Радий вас бачити, міс Чалмерз, привітався він, ступаючи вперед. Я Ліленд Ґонт.
Підійшовши, він простягнув їй праву руку, а тоді ледь помітно скривився, коли жінка відступила.
Вибачте, перепросила вона. Я не потискаю руки. Це не через неввічливість, не подумайте. У мене артрит.
Поллі відклала контейнер на найближчу скляну шафку й підняла руки, сховані в сапянові рукавички. Нічого химерного, проте долоні були спотворені, ліва більша за праву.
У місті були жінки, які вважали, що Поллі пишається своєю болячкою: чому ж іще, думали вони, вона так швидко це демонструє? Правда ж була зовсім протилежна. Жінкою вона була не самозакоханою, але достатньо переймалася своїм виглядом, щоб соромитись огидності власних долонь. Вона демонструвала їх якомога швидше, й щоразу в голові на коротку митьнастільки коротку, що майже завжди непомітнувиникала думка: «Ось вони. Годі з цим. Тепер можемо говорити по суті».
Люди зазвичай виражали якесь занепокоєння чи сором, коли бачили ті руки. Але не Ґонт. Він ухопив її за передпліччя долонями, що здавалися неабияк дужими, і потиснув натомість його. Поллі це мало би здатися недоречно інтимним жестом як на перше знайомство, але не здалося. Жест був дружній, короткий і навіть радше приємний. Проте вона тішилася, що він короткий. Руки в чоловіка були сухі й дарували неприємне відчуття навіть крізь тонке осіннє пальто.
Мабуть, важко працювати у швейному ательє з такою недугою, міс Чалмерз. Як ви даєте собі з цим раду?
Таке запитання їй ставили вельми рідко, і вона не могла пригадати, хто ще, окрім Алана, робив це так відверто.
Я шила повний день, доки могла, розповіла вона. Зціпила зуби й ішачила, як то кажуть. Тепер у мене кілька дівчат працюють на неповній зайнятості, а я здебільшого займаюся дизайном. Але у мене бувають і гарні днини.
Це була брехня, але, на її погляд, невинна, бо говорила вона її здебільшого для власної вигоди.
Що ж, тішуся, що ви прийшли. По правді скажу вам: я дуже боюся публіки.
Справді? Чому?
Вона рідко поспішала з судженнями про людей, навіть рідше, ніж із судженнями про місця й події, а тут раптом була шоковананавіть дрібку стривоженатим, як швидко й просто стала почувати себе як удома з цим чоловіком усього за хвилину.
Постійно переживаю, що робитиму, якщо ніхто не зайде. Взагалі ніхто, за цілий день.
Прийдуть, заспокоїла вона. Усі хочуть подивитися, що ви продаєте. Ніхто гадки не має, що продається в магазині з назвою «Необхідні речі», та найважливіше те, що захочуть подивитися на вас. Просто у маленьких містечках, як Касл-Рок
ніхто не хоче демонструвати зайвий інтерес, завершив він за неї. Я знаю, маю досвід роботи в маленьких містах. Раціональна частина мозку підказує, що все, що ви оце розповіли, цілковита правда, але інший голосок повторює: «Вони не прийдуть, Ліленде, о-о-о, ні, не прийдуть, вони всі гуртом залишаться осторонь, от побачиш».
Поллі розсміялася, раптом згадавши, що переживала точно те саме, коли вперше відчинила «Шито-крито».
А це що? запитав він, рукою торкаючись контейнера. Тоді вона й помітила те, що вже бачив Браян Раск: що середній і вказівний пальці в чоловіка однакової довжини.
Там торт. І якщо я знаю це місто хоча б наполовину від того, наскільки думаю, що знаю, запевняю вас, на сьогодні цей у вас буде єдиним.
Він усміхнувся їй, помітно звеселілий.
Дякую! Дуже вам дякую, міс Чалмерз. Я вражений.
І вона, яка ніколи нікого не просила називати її на імя під час першого чи навіть недовгого знайомства (і яка підозріливо ставилася до всіх: ріелторів, страхових агентів, продавців автомобілівякі не питаючи перебирали цей привілей на себе), приголомшена сама від себе, промовила:
Раз ми вже сусідами будемо, то називайте мене Поллі?
3
Торт виявився «Диявольською їжею», що Ліленд Ґонт визначив, заледве піднісши кришку й принюхавшись. Він попросив Поллі залишитися й спробувати шматочок. Жінка відмахувалася. Ґонт наполягав.
Та за ательє хтось у вас подивиться, переконував він, а до мене ніхто не зайде ще як мінімум години півторидесь такі умови протоколів. А в мене ж іще тисяча запитань про ваше містечко.
Тож вона погодилася. Чоловік зник за завішаним дверним прорізом у задній частині магазину, де, судячи зі звуків, почав підніматися сходами («Він, мабуть, тимчасово живе нагорі», подумала вона), щоб узяти тарілки й виделки. Очікуючи на його повернення, Поллі гуляла крамницею й роздивлялася товари.
Табличка в рамці на дверях, через які вона ввійшла, повідомляла, що крамниця працюватиме з десятої ранку до пятої вечора кожних понеділка, середи, пятниці й суботи. Зачинено, окрім як «за попередньою домовленістю», буде щовівторка й щочетверга аж до кінця весниабо, подумала Поллі, про себе всміхнувшись, до наступного приїзду тих скажених помішаних туристів і курортників з готовими жменями доларів.
«Необхідні речі»це магазин сувенірів, визначилася Поллі. Магазин сувенірів вище середнього, сказала б вона на перший погляд, проте детальніший аналіз продукції на продаж натякав на те, що його не так легко можна віднести до певної категорії.
Речі, які були виставлені вчора, коли заходив Браян: жеода, фотоапарат «Полароїд», фотографія Елвіса Преслі й кілька іншихдосі були на місцях, але додалося ще десь із сорок нових. На білуватій стіні висів килимок вартістю, мабуть, із невеликий статок. Старий, турецький. В одній із шафок був набір свинцевих солдатиків, мабуть, антикваріат, проте Поллі знала, що всі свинцеві солдатики, навіть вилиті в Гонконґу минулого понеділка, мають антикварний вигляд.
Товари були шалено розмаїті. Між фотографією Елвіса, що, на її погляд, скидалася на річ, яку вроздріб можна купити на будь-якому ярмарку Америки за $4,99, і таким же занудним флюгером у вигляді американського орлана, стояв абажур із «карнавального» скла, який точно коштував вісім сотень доларів, а міг би й тисяч пять. Обабіч побитого й непривабливого заварного чайничка стояли пара чарівливих poupées, і вона навіть припускати боялася, скільки коштують ці прегарні французькі лялечки з румяними щічками й ніжками з підвязками.
Також там була колекція бейсбольних і тютюнових карток, пачка жовтих журналів з тридцятих («Химерні історії», «Приголомшливі байки», «Захопливі чудернацькі оповідки»), настільне радіо з пятдесятих того огидного блідо-рожевого відтінку, який тогочасні люди схвалювали, коли справа стосувалася побутових приладів, проте не політики.
Більшість предметівхоча не всі мали невеличкі таблички спереду. «ТРИКРИСТАЛЬНА ЖЕОДА, АРИЗОНА», повідомляла одна. «ЕКСКЛЮЗИВНИЙ НАБІР ТОРЦЕВИХ ГАЙКОВИХ КЛЮЧІВ»інша. Біля скалки, що так приголомшила Браяна, писалося «СКАМЯНІЛЕ ДЕРЕВО ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ». А таблички перед картками й жовтими журналами інформували, що «ІНШІ ПРИМІРНИКИ ДОСТУПНІ НА ВИМОГУ».
І всі ці товари, чи то сміття, чи то скарби, мали одну спільну рису: жодних цінників.
4
Ґонт повернувся з двома тарілочками (простими старими «Корнінг Вер», нічого особливого), ножем для торта й виделками.
У мене тут такий рейвах, перепросив він, знімаючи кришку контейнера й відкладаючи вбік (він перевернув її догори дриґом, щоб не залишити кільце глазурі на шафці). Шукатиму житло, як тільки усе тут поприбираю, але поки що житиму над крамницею. Усе в картонних коробках, Господи, ненавиджу ті коробки. І хто, на вашу думку
Ні-ні, не так багато, заперечила Поллі. Та де!
Гаразд, радісно погодився Ґонт, кладучи кусень шоколадного торта на тарілку. Тоді цей буде мій. Давай, Гавкуне, набивай кендюха! Вам отакий?
Навіть менший.
Менше я вам уже не вріжу, сказав він і відчикрижив тонкий шматочок. Пахне божественно. Дякую вам, Поллі.
На здоровя.
Пахло дійсно добре, а Поллі була не на дієті, проте її відмова була не просто показом ввічливості для першого знайомства. Останні три тижні в Касл-Року тягнулося пречудове бабине літо, проте в понеділок похолодало, а її руки цю зміну сприйняли жахливо. Біль, мабуть, зменшиться, коли суглоби звикнуть до нижчих температур (принаймні вона на це молилася, та й так і було завжди, хоча Поллі не закривала очі на прогресування хвороби), але від сьогоднішнього ранку почувалася вона препогано. Такими днями Поллі ніколи не була певна, що вдасться чи не вдасться робити зрадливими долонями, а відмовилася вона через хвилювання й страх імовірного сорому.