Він опинився в дивній і незручній ситуації. Дістав чудову річ і не міг нікому ні показати, ні розповісти про неї. Це мало б знівечити задоволення від нового придбання, що, певною мірою, і сталося, але разом з тим це подарувало йому вкрадливу, скаредну насолоду. Він зрозумів, що не стільки тішиться карткою, скільки зловтішається, що вона в нього є, і таким чином дізнався ще одну істину: зловтіха на самоті дарує свою незвичну приємність. Здавалося, ніби один закуток його здебільшого відкритої й доброї натури відмежувався стінами й був залитий особливим чорним світлом, що одночасно викривляло й збільшувало те, що там сховане.
І він не збирався цим ділитися.
Нізащо, ні-ні, аж ніяк.
«Тоді краще заверши з оплатою», прошепотів голос глибоко в думках.
Він завершить. Жодних проблем. Він розуміє, що те, що мусить зробити, не зовсім гарний вчинок, але це також не щось зовсім огидне. Просто просто
«Просто жарт, прошепотів у голові інший голос, і він побачив очі містера Ґонтатемно-сині, наче море в ясний день, і химерно заспокійливі. Оце й усе. Просто маленький жарт».
Так, просто жарт, що б він не означав.
Жодних проблем.
Браян занурився глибше в ковдру з гусячого пуху, перевернувся на бік, заплющив очі й одразу задрімав.
Він дещо зрозумів, коли вони з братом крізь сон підсунулися ближче одне до одного. Дещо, що сказав містер Ґонт. «Ти станеш кращою рекламою, ніж БУДЬ-ЯКА місцева газета!» Тільки він не може показувати картку, яку купив. Якщо ця думка настільки очевидна для нього, хлопця, якому бракує розуму не переходити дорогу перед Гю Прістом, хіба такий розумник, як містер Ґонт, цього не розуміє?
Ну, можливо, розуміє. А може, й ні. Дорослі не мислять як нормальні люди, і, крім того, картка ж у нього, правда? І вона в його альбомі, саме там, де й повинна бути, правда?
Відповідь на обидва запитання була ствердна, тож Браян облишив думки про все це й знову заснув, поки по вікні барабанив дощ, а в кутах під звисами лементував невтомний осінній вітер.
Розділ четвертий
1
Дощ ущух до світанку четверга, а перед десятою тридцять, коли Поллі визирнула з вікна «Шито-крито» й побачила Нетті Кобб, хмари вже починали розходитися. Нетті несла складену парасольку й поквапом рухалася по Мейн-стріт, тримаючи під пахвою сумочку, ніби відчувала, що одразу в неї за спиною розкриваються щелепи нової грози.
Як твої руки сьогодні, Поллі? запитала Розалі Дрейк.
Поллі зітхнула про себе. Їй доведеться розібратися з таким же, тільки настирливішим запитанням, коли його вдень поставить Алан, припускала вона, вони домовилися зустрітися за кавою в «Закусочній Нен» біля третьої. Людей, яких давно знаєш, так просто не обманути. Вони бачать сірість твого обличчя й темні півмісяці під очима. Що важливіше, вони бачать стривожений погляд твоїх очей.
Сьогодні набагато краще, дякую, відказала вона.
Це було немалим перебільшенням правди. Краще, та чи настільки краще? Нє-а.
Я просто подумала, дощ і все таке
Та то ніколи не вгадаєш, чому вони болять. В тому-то й напасть із цим. Але ти не зважай, Розалі, а йди сюди до вікна. Мені здається, тут у нас перед очима зараз чудо відбудеться.
Розалі приєдналася до Поллі біля вікна саме вчасно, щоб побачити, як дрібна кваплива постать із затиснутою в руці парасолею, ніби дрючком, судячи з того, як вона її тримала, наближається до навісу «Необхідних речей».
Це Нетті? Дійсно вона? ледь видихнула Розалі.
Дійсно вона.
Господи, вона заходить!
Та на мить здалося, ніби передбачення Розалі обламало всю справу. Нетті підійшла до дверей а тоді відступила. Вона переклала парасолю з однієї руки в іншу й кинула на фасад «Необхідних речей» такий погляд, наче то змія, готова її вкусити.
Ну ж бо, Нетті, мяко промовила Поллі. Давай, золото!
Мабуть, там зачинено, припустила Розалі.
Ні, у нього там табличка, що у вівторок і четвер відчинено лише за попередньою домовленістю. Сама бачила, коли зранку проходила.
Нетті знову підступила до дверей. Потягнулася до ручки й знову відсмикнулася.
Господи, мене це вбиває, простогнала Розалі. Вона мені була сказала, що, може, повернеться, а я ж знаю, як вона обожнює те карнавальне скло, але я б і не подумала, що наважиться.
Вона запитала, чи нічого, що вона вийде на час перерви, щоб сходити в «те нове місце» й забрати мій судочок від торта, пробурмотіла Поллі.
Розалі кивнула.
Така вже наша Нетті. Вона колись навіть питала в мене дозволу сходити до виходка.
Я так собі думаю, вона почасти сподівалася, що я забороню, що буде забагато роботи. Але, думаю, інша частина хотіла, щоб я погодилася.
Поллі не відривала очей від жорстокої дрібномасштабної війни, що точилася менш ніж за сорок ярдів, мінівійни між Нетті Кобб і Нетті Кобб.
Якщо вона таки ввійде, який же це буде для неї крок уперед!
Поллі відчула тупий гарячий біль у долонях, опустила очі й побачила, що переплітає пальці. Змусила себе скласти руки на стегнах.
Та річ не в судку від торта і не в склі карнавальному, відзначила Розалі. Річ у ньому.
Поллі перевела погляд на неї. Розалі розсміялася й дещо зашарілася.
Ні, я не кажу, що Нетті на нього запала чи щось таке, хоча вона реально була така розмріяна, коли я наздогнала її на вулиці. Він з нею мило поводився, Поллі. Оце й усе. Був чесним і приємним.
Багато людей з нею приємні, сказала Поллі. Алан аж зі шкури пнеться, щоб гарно з нею обходитися, а та все одно його соромиться.
Наш містер Ґонт приємний по-особливому, нехитро зауважила Розалі, і, ніби на підтвердження її слів, Нетті вхопилася за ручку дверей і повернула її.
Вона відчинила двері й так і стояла на хіднику, стискаючи парасолю, ніби те її мілке джерело рішучості майже зовсім вичерпалося. Поллі раптом відчула певність, що Нетті зачинить двері й поспішить геть. Долоні, хоч і з артритом, стиснулися в кулаки.
«Уперед, Нетті. Заходь. Лови шанс. Повертайся до світу».
Тоді Нетті всміхнулася, очевидно, у відповідь людині, яку ні Поллі, ні Розалі не бачили. Вона опустила парасолю, відвівши її від грудей і ввійшла.
Двері за нею зачинилися.
Поллі повернулася до Розалі, і її вразило, що в тієї сльози на очах. Жінки перезиралися якусь мить, а тоді, сміючись, обійнялися.
Уперед, Нетті! гукнула Розалі.
Два очка від нас! погодилася Поллі, і сонце вирвалося з-за хмар у її голові на дві години раніше, ніж воно зробило це в небі над Касл-Роком.
2
Через пять хвилин Нетті Кобб сиділа в одному з дорогих крісел із високою спинкою, що їх Ґонт розставив уздовж стіни своєї крамниці. Забуті парасоля й сумочка лежали на підлозі поруч. Ґонт сидів біля неї, стискав її долоні й не відривав гострого погляду від її непевних очей. Абажур із карнавального скла стояв на одній зі скляних шафок біля контейнера з-під торта Поллі Чалмерз. Абажур був дивовижним і в антикварних крамницях Бостона міг би продаватися доларів за триста, якщо не більше. Нетті Кобб, проте, щойно купила його за десять доларів і сорок центів, усі гроші, що були в неї в сумці, коли вона зайшла в крамницю. А зараз забула про нього, як і про парасолю.
Завдання, промовляла вона. Голос звучав ніби крізь сон. Вона легенько поворухнула пальцями, щоб сильніше стиснути долоні містера Ґонта. Він зробив те ж у відповідь, і її обличчя торкнулася ледь помітна задоволена усмішка.
Так, правильно. Це дрібниця. Ви ж знаєте містера Кітона, правда?
Так, звісно, відповіла Нетті. Рональда і його сина Денфорта. Обох знаю. Ви кого маєте на увазі?
Молодшого, пояснив містер Ґонт, погладжуючи її долоні довгими великими пальцями. Нігті в нього були жовті й досить довгі. Першого виборного.
Позаочі його «Бастером» називають, повідомила Нетті й захихотіла. То був різкий звук, навіть трохи істеричний, проте Ліленда Ґонта це наче не стривожило. Навпакизвук не дуже нормального сміху Нетті наче сподобався йому. Завжди так називали, ще відколи він хлопчиком був.
Я хочу, щоб ви завершили оплату свого абажура, трішки розігравши Бастера.
Розігравши? стурбовано уточнила Нетті.