Тоді я подумав про те, що сказав би містер Герріґен, якби побачив мене на колінах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.
Ні, сказав я.
Краще не роби такої помилки, тобі не сподобається, сказав він. Повір мені, гімнидло.
Хлопці? Чуєте, хлопці? У вас усе гаразд?
То була міс Гарґенсен, моя вчителька природознавчих предметів. Вона була молода й гарна, навряд чи давно після коледжу, але мала ауру впевненості, котра повідомляла, що вона не терпітиме ніякого лайна.
Здоровань похитав головою: жодних проблем.
Усе добре, сказав я, повертаючи пакунок власнику.
Як тебе звуть? спитала міс Гарґенсен. Дивилася вона не на мене.
Кенні Янко.
А що у твоєму пакунку, Кенні?
Нічого.
У тебе ж там не набір інструментів для якоїсь посвяти?
Ні, сказав він. Мені треба на урок.
Мені теж було треба. Юрба учнів унизу порідшала, і скоро мав пролунати дзвінок.
Я впевнена, що тобі треба, Кенні, але зажди секунду. Вона перемкнула увагу на мене. Ти Крейґ, правильно?
Так, мем.
Що в тому пакунку, Крейґу? Мені цікаво.
Я подумав, чи не розказати. Не через якісь скаутські побрехеньки про «чесністьце найкраща політика», а тому що він налякав мене і тепер це мене вибісило. І (можу визнати) тому що міг покласти цьому край руками дорослого. Тоді я подумав: «як би містер Герріґен дав цьому раду? Чи видав би він його?»
Рештки його обіду, сказав я. Пів сендвіча. Він спитав, чи не хочу я доїсти.
Якби вона взяла пакунок і зазирнула, то ми обоє вскочили б у халепу, але ні хоча бюсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам іти на урок і поклацала геть на своїх навряд чи доречних у школі підборах середньої висоти.
Я рушив униз сходами, і Кенні Янко знову вхопив мене.
Краще б ти їх таки начистив, новенький.
Це мене ще більше вибісило.
Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.
Він залився фарбою, що виставило його нашкірні вулкани не в найкращому світлі.
Краще б ти їх начистив. Він рушив геть, а тоді розвернувся, і досі тримаючи свій дурний паперовий пакунок. У сраці я бачив подяку, новенький. І тебе теж.
Через тиждень Кенні Янко завівся з містером Арсено, вчителем праці, і жбурнув у нього кельмою. За перші два роки в середній школі Кенні відсторонювали від навчання не менш ніж тричі після сутички з ним на сходах я дізнався, що про нього мало не легенди ходять, і то була остання пірїна. Його виключили, і я був подумав, що мої проблеми з ним закінчилися.
* * *
Як і в більшості шкіл по малих містечках, у Ґейтс-Фолз цінували традиції. «Чепурні пятниці» була тільки однією з багатьох, а серед інших можна назвати «Підтримку драбини» (що означало стояти перед торговельним центром і просити зробити пожертву на користь пожежної бригади) і «Два кеме» (двадцять разів оббігти навколо спортзалу на фізрі), а також співання шкільного гімну на щомісячних загальних зборах.
Іншою традицією були «Осінні танці», захід у стилі Сейді Гокінсбуло заведено, щоб дівчата запрошували туди хлопців. Марджі Вошберн запросила мене, і я, звісно, погодився, тому що хотів і надалі дружити з нею, хоч вона і не подобалася мені, розумієте, в тому сенсі. Я попрохав тата підвезти нас, і він залюбки це зробив. Реґіна Майклз запросила Біллі Боґена, тож у нас було таке собі подвійне побачення. Усе склалося особливо добре тому, що Реґіна прошепотіла мені в класі для самостійних занять, що запросила Біллі тільки тому, що він мій друг.
Я чудово розважався до першого антракту, коли вийшов зі спортзалу злити трохи випитого пуншу. Дістався до дверей хлопчачого туалету, і хтось однією рукою вхопив мене за пояс штанів, а другоюза шию і потяг коридором до бокового виходу на стоянку для вчителів. Якби я не виставив руку й не наліг на ручку, Кенні ввігнав би мене обличчям у двері.
Те, що сталося далі, я запамятав до дрібниць. Гадки не маю, чому погані спогади з дитинства і ранньої юності такі чіткі, але так уже є. А це дуже, дуже поганий спогад.
Вечірній вітерець вражав холодом після розігрітого спортзалу (не кажучи вже про вологість, котру виділяли в повітря заряджені підліткові тіла). Я бачив, як місячне світло виблискувало на хромі двох припаркованих машин, що належали наглядачам від школи, містеру Тейлору й міс Гарґенсен (молодим учителям випадала така честь, тому що, як ви можете здогадатися, це була місцева традиція). Я чув, як вдалині стріляє пробитий глушник якоїсь машини на шосе 96. І відчував жар на свіжоздертих долонях, бо Кенні Янко штовхнув мене на асфальт стоянки.
Ану вставай, сказав він. Працювати пора.
Я підвівся. Глянув на долоні й побачив, що на них виступила кров.
На одній з припаркованих машин стояв пакунок. Він узяв його й простягнув мені.
Начистиш мені чоботи. Зробиш цеі ми квити.
Іди в сраку, сказав я й дав йому в око.
Усе до дрібниць, розумієте? Я памятаю кожен його ударзагалом пять. Памятаю, як від останнього полетів спиною об шлакоблокову стіну і як наказав ногам тримати мене, а вони відмовилися. Я повільно сповзав униз, доки не всівся дупою на щебінь. Памятаю, як ізсередини тихо, але чутно «Блек Айд Піс» співали свою «Бум-бум-пеу». Памятаю, як Кенні стояв наді мною, важко дихаючи, а тоді сказав: «Розкажеш комусьі тобі смерть». Але з усього того я найкраще памятаюі цінуюту неземну, дику насолоду, яку відчув, коли мій кулак приклався до його обличчя. То був єдиний мій удар, що пройшов, але добрячий.
Бум-бум-пеу.
* * *
Коли він пішов, я витягнув з кишені телефон. Переконавшись, що він не розбився, я набрав Біллі. Не зміг придумати нічого іншого. Він відповів на третій дзвінок, перекрикуючи репера Флоу Райду. Я сказав йому вийти надвір і привести міс Гарґенсен. Не хотілося залучати вчителів, але хоч у мене в голові добряче дзвеніло, я розумів, що це все одно доведеться зробити, тож вирішив, що краще вже з самого початку. Я подумав про те, як дав би цьому раду містер Герріґен.
Чого? Що трапилося, чуваче?
Мене хтось побив, сказав я. Краще я не йтиму всередину. Поганенько виглядаю.
Він вийшов через три хвилини, привівши не тільки міс Гарґенсен, але й Реґіну з Марджі. Друзі перелякано дивилися на мою розбиту губу і розюшений ніс. Одяг теж заляпало кровю, а сорочка (геть нова) розірвалася.
За мною, сказала міс Гарґенсен. Її ніби не стривожили кров, синець на щоці й губи, що почали надуватися. Всі.
Я не хочу заходити, сказав я, маючи на увазі спортзал. Не хочу, щоб на мене глипали.
Розумію, сказала вона. Сюди.
Вона повела нас до входу з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», відімкнула його, впустила нас і повела до вчительської. Там не було нічого розкішного, я бачив кращі меблі на газонах у Гарлоу, коли люди проводили дворові розпродажі, але там були крісла, і я сів в одне. Вона знайшла аптечку й послала Реґіну до вбиральні по холодну ганчірку до мого носа, про котрий вона сказала, що він не схожий на зламаний.
Реґіна вийшла звідти вражена.
Там крем для рук від «Аведи»!
То мій, сказала міс Гарґенсен. Намасти собі, якщо хочеш. Приклади оце до носа, Крейґу. Тримай. Хто вас привіз, народ?
Крейґів тато, сказала Марджі. Вона роздивлялася цю незвідану місцину великими очима. Оскільки стало ясно, що я житиму, вона фіксувала все побачене, щоб пізніше обговорити з подружками.
Подзвоніть йому, сказала міс Гарґенсен. Крейґу, дай Марджі телефон.
Марджі подзвонила татові й сказала йому приїхати нас забрати. Він щось сказав. Марджі послухала, а тоді мовила:
Ну, тут одна маленька халепа. Знову трохи послухала. Ну гм
Біллі взяв телефон.
Його побили, але він у порядку. Послухав і простягнув телефон. Хоче почути тебе.
Звісно, хоче, і після питання, чи все нормально, він захотів почути, хто то був. Я сказав, що не знаю, але думаю, що хтось зі старшокласників, який намагався прорватися на танці.
Усе гаразд, тату. Давай не будемо робити з цього велике діло.
Він сказав, що це таки велике діло. Я сказав, що ні. Вінщо так. Ми ще трохи посперечались, а тоді він зітхнув і сказав, що приїде якнайшвидше. Я закінчив дзвінок.