Я зачиняю багажник, потім беру в обидві руки пакети.
Так, Джо, кажу я, і мій голос звучить неприродньо енергійно. Ходи з матусею. На нас чекають справжні пригоди!
Коли ми наближаємося до будинку, я чую позаду себе кроки його маленьких ніжок, і на мить мені навіть здається, що, можливо, усе може бути добре. Але коли ми підходимо до дверей і я відкладаю пакунки, дістаючи із кишені ліхтарика, тривога повертається.
Відчиняю двері, заношу пакети до передпокою. Потім, узявши Джо за руку, вмикаю ліхтар і веду його за собою темними коридорами.
А де тато? питає він, і голос його відлунює порожніми кімнатами. Ти ж казала, що тато тут.
Не відповідаю. Просто йду, тримаючи перед собою ліхтарик. Він відкидає на стіни покручені чорні тіні. Смердить іще гірше, ніж раніше. Я намагаюся не думати про клітки та череп.
Здається, що кімната ліворуч від передпокою це найкраще місце в цьому будинкові, яке я можу запропонувати Джо. Здається, це тут єдине приміщення, де є бодай натяк на нормальність. Я поштовхом відчиняю двері та дивлюся в темряву.
Татко тут?
Це таке особливе місце кажу я йому, спрямовуючи світло ліхтарика у центр кімнати.
Окрім книжкових полиць, у кімнаті є стара, продавлена канапа, вкрите ковдрами крісло та низький круглий деревяний стіл.
де на нас чекає ве-е-елика пригода.
Мені тут не подобається. Я хочу додому. Де татко?
А як щодо пікніка? кажу я, розуміючи, наскільки безглуздо це звучить. Я знайшла у крамниці трохи смаколиків. Посидь-но тут, а мама приготує їсти.
Я всаджую його на канапу, але він одразу починає пручатися.
Я торкаюся рукою канапи вона геть вогка.
Гаразд, кажу я, беру одну з диванних подушок і кладу її на підлогу. Влаштуймо пікнік тут. Так буде навіть веселіше.
Ні! кричить він, бючись ногами. Хочу додому!
«Якого ж біса ти робиш? розмірковую я, намагаючись силоміць усадити свого маленького хлопчика на подушку. Просто повертайся додому». Але я чудово знаю, що буде, якщо я так зроблю. На мене чекає покарання, набагато страшніше за життя в цьому будинку. Отже, я глибоко зітхаю та нахиляюся до Джо.
Послухай мене, кажу я повільно та спокійно, намагаючись дотримувати вказівки, яку дав мені психолог: тримати очний контакт не така вже й легка справа у напівтемряві. Усе буде добре. Мамі просто потрібно приготувати їсти, а потім ми гарно повечеряємо. Памятаєш, яка була вечеря у Макса із книжки?
Дуже гаряча, відповідає Джо.
Вираз на його обличчі помякшується, і я відчуваю у серці раптовий біль. Ненавиджу себе за те, що змушую його через це пройти.
Саме так, кажу я, погладжуючи його ручку. Із Максом трапилася величезна пригода така сама, яка чекає на нас, але він мусив повернутися до вечері. А вечеря була гаряча. Ти добре запамятав.
Ми будемо вечеряти із татом?
Ну ж бо ти поки посидиш на цій гарній подушці, кажу я, а матуся подивиться, що там у нас є поїсти.
Чи то через втому, чи то від голоду, а може, вплинуло все разом, але він слухняно сідає на потріпаній подушці, як йому було сказано, і підтягує до підборіддя коліна.
Гарний хлопчик, кажу я, погладжуючи його мяке волосся. Мама дуже тебе любить, ти ж знаєш?
Він не відповідає. Я підводжуся та освітлюю ліхтариком кожен закуток кімнати. Роги над каміном у цьому світлі здаються навіть більшими, ніж раніше, ніби той звір, якому вони колись належали, просто за стіною чекає на нагоду пробитися крізь цю стіну. Я веду ліхтариком угору, до камінної полиці цікаво, навіщо хтось вишикував там ці пляшечки з антисептиком? І тоді помічаю за пляшечками три великі свічки. Я дістаю їх ґніт цілісінький, можна запалювати.
Ти тільки поглянь, що я знайшла! звертаюся до Джо, ставлячи їх на столі. Свічки! А може, запалимо?
Джо киває. А мене накриває хвилею спогадів про святкування трьох місяців від його дня народження тоді я ще святкувала сьомого числа кожного місяця. Я згадала торт у вигляді гусені, куплений у M&S, і три свічки, встромлені у товстий шар шоколадної глазурі. Марк тоді сказав, що це маячня витрачати гроші на торт, коли Джо навіть ще не може їсти нічого твердого. Але мені кортіло, щоб сьоме число щомісяця було особливим так багато цей день означав для мене, так сильно я любила свою дитину. І воно було того варте побачити його маленьке обличчя, коли я запалювала свічки, побачити, як блищать очі, коли він спостерігає за тим, як танцює полумя. За кілька місяців усе зміниться.
Я відганяю спогади геть і шукаю в кишені запальничку. Попри те, що я вже кілька разів намагалася облишити куріння, однаково й досі не можу обійтися без сигаретки. Насправді зараз я могла б скурити цілу пачку аби тільки вгамувати нерви. Але з моєю жалюгідною зарплатнею сигарети мені зараз не по кишені.
Я вишиковую свічки на столі, а потім обережно по черзі їх запалюю. Щойно вони починають горіти, кімната ніби більшає. Я дивлюся на Джо. Його обличчя світиться.
Подивися-но, кажу я, встаючи, аби помилуватися грою світла, хіба ж не краса?
Джо дивиться на полумя зачарованими втомленими очима.
Ось так, кажу я, беручи пакети, які залишила в передпокої, зараз поглянемо, що тут у нас є.
Ми настільки голодні та втомлені, що зїдаємо аж по дві сосиски в тісті (хоча Джо просто зїдає сосиску, віддаючи мені хліб), величезний пакет чіпсів та два батончики з мюслі. Очі Джо самі собою починають заплющуватися. Доведеться вкладати його спати. Я міркую, де б нам лягти. Десь у будинку повинні бути також і спальні, але я не збираюся ходити й шукати їх у такій темряві. Подальше дослідження нетрів будинку може зачекати до ранку.
Натомість я знімаю з канапи решту подушок і розкладаю їх на підлозі. Потім знімаю з крісла важкі ковдри й приношу їх туди, де лежить Джо. Ковдри пахнуть сирістю, але вони принаймні теплі. А решта зараз не має значення. Джо заснув. Я переношу його на складені рядочком подушки та загортаю в одну із ковдр.
Потім, задувши свічки, я загортаюся в іншу ковдру та лягаю на підлозі поруч із Джо, поклавши руку йому на груди. Ми обидва лежимо у своїх зимових куртках, але навіть під ковдрами страшенно мерзнемо. Я намагаюся не звертати уваги на звуки, що долинають з-за вікна, верески та крики диких тварин, вітер, що гуляє по вікнах. Натомість намагаюся зосередитися на тихому диханні. Джо, на тому, як під моєю долонею бється його серце. І, намагаючись заблокувати цей найбільший страх страх невідомості, я починаю раптом думати про страх інший, про монстра, від якого я втікаю. «Будь ласка, нехай усе буде добре, шепочу я собі, будь ласка, хай ми будемо в безпеці». Але коли я заплющую очі, то все, що я бачу, це його обличчя.
6. Солдат1
Ровен-Айл, січень 2003
Я це зробила! Сьогодні я нарешті перейшла на наступний рівень своєї підготовки. Серж подарував мені новий комплект дуже гарної уніформи зі значком на рукаві та сказав, що від цього дня я можу називати себе «Солдатом1».
Це таке неймовірне відчуття витримати випробування, але, Боже мій, яке ж воно було важке! Можна сказати, що ні з чим важчим мені у своєму житті мати справу ще не доводилося.
На виготовлення маскувального костюма мені знадобилося трохи часу, але зрештою я закінчила невдовзі після Нового року. Коли наступного ранку у дверях моєї кімнати зявився Серж, я зрозуміла, що час настав. Ми обоє вбрані у маскувальні костюми зійшли на вершину Гарроубі-Креґ і зайняли позицію. Серж сказав, що цього разу він лише спостерігатиме. Мовляв, він уже вивчив територію та визначив параметри пострілу. Це дуже важливо, наголосив він, оскільки хибний постріл може коштувати життя або смерті. Ми викопали сховок, а потім, коли залізли до нього, Серж дав мені рушницю та наказав не відриватися від прицілу. Я слухняно виконувала його команди. Коли я побачила, як у полі зору зявилася моя мішень, то поклала пальця на спусковий гачок і приготувалася стріляти. Але Серж останньої миті поклав свою руку на мою і прошепотів, що на сьогодні досить та що справжнє полювання ми почнемо завтра.
Я була трохи розчарована тим, що мені не дозволили пройти випробування того ж дня, але не хотіла псувати Сержеві настрій після усіх цих підготувань, тому наступного дня, коли він постукав мені у двері о 4-й ранку, я вже не спала і була готова йти. Переконавшись, що ми взяли із собою усе потрібне, вийшли з будинку. У повітрі відчувався запах паленого, Серж сказав, що це після феєрверків, які всілякі ідіоти запускали на Новий рік. Але мені цей запах подобався, як подобалося дивитися на святкові феєрверки з мого вікна. Вони вигравали неймовірними кольорами, від чого небо буцімто оживало. Утім, Сержеві я цього не сказала.