Тоді Серж припинив співати й приніс мені склянку води. Коли він повернувся, то на обличчі його був дуже серйозний вираз; він сказав, що ми робимо все це тому, що на нас чекає битва, у якій ми повинні перемогти. Після цього він розповів мені трохи більше про свою велику війну. Він сказав, що, якби йому довелося знову йти у бій, він не воював би проти іракців. Натомість він узяв би свою рушницю та помахав би нею перед обличчям Джорджа Буша та його «пришелепкуватого синка» і закли`кав їх битися, як солдати. Серж каже, що вони злочинці. На його думку, вони повинні сидіти у вязниці. Це через них він кричить у лісі, а в мене немає матері. Сказавши це, він відвів погляд і змінив тему. Після розмов про померлу в пустелі маму йому завжди робиться сумно. Мені б хотілося, щоб він розповів трішки більше, але ні. Загалом, протягом усього свого життя я дізналася про неї лише три невеликі факти.
1. Він зустрів її на великій війні.
2. Вона була з місця під назвою «Багдад».
3. Вона померла в пустелі.
Решта, що я знаю про неї, це результат моєї фантазії, це історії, які я сама собі розповідала після того, як побачила її фотографію. Я знайшла це фото кілька років тому, коли страшенно нудилася та шукала, що би почитати. Пересувна бібліотека давно не заїжджала, бо дороги замело снігом, тому я взялася переглядати книжки в кімнаті Сержа. Мою увагу привернула одна з обкладинок, бо на ній були не літери, а якісь хвилясті закарлюки. Потім Серж розповів мені, що це написано арабською мовою, мовою моєї матері, і що ці закарлюки на обкладинці назва арабської поеми. Я розгорнула книгу, аби перевірити, чи немає в ній чогось, написаного англійською, і натрапила на слова, які писав власноруч Серж просто на сторінках, поруч із закарлючками. Я зніяковіла, бо деякі із написаних ним слів були дуже сумними, і навіть подумала, що краще б я зовсім їх не читала. Згорнувши книгу, я помітила, що з неї випала фотографія. На світлині було троє осіб, вони всі сиділи за столом: старий зі зморшкуватим обличчям та сивою бородою; пухка, усміхнена жінка середнього віку в довгій червоній сукні; поміж ними молода темноволоса жінка. Придивившись уважніше, я розгубилася, тому що, хоча це і була стара світлина і люди на ній були дивно одягнені, та молода жінка була дуже схожа на мене, хіба що трохи старша. У неї було таке само, як і у мене, густе чорне волосся, такі ж дивні очі, що змінювали колір із чорного на жовто-зелений залежно від освітлення, і така само смаглява шкіра. Я ніколи до цього не бачила схожої на мене людини. У Сержа волосся світле, а шкіра бліда; люди, які мешкають у селі, усі мають шкіру бліду або рожеву, так само як і персонажі книжок, що я читаю. Але це було щось більше, ніж просто схожість. У дівчини на світлині було моє обличчя.
Світлина була глянцева та гладенька. Вислизнувши в мене з рук, вона впала на підлогу зображенням униз, а коли я підняла її, то побачила на звороті слова. Хтось написав чорним чорнилом:
Наше коханняНе підвладне розуму та логіці.Наше коханняХодить по воді.
Ці слова, так само як і образ моєї мами, збереглися в моїй памяті. Це були найдивніші та найкрасивіші слова, які я колись читала. Я ніколи не замислювалася раніше про ідею кохання як чогось такого, що існує поза людиною, чогось, що має власну свідомість. Я сиділа, знову і знову перечитуючи ці слова, цікаво, чия рука їх написала, бо ж почерк був не такий, як у Сержа. Але раптом відчинилися двері, і він, залетівши ураганом до кімнати, вихопив фотографію у мене з рук.
Я ніколи раніше не бачила його таким розлюченим. Він обізвав мене нишпоркою та злодійкою і запевнив, що якщо він бодай раз знову зловить мене за копирсанням у його речах, то кине мене до одиночної камери. Я намагалася пояснити йому, що зовсім не нишпорила, а просто шукала книжку, але він і слухати не захотів. Він забрав фотографію і десь сховав. Більше я ніколи її не бачила.
Але це було несуттєво. Мені й не потрібна була фотографія. Заплющивши очі, я бачила її обличчя, її теплі очі та ці прекрасні слова. Я і без Сержа зрозуміла б, що дівчина на фотографії моя мама. Мені це підказало серце.
Так чи інакше, зараз я мушу припинити згадувати про свою маму, яка померла в пустелі, та зосередитися на новій місії, яку планує Серж. Він не сказав мені, коли саме ми почнемо, натякнув лише, що це відбудеться незабаром і що попереджувати заздалегідь він мене також не збирається, тому я повинна бути напоготові кожної миті. Але, як казав мені Серж, життя напоготові це частина солдатського існування, це те, що відрізняє перемогу від поразки, життя від смерті. Після того випадку із кроликом я маю багато чого йому довести. Я мушу показати Сержеві, що маю все, що потрібно для того, аби стати елітним солдатом. І я хочу бути впевнена, що коли настане час виконувати цю місію, то буду до цього готова.
5. Ліза
Коли ми повертаємося до озера, вже добряче сутеніє. Я вимикаю двигун і якусь мить просто сиджу на місці. Розмірковую про те, що на нас чекає цього вечора. Вимикачів у будинку немає. Отже, попереду ціла ніч у цілковитій темряві з дитиною, яка й без того вже неспокійна та перелякана. Якусь мить я вагаюся, чи не переночувати в машині, але це зробить нас лише вразливішими та беззахиснішими.
Я дивлюся крізь вітрове скло. Небо сіре та свинцеве. Будинок освітлюють промені вечірнього сонця, через що він навіть ненадовго здається мені красивим. Я вперше помічаю димарі три високі цегляні прямокутники, що стримлять до неба, і ліпнину довкола вікон. Він нагадує мені малюнки, які я робила у початковій школі. Вчителька попросила нас намалювати наші будинки, а я вдала, ніби мешкаю у якомусь величезному маєткові із колонами та павичами в саду. Я памятаю вираз обличчя моєї вчительки, коли я передала їй малюнок То було обличчя спантеличеної людини, яка намагалася порівняти нашу сучасну квартиру на першому поверсі, у якій, як вона точно знала, ми мешкаємо, із розкішним палацом, який я створила на папері. Я застигаю на якусь мить, мій ніс уловлює запахи крейди та олівцевої стружки а потім небо раптом зсувається, світло тьмяніє, і я повертаюся з думок на грішну землю.
Ну ж бо, Джо, кажу я, відстібаючи пасок безпеки. Ходімо щось поїмо.
Він нерухомо сидить у своєму кріслі, дивиться просто перед собою.
Джо?
Він не відповідає. Мені зводить живіт від недобрих передчуттів. Я б воліла, аби він краще кричав, горлав та волав, аніж мовчки застиг на місці, як оце зараз.
Я виходжу з машини та відчиняю задні дверцята. Він не рухається.
Усе гаразд, маленький, шепочу я, нахиляючись, щоби розстібнути йому пасок. Я знаю, що ти втомився. Матуся зараз приготує щось смачненького, і ми поїмо
Раптом нізвідки мені прилітає удар в обличчя. Я подаюся назад, закриваючи долонею щоку. Джо так само дивиться перед собою, його крихітні ручки стиснуті у кулаки. Моє обличчя палає.
Джо, кажу я, намагаючись звучати спокійно та врівноважено, матусю бють лише неслухняні хлопчики, але я знаю, що ти дуже втомився та зголоднів. Ходімо краще зі мною щось перекусимо?
Я простягаю йому свою руку. Вона тремтить. Чого я так боюся? Це ж просто трирічний хлопчик. Мій хлопчик. Але ситуація, у якій я опинилася, ці тривога та страх, та ще й це задупя, до якого я нас обох затягнула, показують все у зловісному світлі. Навіть Джо. Людину, яку я люблю найбільше в цьому світі.
І я стою так якусь хвилинку, а потім у відчаї зважуюся на найгіршу брехню, яку тільки можна уявити.
Джо, якщо ти підеш зі мною всередину, то обіцяю, що ми підемо побачитися із татом.
Щойно він чує це слово, його голова повертається у мій бік. Вираз надії на його крихітному обличчі розбиває моє серце, але вибору в мене немає. Я повинна витягнути його із машини. А зі своєю обіцянкою я розберуся пізніше.
Тато, каже він, простягаючи до мене руки. Ідемо шукати татка.
Я не відповідаю, просто нахиляюся та підіймаю його з сидіння, подумки проклинаючи себе.
Матусі потрібно дістати речі з багажника, і тоді ми підемо дивитися красивий будинок, кажу я, ставлячи його на траву та беручи за руку. Це буде така весела пригода!
Я чую, як він бурмоче щось про «тата», відчиняю багажник та дістаю пакети з покупками та наші речі. У кутку багажника помічаю татів старий набір інструментів. Батько був твердо переконаний, що треба бути готовим до кожної випадковості. На відміну від мене. Я дотягуюся до нього та беру під пахву. «Дякую, тату», шепочу я, хоча чудово знаю, що, якби він був тут, сама лише думка про те, що я збираюся скористатися його інструментами, здалася б йому смішною.