Воронагнучка й жива, ніби з диснеївського мультфільму, повільно пролопотіла через диплом Поліцейської академії Олбані. Крила видовжилися, і птаха перетворилася на доісторичного птеродактиля, який, здійнявши трикутну голову, кинувся в бік шафок-картотек у кутку, геть зі світла.
Відчинилися двері. У кабінет устромилося скорботне басет-гаундівське обличчя Норріса Ріджвіка.
Зробив, як ти сказав, Алане, повідомив він з інтонацією чоловіка, що зізнається в убивстві кількох маленьких дітей.
Добре, Норрісе, сказав Алан. На тебе тут ніяке гімно не полетить, слово даю.
Норріс іще трохи подивився на нього вологими очима, а потім із сумнівом кивнув і перевів погляд на стіну.
А покажи Бастера, Алане.
Алан усміхнувся, похитав головою й потягся до лампи.
Та давай, умовляв Норріс. Я йому, бляха, штраф виписав, я заслужив. Будь ласка. Мене від того аж трясе.
Алан зиркнув Норрісові над плечем, пересвідчився, що нікого немає, і звив одну долоню навколо іншої. На стіні, розхитуючи черевом, тлустий чоловік-тінь крався через світло. Один раз зупинився, щоб підтягти ззаду штани, й посунув далі, агресивно крутячи головою.
Сміх Норріса був високий і радіснийдитячий. На мить Алана це змусило згадати про Тодда, але він відіпхнув цю думку. Досить як на один вечір, Господи Боже.
Йопта, я просто вмираю з того, ще захлинаючись від сміху, видушив Норріс. Ти запізно народився, Алане, міг зробити собі карєру в «Шоу Еда Саллівана».
Давай-давай, сказав на це Алан. Іди вже звідси.
Сміючись, Норріс зачинив двері.
Алан зачекав, поки Норрісхудорлявий і дещо зарозумілийпройде коридором, а тоді вимкнув лампу й дістав із задньої кишені потертий блокнот. Пробігся великим пальцем по сторінках, знайшов чисту й написав: «Необхідні речі». Нижче нашкрябав: «Ліленд Ґонт, Клівленд, Огайо». Правильно? Ні. Закреслив «Клівленд» і написав натомість: «Акрон». «Може, я дійсно божеволію», подумав він. У третьому рядку написав: «Перевірити».
Він сховав блокнот у кишеню, подумав, чи не рушити додому, але натомість знову ввімкнув лампу. Невдовзі по стіні замаршував парад: леви, тигри, ведмеді, кого лише там не було. Наче Сендбергів туман, депресія знову підкралася на дрібних котячих ніжках. Голос знову заговорив про Енні й Тодда. За якийсь час Алан Пенґборн почав його слухати. Він робив це всупереч собі але щодалі більше заглиблюючись у нього.
4
Поллі лежала на ліжку і, закінчивши розмову з Аланом, перевернулася на лівий бік, щоб повісити слухавку. Натомість та випала в неї з руки й гупнулася на підлогу. «Принцесівський» телефон повільно посунувся через тумбочку, очевидно, зібравшись приєднатися до своєї іншої половини. Поллі потягнулася до телефона, але долонею врізалася в край тумбочки. Монструозний удар болю прорвався крізь тонку павутину болегамувальних і рвонув аж до плеча. Їй довелося закусити губу, щоб стримати крик.
Телефон звалився з тумбочки й видав «дзень!» внутрішнього дзвінка. Вона чула, як зі слухавки доноситься рівний ідіотичний гул відкритої лінії. Було схоже на комашине гніздо, яке транслюють через короткохвильовий передавач.
Поллі подумала, чи не підняти телефон клешнями, що тепер лежали в неї на грудях, проте не хапаючи апарата (сьогодні її пальці взагалі не згинались), а притискаючи його, ніби акордеоністка, і раптом цього всього стало забагато, навіть така проста річ, як підняти телефон, що впав на підлогу, стала невиконуваним завданням, тому вона розплакалася.
Біль знову вповні прокинувся, прокинувся й біснувався, перетворюючи її долоні особливо ту, якою вона вдарилася, на вогнища гарячки. Поллі лежала на ліжку, споглядаючи стелю пливким зором, і плакала.
«Боже, я б усе віддала, щоб від цього звільнитися, думала вона. Що завгодно віддала б, що завгодно, що завгодно».
5
До десятої години осіннього вечора Мейн-стріт Касл-Рока була замкнута надійно, як сейф «Чабб». Вуличні ліхтарі кидали чимдалі слабші кола білого світла на хідники та фасади бізнес-будівель, внаслідок чого центр міста скидався на покинуту декорацію для фільму. Вам може здатися, що невдовзі зявиться самотня постать у фраку й циліндрі Фред Астер чи, можливо, Джин Келлі й витанцьовуватиме на шляху з однієї світляної плями до іншої, підспівуючи про те, як самотньо парубку, коли кохана дала йому відкоша, а всі бари вже зачинено. Тоді з іншого кінця Мейн-стріт зявиться інша постатьДжинджер Роджерс чи, можливо, Сід Чаріссу вечірній сукні. Вона танцюватиме в бік Фреда (чи Джина), співаючи про те, як самотньо дівчиноньці, коли коханий її продинамив. Вони побачать одне одного, артистично зупиняться, а тоді станцюють разом перед банком чи, можливо, «Шито-крито».
Натомість на виду виринув Гю Пріст.
Він не був схожий ні на Фреда Астера, ні на Джина Келлі, жодної дівчиноньки в дальньому кінці Мейн-стріт, яка б наближалася до романтичної можливості побачитися з ним, не було, а такої, щоб танцювала, і поготів. Він, проте, пив. І почав пити він у «Захмеленому тигрі», розмірено, від четвертої дня. На цей момент веселощів навіть просто ходити стало складно, уже не кажучи про якісь вигадливі па. Він брів повільно, тягнучись від одного кружальця світла до іншого, волочачи тінь через фасади перукарні, «Вестерн Авто», салону відеопрокату. Трішки петляв, червоними очима безпристрасно втупившись перед собою, а немале пузо довгою похилою дугою випиналося з-під пропітнілої блакитної футболки (спереду якої був малюнок величезного комара й напис «ОФІЦІЙНИЙ ПТАХ ШТАТУ МЕЙН»).
Пікап Громадських робіт Касл-Рока, який він водив, досі стояв на ґрунтовій стоянці позаду «Тигра». Гю Пріст був негордим власником кількох порушень у категорії «водіння у стані алкогольного спяніння», а після останньогояке потягнуло за собою шість місяців без водійських правтой уйобок Кітон, його співуйобки Фуллертон і Семюелс, а також їхня співсука Вільямс докладно пояснили, що їхнє терпіння вичерпалося. Наступний такий випадок призведе до втрати прав навічно, а також до майже стовідсоткової втрати роботи.
Від цього Гю пити не переставжодна земна сила його б до цього не змусила, але твердо постановив більше не сідати за кермо пяним. Йому пятдесят один, а в такому віці запізно змінювати роботу, особливо з довгою службовою біографією пяної їзди, що тягнулася в нього за спиною, ніби бляшанка, привязана до собачого хвоста.
Саме тому цього вечора він брів додому пішки, і їбать же довгою була ця прогулянка, а ще варто не забувати про певного працівника Громадських робіт на імя Боббі Дуґас, якому завтра доведеться добрячого харамана загнути, хіба йому хочеться повернутися додому з меншою кількістю зубів, ніж прийшов на роботу.
Гю проминав «Закусочну Нен», коли почала сіяти дрібна мжичка. Це йому настрій не покращило.
Сьогодні він був запитав Боббі, який щовечора їздив повз будинок Гю додому, чи той збирається заглядати в «Тигр» цього вечора на парочку пивасів. Боббі Дуґас відповів, що конєшно, ГюбертеБоббі завжди називав його Гюбертом, а його так, блядь, не звуть, і можна закладатися, що ця хуйня також закінчиться, і то скоро. «Та конєшно, Гюберте, я, певно, підїду коло сьомої, як все».
Тож Гю, упевнений, що зможе проїхатися, навіть якщо сам трохи налижеться, підїхав до «Тигра» десь пять хвилин по четвертій (він закінчив зміну трохи раніше, майже на півтори години раніше, якщо чесно, та й хер з тим, Діка Бредфорда все одно на місці не було) й одразу взявся за справу. Надходить сьома година, і вгадайте що? А нема Боббі Дуґаса, йопта-нах! Надходить восьма, пів на девяту, і вгадайте, що далі? Те саме, йокелемене!
За двадцять десята Генрі Бофорт, бармен і власник «Захмеленого тигра», запропонував Гю брати ноги в руки, класти ноги на плечі, крутити педалі подалі коротше кажучи, валити нахер. Гю це розлютило. Так, він влупив ногою музичний автомат, але ж то просто знов ішла пісня довбаного Родні Кровелла.
Я що, мав сидіти й то слухати? предявляв він Генрі. Та поміняй уже нарешті пластинку, і по всьому. У нього спів як у довбаного пепілептика.
Тобі тут мало дали, я так розумію, відповів на це Генрі. Але більше ти тут і не отримаєш. Решту хіба в себе з холодильника дістанеш.