Образ озерної гагари, що попиває каву, мабуть, паралельно плаваючи в кулері з водою й базікаючи з іншими пані гагарами, спричинив у Джессі в горлі порохнявий крекіт. У менш неприємних умовах цей звук можна було б назвати смішком. Він розвіяв рештки паніки, і хоч вона все одно залишалася переляканою, проте зараз була в змозі керувати своїми думками й діями. Також він залишив на язику гидуватий металевий присмак.
«Це адреналін, дівулю, чи які там ще секреції залоз випускає тіло, коли пускаєш пазурі й починаєш дертися по стінах. Якщо тебе хто колись запитає, що таке паніка, тепер знаєш, що відповісти: емоційна біла пляма, від якої почуваєшся так, наче насмокталася пригоршні монет».
Руки гули, а пощипування нарешті дісталось і пальців. Джессі кілька разів розтулила й стулила долоні, щоразу здригаючись. Вона почула слабкий брязкіт кайданок об стовпчики ліжка й на секунду замислилася, чи вони з Джералдом не подуріли. Зараз однозначно здавалося саме так, хоча вона не сумнівалася, що кожного дня по всьому світу тисячі людей грають у схожі ігри. Вона якось читала, що є сексуально розкуті людиська, які навіть підвішуються в себе в шафах і дрочать, доки постачання крові в мізки повільно скорочується до нуля. Така новина лише посилила її віру в те, що для чоловіків пеніс не стільки дар, скільки прокляття.
Але якщо це дійсно була лише гра (лиш вонаі більш нічого), чому Джералд раптом відчув потребу купити справжні наручники? Вельми цікаве запитання, чи не так?
«Можливо, але мені здається, воно не настільки важливе саме зараз. Джессі, ти так не думаєш?»озвалася зсередини голови Рут Нірі. Дійсно неймовірно, у скількох напрямках одночасно може працювати людський мозок. На одному з них Джессі раптом почала загадуватися, що ж сталося з Рут, яку вона востаннє бачила десять років тому. Уже три роки, як вона не отримувала від неї жодної вістки. Останньою була листівка з молодим чоловіком в ошатному оксамитовому костюмі червоного кольору з брижами на шиї. Рот у чоловіка був розтулений, і звідти з певним натяком висолоплювався язик. «ОДНОГО ДНЯ МІЙ ПРИНЦ ЛИЗНЕ», повідомляла листівка. «Нью-ейджівський дотеп», пригадала свою тодішню думку Джессі. У вікторіанців був Ентоні Троллоп, у втраченого покоління Г. Л. Менкен, а нам залишилися непристойні вітальні листівки та хохми на наліпках на бампери: «ЯКЩО ЧЕСНО, Я РЕАЛЬНИЙ ХАЗЯЇН ДОРОГИ».
На листівці була затерта марка з Аризони, а також було написано, що Рут приєдналася до лесбійської комуни. Джессі ця новина не сильно здивувала. Вона навіть посмакувала думку, що її давня подруга, яка могла і страшенно дратувати, і навіювати неочікувані й меланхолійні приємності (іноді одночасно), нарешті знайшла на величезній ігровій дошці життя комірку, висвердлену так, щоб туди входив її неоковирної форми гачок.
Джессі поклала листівку від Рут у верхню ліву шухляду свого столу, де тримала різну мішанину кореспонденції, на яку, найпевніше, не відповідатиме, і тоді вона востаннє до сьогодні думала про свою стару сусідкуРут Нірі, яка жадала мати якусь «гарлідевідсонівську» махину, але так і не спромоглась опанувати механічну коробку передач, навіть на старому й покірному «форді-пінто» Джессі. Рут, яка навіть на четвертому році навчання часто губилася в кампусі Нью-Гемпширського університету. Рут, яка завжди плакала, коли забувала про щось на плиті і воно згорало начорно. Останнє траплялося настільки часто, що диво, як вона не спалила їхню кімнатучи й увесь гуртожиток. Наскільки ж химерно, що той прямолінійний і впевнений голос у Джессі в голові виявився Рут.
Пес знову розгавкався. Він не наблизився, проте й не віддалився. Його власник точно не полює на птахів. Жоден мисливець не витримав би з таким рявкітливим цуцом. І якщо пес зі своїм господарем просто вийшли на денну прогулянку, як же так, що те валування долинає з одного й того ж місця протягом останніх хвилин пяти?
«Бо ти тоді не помилилася, прошепотів розум. Нема господаря». Цей голос не належав ні Рут, ні Господиньці Берлінґейм і точно не був голосом, який Джессі вважала власним (яким би він не був). Цей дуже молодий і дуже наляканий. А ще, як і голос Рут, дивним чином знайомий. «Це просто бродячий пес, він тут один. Він тобі не допоможе, Джессі. Не допоможе нам».
Проте це, мабуть, надто похмура оцінка ситуації. Зрештою, Джессі ж не знає, чи собака бродячий, правда? Точно це невідомо. А доки це не стане відомо точно, вона відмовляється в це вірити.
Не подобаєтьсяподайте на мене в суд, тихо прохрипіла вона.
Разом із тим залишалося питання Джералда. Через паніку й подальший біль це якось вилетіло їй з голови.
Джералде? голос звучав сухо, ніби не тут. Джессі прокашлялася й спробувала знову: Джералде!
Нічого. Нуль. Взагалі жодної реакції.
«Але це не означає, що він помер, тому візьми себе в руки, жінко, і тримайся міцно».
Джессі й тримала себе в руках, дякую, дуже дякую, і не мала ані найменшого наміру послаблювати цю хватку. І все одно вона почувала глибоку тривогу, що розросталася в грудях, схожа на якусь жахливу тугу за домом. Відсутність реакції Джералда не означає, що він помер, правда, проте це означає, що він непритомний, і це як мінімум.
«А скоріш за все, мертвий, додала Рут Нірі. Не хочеться, Джесс, пересирати тобі малину, серйозно, але ж ти не чуєш його дихання, правда? Ну тобто зазвичай, якщо людина знепритомніла, можна почути, як вона дихає. Вони ще так голосно сопуть і слиняться, правда ж?»
А мені, блядь, звідки знати? промовила Джессі, але це було по-дурному. Їй є звідки знати, бо більшу частину шкільних років вона з захопленням волонтерила в лікарні, і там швидко звикаєш до того, які звуки видають мертві: жодних. Рут знала все про час, який Джессі провела в Портлендській міській лікарні, роки, які Джессі сама іноді називала «судновими», але цей голос відав би про це, навіть якби Рут і не знала, бо це не голос Рут, а голос Джессі. Їй доводилося постійно нагадувати це собі, бо голос дивним чином постійно здавався окремішнім.
«Як ті, які ти вже раніше чула, пробурмотів молодий голос. Ті, які ти чула після темного дня».
Але Джессі не хотілося про це думати. Узагалі ніколи не хотілося. Хіба в неї й без того проблем не задосить?
Проте голос Рут має рацію: непритомні людиособливо ті, що втратили свідомість через добрячий гепак у довбешку, зазвичай дійсно похропують. Що означає
Мабуть, він таки мертвий, сухо промовила Джессі. Ага, так.
Вона схилилася ліворуч, рухаючись обережно, зважаючи на мязи, які боляче спазмували в основі шиї з того боку. Не встигла Джессі витягнути на максимум ланцюг, що тримав правий запясток, як побачила огрядну рожеву руку й половину долоні останні два пальці, якщо точніше. То була правиця. Джессі це одразу зрозуміла, бо на пальці не було обручки. Вона розгледіла білі серпики нігтів. Джералд завжди дуже пишався своїми нігтями. Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки пишався, аж дотепер. Смішно, як іноді мало помічаєш. Як мало помічаєш, навіть коли вже думаєш, що бачила все.
«Мабуть, так, але я тобі от що скажу, золотко: наразі жалюзі можеш опустити, бо мені більш дивитися не хочеться». Зовсім не хочеться. Проте відмовитися дивитисярозкіш, яку Джессі, принаймні наразі, не може собі дозволити.
Продовжуючи рухатись із надмірною обережністю, леліючи шию й плече, Джессі відсунулася ліворуч настільки, наскільки дозволяли наручники. Не надто багатомаксимум ще два-три дюйми, проте це розширило кут зору так, що вона змогла побачити Джералдове передпліччя, частину правого плеча й частинку голови. Не була певна щодо останнього, проте їй здалося, що краї його рідкого волосся зрошені краплинами крові. Джессі припускала, що це може бути гра уяви. Сподівалася.
Джералде? прошепотіла вона. Джералде, ти мене чуєш? Прошу, скажи, що чуєш.
Жодної відповіді. Жодних рухів. Джессі знову відчула ту глибоку тугу, як вона переповнюється й переповнюється, ніби кровоточива рана.
Джералде? знов прошепотіла вона.
«Ну от чого ти шепочеш? Він мертвий. Чоловік, що якось здивував тебе поїздкою на вихідні на Арубуна Арубу, Господи Боже, і якось усю новорічну вечірку носив твої туфлі з алігатора на вухах, помер. То якого чорта ти щось там шепчеш?»