Тепер вона скинула рукавиці й для перевірки зігнула пальці правої долоні. Спис голодного болю пронизав передпліччя до ліктя. Вона спробувала знову, стиснувши губи в очікуванні. Біль повернувся, але цього разу не такий сильний. Поллі трохи розслабилася. Усе буде гаразд. Не чудово, не настільки приємно, яким би мало бути споживання торта, але нормально. Вона обережно взяла виделку, якомога менше згинаючи пальці. Піднісши перший шматочок до рота, Поллі помітила, з яким співчуттям на неї дивиться Ґонт. «Зараз почне жаліти, понуро подумала вона, і розповідати, який важкий артрит був у його діда. Чи колишньої дружини. Чи ще когось».
Але Ґонт не взявся висловлювати жаль. Він поклав шматочок торта собі в рот і комічно закотив очі.
Облиште те шиття й дизайн, промовив він. Вам варто було відкрити ресторан.
Ой, та то не я готувала, уточнила вона, але передам ці компліменти Нетті Кобб. Вона в мене покоївкою працює.
Нетті Кобб, вдумливо промовив Ґонт, відрізаючи ще кусник від свого шматка.
Так знаєте її?
Навряд чи. Він заговорив ніби людина, яка щойно повернулася в теперішнє. Я ні з ким не знайомий у Касл-Року. Ґонт хитро скосив на неї очі. А є можливість переманити її до себе на роботу?
Жодної, сміючись, відповіла Поллі.
Я хотів запитати вас про ріелторів, змінив тему він. На вашу думку, кому з тутешніх можна найбільше довіряти?
Ой, та вони всі здирники, але з Марком Гоупвеллом, мабуть, мати справу безпечніше, ніж з іншими.
До горла йому підібрався сміх, тож Ґонт прикрив рота долонею, щоб не обплювати нічого крихтами. Тоді почав кашляти, і якби руки її так не боліли, Поллі би поплескала його по-товариськи по плечах. Хоч вони вперше бачаться, він їй подобається.
Вибачте, перепросив він, трішки хихочучи. Але ж вони дійсно всі здирники, правда?
Сто відсотків!
Якби вона була трохи іншоютакою, що тримає факти про своє минуле не лише для себе, Поллі почала б ставити Лілендові Ґонту навідні запитання. Чому він приїхав у Касл-Рок? Де жив раніше? Чи залишиться тут надовго? Чи є в нього сімя? Але вона не з таких, а ще їй подобалося відповідати на його запитання навіть дуже подобалося, відверто кажучи, бо жодне з них не було про неї саму. Він розпитував про місто, який потік людей через Мейн-стріт узимку, чи є неподалік місце, де можна було б купити гарну маленьку піч-камін «Йотул», а ще про страхові ставки й сотню інших речей. Він дістав із кишені блакитного блейзера тонкий записник, оправлений чорною шкірою, й поважно вписував кожне імя, що вона називала.
Поллі опустила очі на свою тарілку й побачила, що доїла весь торт. Руки досі боліли, але відчувалися краще, ніж тоді, коли вона сюди прийшла. Поллі пригадала, що майже була передумала приходити через цей стан. Тепер тішилася, що все одно зібралася з силами.
Мушу йти, сказала вона, звіряючись із годинником. Розалі подумає, ніби я тут померла.
Їли вони стоячи. Тепер Ґонт акуратно склав тарілочки одну на одну, зверхувиделки і закрив контейнер з тортом.
Я поверну судочок, як доїм торт, сказав він. Нічого?
Звісно.
Тоді це буде десь до обіду, серйозно промовив він.
Та не варто аж так поспішати, відповіла вона, поки Ґонт проводив її до дверей. Було дуже приємно познайомитися.
Дякую, що зайшли, відповів він. На мить їй здалося, що він хоче взяти її за руку, і Поллі відчула якусь тривогу від думки про його дотикдурниця, звісно, але він цього не зробив. Ви перетворили день, від передчуття якого в мене аж жижки трусилися, на просто чудовий.
У вас усе буде добре, запевнила його Поллі й відчинила двері. Тоді зупинилася. Вона нічого не питала про нього, проте її цікавила одна річ, цікавила занадто, щоб піти не запитавши. У вас тут багато цікавинок
Дякую.
але жодного цінника. Чому так?
Він усміхнувся.
Та отаке в мене маленьке дивацтво, Поллі. Я завжди вважав, що, коли хочеш щось купити чи продати, варто також уміти торгуватися. Думаю, в минулому житті я був купцем килимів із Близького Сходу. Мабуть, з Іраку, хоча, напевно, зараз так говорити негоже.
То у вас ціна така, яку диктує ринок? піддражнила вона його.
Якщо так можна сказати, без жартів погодився він, і знову її вразило, які ж у нього глибокі карі очі, химерно красиві. Я б радше сказав, що визначаю ціну за тим, наскільки людині щось необхідне.
Розумію.
Справді?
Ну Думаю, так. Це пояснює назву магазину.
Він усміхнувся.
Можливо, промовив. Думаю, в цьому ви маєте рацію.
Тоді бажаю вам дуже гарного дня, містере Ґонт
Ліленд, будь ласка. Або просто Лі.
Тоді Ліленде. І не переймайтеся через клієнтів. Думаю, до пятниці вам доведеться наймати охоронця, щоб розганяв їх під кінець дня.
Дійсно так вважаєте? Було б чудово.
До побачення.
Чао, попрощався він і зачинив за нею двері.
Ґонт якийсь час постояв, спостерігаючи, як Поллі Чалмерз іде вулицею, розгладжуючи рукавиці на долонях, таких покручених і настільки несподіваних на тлі її самої, акуратної, гарненької чи навіть дивовижної. Ґонт заусміхався. Коли губи оголили нерівні зуби, усмішка стала неприємно хижою.
Усе буде добре, мяко промовив він у порожній крамниці. Усе з тобою буде добре.
5
Передбачення Поллі виявилися правильними. Ще до закриття того ж дня майже всі жінки Касл-Рока, принаймні важливі персони, і кілька чоловіків зазирнули в «Необхідні речі», щоб побіжно все роздивитися. Майже всі вони щосили запевняли Ґонта, що лише на хвильку забігли, бо мають іще якісь справи.
Стефані Бонсейнт, Сінтія Роуз Мартін, Барбара Міллер і Френсін Пеллетір були першими. Стефі, Сінді Роуз, Барбз і Френсі прибули міцною групкою менш ніж десять хвилин після того, як було помічено, що Поллі виходить з нової крамниці (новину про це швидко й ретельно рознесло телефонами та надійною системою «баба бабі сказала», яка успішно діє на задніх дворах Нової Англії).
Стефі з подругами дивилися. Охали й ахали. Вони запевнили містера Ґонта, що не можуть затриматися на довше, бо в них сьогодні день гри в бридж (нехтуючи пояснити йому, що тижневі партії починаються не раніше другої дня). Френсі запитала, звідки він. Ґонт відповів, що з Акрона, Огайо. Стефі запитала, чи давно він у бізнесі продажу антикваріату. Ґонт відповів, що не вважає себе продавцем антикваріату, принаймні не зовсім. Сінді хотілося знати, чи містер Ґонт давно в Новій Англії. Та трохи, відповів містер Ґонт, трохи.
Усі четверо пізніше погодилися, що крамниця цікавастільки химерних речей! проте інтервю пройшло безрезультатно. У чоловіка майже стільки ж води в роті, як у Поллі Чалмерз, як не більше. Тоді Барбз відзначила, що вони всі в курсі (чи думають, що в курсі), що Поллі Чалмерз перша ввійшла в нову крамницю, а ще вона принесла з собою торт. Мабуть, припускала Барбз, вони знайомі з містером Ґонтом з Минулого, з часів, які вона провела Не Тут.
Сінді Роуз висловила зацікавленість у вазі «Лалік» і запитала містера Ґонта (який стояв неподалік, але не нависав, як гріх над душею, що було схвально зауважено), скільки вона коштує.
А ви як думаєте, скільки? запитав він, усміхаючись.
Вона всміхнулася йому у відповідь, досить кокетливо.
Оу, промовила. То це у вас так тут заведено, містере Ґонт?
Так я веду справи, погодився він.
Тоді, боюся, ви втратите більше, ніж заробите, торгуючись із янкі, попередила його Сінді Роуз, поки подруги спостерігали за цією сценою з чистим інтересом глядачок Вімблдонського турніру.
Це, відбив він, ми ще побачимо. Голос звучав іще дружньо, але тепер у ньому також проскакували викличні нотки.
Сінді Роуз тепер уважніше глянула на вазу. Стефі Бонсейнт щось шепнула їй на вухо. Сінді Роуз кивнула.
Сімнадцять доларів, запропонувала вона. Насправді ваза мала вигляд радше доларів на пятдесят, а в бостонських антикварних, міркувала Сінді, за неї попросили б цілих сто вісімдесят.
Ґонт склав пальці пірамідкою під підборіддям у жесті, який би впізнав Браян Раск.
Думаю, маю попросити як мінімум сорок пять, із певним жалем сказав він.