Проте якби то був робочий час, він би все одно спробував. Та, бляха, точно спробував би. Він би зайшов, здоровий як гаспидяка, і запитав би, скільки за той лисячий хвіст на вітрині. Але зараз десята година, на Мейн-стріт усе замкнено, як на поясі вірності крижаної королеви, і коли він наступного ранку прокинеться з відчуттям, ніби хтось загнав йому бурульку межи очі, то не згадає зовсім нічого про той чудовий лисячий хвіст із його жвавим червонястим кольором.
І все одно, він іще на мить затримався, проводячи брудними зашкарублими пальцями по склу, ніби дитина по вітрині магазину іграшок. Кутиків губ торкнулася слабка усмішка. Ніжна усмішка, яка на обличчі Гю Пріста здавалася недоречною. А тоді десь угорі по Касл-Вю кілька разів запахкала вихлопна труба якогось автомобіля, різко, наче з дробовика, звуки розірвали дощове повітря, і Гю з переляку повернувся в теперішнє.
«Нахуй. Про що ти, блядь, думаєш?»
Він відвернувся від вітрини й повернув обличчя знову в бік домуякщо двокімнатну халупу з присобаченим сараєм можна назвати домом. Проходячи під навісом, він крадькома глипнув на двері і знову зупинився.
Табличка на них, звісно ж, повідомляла: ВІДЧИНЕНО.
Ніби крізь сон, Гю простягнув руку й спробував повернути ручку. Та вільно піддалася. Над головою дзенькнув маленький срібний дзвоник. Звук, здавалося, долинав із якоїсь неможливої відстані.
Посеред крамниці стояв чоловік. Він водив піряним віничком по скляній шафці й щось собі намугикував. Коли теленькнув дзвоник, він повернувся в бік Гю. Чоловік узагалі не здивувався, коли побачив, що хтось стоїть у нього на вході десять по десятій вечора в середу. Гю в ту химерну мить вразили очі чоловікачорні, як в індіанця.
Чоловіче, ти забув табличку перевернути, почув свій голос Гю.
Зовсім ні, ввічливо відказав чоловік. На жаль, у мене проблеми зі сном, і деколи ввечері люблю допізна залишатися відчиненим. Хтозна, коли який чоловяга, як оце ви, може зайти і щось уподобати собі. Бажаєте зайти й подивитися?
Гю Пріст зайшов і зачинив за собою двері.
7
Там лисячий хвіст почав Гю, тоді був вимушений спинитися, прокашлятися й почати знову. Слова виринали сиплим нерозбірливим бурмотінням. Там лисячий хвіст на вітрині.
Так, підтвердив власник. Прекрасний, чи не так?
Тепер він тримав віничок перед собою, а чорні індіанські очі з інтересом дивилися на Гю понад букетом пірїн, що приховували нижню частину обличчя. Гю не бачив рота чоловіка, але припускав, що той усміхається. Зазвичай йому було незручно, коли людиособливо незнайомі усміхалися йому. Від цього йому хотілося битися. Правда, сьогодні його це зовсім не турбувало. Мабуть, тому що він досі напівпяний.
Дуже гарний, погодився Гю. Просто краса. У мого тата був кабріолет із таким же хвостом на антені, ще коли я був малий. Купа людей у цьому вошивому місті навіть не повірили б, що я взагалі колись був малим, але так, був. Як і всі інші.
Звісно.
Чоловік не відривав погляду від очей Гю, і разом із тим відбувалося щось неймовірно дивневони начебто росли. Гю ніби не міг відірвати від них погляду. Надмір зорового контактуще одна річ, що зазвичай спонукала його до бійки. Але сьогодні така ситуація здавалася цілком нормальною.
Я був думав, що лисячий хвістнайпутьовіша річ на світі.
Звісно.
«Путьово»отак ми тоді говорили. Ніякої херні, типу рульно. І кульноя взагалі, блядь, не розумію, що це означає, а ти?
Але власник «Необхідних речей» мовчав, просто стояв собі й дивився на Гю Пріста чорними індіанськими очима понад віялом пірїстого віничка.
Менше з тим, я хочу його купити. Продасиш?
Звісно, утретє повторив Ліленд Ґонт.
Гю відчув полегшення і раптову радість, що розлилася тілом. Зненацька він став упевненим, що все буде добрегеть усе. Це, звісно, абсолютне безумствовін винен гроші ледь не кожній людині в Касл-Року й трьох прилеглих містах, він на краю прірви, за крок від втрати роботи, на якій він уже останні шість місяців, «бюїк» тримається на чесному слові й молитвахале від цієї думки відмовитися було просто неможливо.
Скільки? запитав він. Раптом засумнівався, чи зможе дозволити собі такий ладний хвостик, і відчув укол паніки. Що, як він буде йому не по грошах? Навіть гірше, а якщо він виклянчить десь гроші завтра-післязавтра, а виявиться, що цей тип уже його продав?
Ну, це залежить.
Залежить? Від чого залежить?
Від того, скільки ви готові заплатити.
Ніби крізь сон, Гю дістав із задньої кишені пошарпаний гаманець «Лорд Бакстон».
Заберіть це, Гю.
«Я йому назвав своє імя?»
Гю не памятав, але гаманець сховав.
Виверніть кишені. Сюди, на шафку.
Гю вивернув кишені. Поклав зверху на шафку кишеньковий ніж, трубочку льодяників «Сертс», запальничку «Зіппо» і десь півтора долара пересипаного тютюном дрібязку. Монети дзенькали на склі.
Чоловік нахилився вперед і роздивлявся купку добра.
Здається, вдосталь, відзначив він і помахав віничком над убогим манаттям. Коли він забрав віничок, ніж, запальничка й «сертси» були на місці. Монети щезли.
Гю спостерігав це без подиву. Він стояв мовчки, ніби іграшка з розрядженими батарейками, поки високий чоловік підійшов до вітрини й повернувся з лисячим хвостом. Він поклав його на шафку біля змалілої купки кишенькового майна Гю.
Гю повільно витягнув руку й погладив хутро. На дотик воно було холодне й дороге, а ще тріскотіло шовковою статикою. Гладити його було наче гладити ясну серпневу ніч.
Гарно? запитав чоловік.
Гарно, причмелено притакнув Гю й потягнувся, щоб узяти хвіст.
Не робіть цього, різко заборонив йому чоловік, і рука Гю вмить смикнулася. Він подивився на Ґонта очима, повними болю, що межував зі скорботою. Ми ще не закінчили торгуватися.
Ні, погодився Гю. «Я загіпнозований, подумав він. Бляха, цей мужик мене точно загіпнозував». Але це не важило. Взагалі, це було навіть гарно.
Він знову потягнувся за гаманцем, повільно, ніби під водою.
Та лишися того, придурку, нетерпляче прошипів містер Ґонт і відклав віничок убік.
Рука Гю знову прикипіла до стегна.
Чому так, що стільки людей вважають, ніби всі відповіді лежать у їхніх гаманцях? роздратовано запитав чоловік.
Я не знаю, відповів Гю. Він ніколи над цим не замислювався. Це справді трохи по-дурному.
Гірше, відрізав Ґонт. Його голос переріс у буркотливі, дещо нерівні модуляції, ніби в людини, що або дуже змучена, або дуже зла. Він і був змученимминув довгий виснажливий день. Уже багато вдалося досягнути, але робота заледве почалася. Це набагато гірше. Це просто злочинна дурість! Знаєш що, Гю? Світ сповнений убогих людей, які не розуміють, що продається все, просто все якщо вони готові за це заплатити. Вони лише на словах із цим погоджуються, більше нічого, і пишаються своїм здоровим цинізмом. Ну що ж, таке лицемірствоце глупство! Цілковите глупство!
Глупство, механічно погодився Гю.
Те, чого люди жадають насправді, Гю, не отримати через гаманець. Навіть найтовстіший гаман у цьому місті не вартий поту з-під пахв трударя. Цілковите глупство! А душі! Якби мені, Гю, платили десять центів за кожен раз, як я чув, що хтось охоче продасть душу за те й те, я б собі вже Емпайр-Стейт-білдинг купив! Він схилився ближче, і тепер його губи потягнулися назад від нерівних зубів у широченній нездоровій посмішці. От скажи мені, Гю: заради всіх гадів повзучих під землею, що б я робив з твоєю душею?
Мабуть, нічого. Голос долинав звідкілясь іздалеку. Ніби з дна глибокої темної печери. Не думаю, що вона зараз у гарній формі.
Містер Ґонт раптом розслабився й випрямився.
Досить цієї брехні й напівправди. Гю, ви знаєте жінку на імя Нетті Кобб?
Психовану Нетті? Та всі в місті знають Психовану Нетті. Вона свого чоловіка замочила.
Як подейкують. Тож послухай мене, Гю. Слухай уважно. Тоді зможеш узяти свій лисячий хвіст і піти додому.
Гю Пріст слухав уважно.