просто хотів, щоб той дав мені спокій, але така відмовка була як юридичний викрутас. І до мене раз за разом поверталися слова місіс Ґроґен, мовлені наступного дня після похорону, коли я сказав, що містер Герріґен хороша людина, бо вніс нас до свого заповіту.
«Ох, не знаю. Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку».
Дасті Білодо потрапив до поганого списку містера Герріґена, і Кенні Янко, безперечно, опинився б там само за те, що побив мене, коли я відмовився вичищати його всрані чоботи. Тільки в містера Герріґена уже не було поганого списку. Я повторював собі це раз за разом. У мертвих не буває поганих списків. Звісно, телефони, які три місяці не заряджали, теж не можуть дзвонити й програвати записані повідомлення (або приймати їх) але телефон містера Герріґена працював, і я чув його іржавий старечий голос. Тож я відчував провину, але також і полегшення. Кенні Янко вже ніколи до мене не чіплятиметься. Він зїхав з моєї дороги.
Пізніше того ж дня, під час мого вікна в розкладі, міс Гарґенсен увійшла до спортзалу, де я кидав мяча в кільце, і вивела мене в коридор.
Ти сьогодні на уроці сидів похнюплений, сказала вона.
Та ні.
А таки так, і я знаю чому, але зараз скажу тобі дещо. Діти твого віку мають Птолемеїв погляд на всесвіт. Я достатньо молода, щоб памятати.
Не знаю, про що
Птолемей був римський математик і астролог, котрий вірив, що Земля є непорушним у просторі центром всесвіту, а все інше обертається навколо неї. Діти вважають, що цілий світ обертається навколо них. Оте почуття власної центральності зазвичай згасає десь у двадцять із чимось років, але тобі до цього ще далеченько.
Вона нахилилася близько до менедуже серйозна, з найпрекраснішими зеленими очима у світі. І з парфумом, від запаху якого мені трохи паморочилося в голові.
Я бачу, що ти не встигаєш за думкою, тож дозволь відкинути метафору. Якщо тобі здається, що ти якось причетний до смерті малого Янко, то забудь. Ти не причетний. Я бачила його справу, він був хлопець із серйозними проблемами. Проблеми вдома, проблеми в школі, психологічні проблеми. Я не знаю, що сталось, і не хочу знати, але бачу в цьому і світлий бік.
Який? спитав я. Те, що він уже не може мене відлупцювати?
Вона засміялася, показавши зуби, такі ж гарні, як і все решта.
Це знову Птолемеєва точка зору. Ні, Крейґу, світлий бік полягає в тому, що він був надто молодий, щоб отримати права. Якби йому можна було водити машину, він міг забрати з собою ще кількох дітей. А тепер іди собі до спортзалу й позакидай мячі.
Я рушив, але вона вхопила мене за руку. Минуло одинадцять років, а я досі памятаю розряд, який тоді відчув.
Крейґу, я б ніколи не змогла радіти смерті дитини, навіть такого поганця, як Кеннет Янко. Але можу радіти, що не ти на його місці.
Раптом мені захотілось усе їй розказати, і це навіть могло статися, але якраз тоді пролунав дзвінок, двері класів відчинились і коридор сповнився гамірливими дітьми. Міс Гарґенсен пішла у своїх справах, а яу своїх.
* * *
Того вечора я ввімкнув телефон і спершу просто дивився на нього, збираючись на силі. Міс Гарґенсен уранці говорила дуже логічно, але міс Гарґенсен не знала, що телефон містера Герріґена неможливим чином і досі працює. У мене не було нагоди розповісти їй про це, і я вважав (як виявилося, помилково), що вже ніколи не розкажу.
«Цього разу не спрацює, сказав я собі. У ньому лишився заряд на один останній ривок, і все. Наче лампа яскраво спалахує перед тим, як перегоріти».
Я вибрав його контакт зі списку й очікувавякщо чесно, сподівавсяпочути тишу або повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Але гудки йшли, і трохи згодом у моєму вусі знову зявився містер Герріґен. «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним»
Містере Герріґен, це Крейґ.
Я почувався по-дурному, говорячи до мерця, та ще й такого, у якого на цей час уже мала зявитися цвіль на щоках (розумієте, я трохи почитав про це). Водночас не бачив тут нічого дурного. Відчував страх, як людина, що ступає по проклятій землі.
Послухайте Я облизав губи. Ви ж не причетні до смерті Кенні Янко, га? Але якщо так, то гм стукніть по стіні.
Я урвав дзвінок.
Чекав стуку.
Не дочекався.
Наступного ранку я мав повідомлення від користувача корольпірат1. Усього шість літер: «а а а. К К х».
Жодного сенсу.
Я перелякався на смерть.
* * *
Тієї осені я багато думав про Кенні Янко (тоді основною версією була історія про те, як він випав із другого поверху свого будинку, коли намагався тихцем вислизнути гуляти посеред ночі). А ще більше думав про містера Герріґена і його телефон, про котрий на той час жалкував, що не викинув його у води озера Касл. Мене заворожило, розумієте? Як заворожують ті дивні почуття, які ми всі колись маємо. Заборонені почуття. Декілька разів я майже подзвонив містеру Герріґену, але так і не зібравсяпринаймні тоді. Колись його голос здавався мені заспокійливим, голосом досвіду й успіху, можна сказатиголосом діда, якого я ніколи не мав. Але тепер я не памятав той голос таким, яким він був у сонячні дні, коли він говорив про Чарльза Дікенса, Френка Норріса чи Девіда Герберта Лоуренса або про те, як інтернет схожий на дірявий водогін. Зараз мені пригадувався лише шкребучий, схожий на звук майже стертого наждаку голос старого, який обіцяв передзвонити мені, якщо це здасться йому доречним. І я думав про нього в тій труні. У похоронному бюро «Хей і Пібоді» йому, безперечно, посклеювали повіки, але скільки той клей протримається? Чи лежить він зараз із розплющеними очима? Чи вдивляється в темряву гнилими очницями?
Ось що крутилося у мене в голові.
За тиждень до Різдва преподобний Муні попросив мене зайти до ризниці, щоб ми «побалакали». Балакав здебільшого він. Мій батько тривожиться за мене, сказав преподобний. Я худну, мої оцінки зіпсувалися. Чи не хочу я йому що-небудь розповісти? Я подумав і вирішив, що, може, й так. Не все, але частину.
Якщо я дещо розповім, це може лишитися між нами?
Якщо йтиметься не про заподіяння шкоди самому собі або злочинсерйозний злочин, то так. Я не католицький священник, і це не католицька сповідальня, але більшість людей віри добре вміють зберігати таємниці.
Тож я розповів йому, що був побився з одним хлопцем зі школи, старшим парубком на імя Кенні Янко, і той мене добряче відлупцював. Я сказав, що ніколи не бажав Кенні смерті й точно не молився за неї, але він таки помер, майже одразу після нашої бійки, і я не міг перестати про це думати. Я переказав йому слова міс Гарґенсен про те, як діти вважають, що все на світі має до них стосунок, і про те, що це насправді не так. Я сказав, що це трохи допомогло, але все одно думав, ніби міг зіграти якусь роль у смерті Кенні.
Преподобний усміхнувся.
Твоя вчителька має рацію, Крейґу. Я до восьмирічного віку уникав наступати на тріщини в тротуарі, щоб неминуче не зламати материну спину.